Олег неохоче розплющив очі. Все ще тут.
Зліва стояв стілець, на якому купою лежав одяг, справа – вікно, закрите дешевою шторою. А навпроти – старий і трохи скрипучий годинник, який показував пів на сьому. Потрібно вставати на роботу.
Ця кімната остогидла до нудоти. Та що там, йому остогид цей світ. Це життя. Він сам.
Повільно піднявся, приречено зітхнув і на хвилину закрив обличчя кістлявими руками. Було б непогано хоч раз проспати будильник, плювати на роботу. Він хотів вирубитися щонайменше на добу, а краще б на все подальше життя. Але організм, як на зло, не давав забутися й на декілька годин. Наче якісь злі сили нависли над нещасною душею та, сміючись, штурхали знову і знову.
Чоловік пішов у ванну кімнату, де хвилин з десять нерухомо стояв під холодним душем. Там смерділо затхлістю й пліснявою. Давно слід зайнятися прибиранням та провітрюванням, але він цього не зробить, бо було абсолютно все одно. Хай квартира навіть згорить – не дуже засмутиться. Лише доведеться доживати життя на вулиці.
На кухні зробив бутерброд з ковбасою і, жуючи, втупився у вікно. Панувала пізня осінь. Він дуже віддалено відчував смак, уже давно їв лише аби не мучив голод. І без того було погано.
Взагалі Олег усе відчував віддалено. Думав віддалено. Спостерігав віддалено. Навіть страждав віддалено, хоча легше від цього не було. Важка та якась пуста голова стала прикрою незручністю та навіть прокляттям ще близько двадцяти років тому. Чи більше? Він постійно випадав з часу й не міг точно назвати дату жодної події, яка трапилася після певного моменту, коли йому стало зовсім погано.
– Навіщо я сьогодні прокинувся, – промовив ледь розбірливо, бо наче й розмовляти переставав уміти.
На роботі говорив рідко, зазвичай просто носив ящики. А поза нею спілкуватися не було з ким.
Знову почала боліти дурна голова, і Олег глибоко вдихнув. Таблеток немає.
Коли чоловік виходив з під'їзду, молода сім'я, яка чекала там ще когось, сухо привіталася та практично зневажливо відійшла на крок убік. Він звик до такого ставлення. Здається, колись у ще дитячі роки поводився аналогічно, щойно бачив людей у старому, потертому одязі та з виразом душевної смерті.
Дочка подружжя вже пішла в перший клас, хоча ніби лише вчора він бачив, як чоловік з жінкою приїхали з пологового будинку. Життя навколо вирувало, розвивалося та майоріло різними барвами. Але не він. Олег був позаду. Топтався на місті та чекав омріяного звільнення. Забуття, неіснування. Смерті.
Йдучи стежкою за домом він і не одразу побачив збоку мертвого чорного кота. Шерсть прилипла до холодного тіла, на морді застиг страждальний вираз. Чоловік глянув з заздрістю та співчуттям одночасно й поплентався далі. Світ перед очима трохи крутився, хоча він навіть спеціально поснідав. Потрібно було б здати аналізи, але на лікування однаково не знайдеться грошей, тому який сенс. Може, повезе і якась хвороба наблизить кінець?
Вже в обід повільно повертався додому, сьогодні довелося носити менше ящиків, ніж зазвичай, але ця робота однаково виснажила. Кіт так і лежав. Схоже, люди гидувалися прибрати. Поки хтось не розв'яже проблему, вони обрали відводити очі. Ну, це легко.
«Він як я, – скрушно подумав Олег, заходячи до під'їзду, – такий же нікому не потрібний і мертвий. Єдине, що в мене поки смерть лише душевна. Але це поки».
На сходах лежала свіжа газета, мабуть, у когось випала. Чоловік байдуже її підібрав. Не те щоб його дуже цікавили новини, але, напевно, краще знати, що відбувається навколо? Хоча може й викине, так і не прочитавши. Побачить по настрою.
Наступні декілька годин одночасно летіли та тягнулися, як черепаха. Важко сказати, чим він займався окрім вдивляння у стелю та у вікно. Мабуть, нічим.
Був уже вечір, коли Олег все ж вирішив проглянути шпальти, бо на мить стало занадто гнітюче навіть для нього.
На папері надруковано купу реклами. З новин за минулий тиждень був новий скандал серед депутатів, судова реформа та перемога збірної по футболу. Також чоловік побачив інтерв'ю одного молодого розробника ігор, який виграв престижну премію. «Завжди хапайтесь за усі шанси», – казав переможець.
Колись в Олега був шанс жити адекватно. Але через власну тупість і недостатню наполегливість, а також через сліпих від переконань батьків той шанс було ганебно упущено. А може це просто таке виправдання...
Він ніколи не відчував кохання. Ніколи не горів чимось достатньо сильно, аби присвятити життя. Поки дах ще не поїхав остаточно, не навчався достатньо добре та нічим не цікавився. Він майже нічого не хотів, а ті нечисленні бажання були нездійсненні через брак грошей. Поки оточення якось переважно вибиралося до своїх мрій, Олег шукав сили, щоб просто встати з ліжка. Йому ще десь з 18 не подобався цей світ, вся його сутність. Одним, аби жити, доводилося вбивати інших. Ті існували в постійному страху. Більшість бездумно плодилася. Коли тіла переставали функціонувати, то спотворювалися, гнили, смерділи, ставали домом для паразитів. А різні організми, які росли на ще живих створіннях... Хіба це не Пекло? Для Олега це було саме воно. Але він ніяк не міг зібратися з силами, аби звільнитися. Став пустою оболонкою, яка скоріше не жила, а існувала.
Колись він плакав майже кожен день. Від цього трохи легшало. Але потім сльози кудись зникли. Навіть вони його покинули, як і всі близькі.
Дуже давно друг Денис казав: «Ніколи не знаєш, як може змінитися життя. Не кисни, все попереду. Щастя може чекати вже завтра!» Але він помилявся. Та й взагалі обірвав зв'язки десь через три роки після випуску зі школи. Олег його не винив. Кому потрібен друг, який нічого не досягнув, а натомість застряг у часі? Чоловік пам'ятав, як на кожній зустрічі Денис розповідав новини, кумедні випадки з життя, обурювався стосовно різних дрібниць. Олег у відповідь нічого не міг розказати. «Все по-старому».
Він гнив живцем. Він став лялькою, набитою ватою. Він хотів розтанути у повітрі, зникнути назавжди. Не думати, не відчувати, не чекати.
– Мабуть, варто таки пошукати безоплатну психологічну допомогу, – хриплий голос наче розрізав простір тихого приміщення.
Але Олег знав, що ніколи цього не зробить. Він уже майже нічого не міг зробити з власної ініціативи, а людей, які б підштовхнули, поруч не було. І знову ж таки, можливо, це просто виправдання? Такі питання змушували ненавидіти себе навіть більше. Жалюгідний. Ні на що не заслуговує.
На наступний день він знову побачив тіло кота, але цей раз підійшов ближче. Холод заважав гниттю, тому сморід лише ледь відчувався.
Чоловік подумав про те, що колись, мабуть, помре у своїй квартирі й не буде кому це вчасно помітити. Одного дня сусіди запідозрять, що смердить не якимось там сміттям (хоча він і так себе називав). Можливо, навіть та сама молода сім'я помітить жирних відгодованих мух на його вікнах. Тоді комусь, як би не не хотілося, доведеться прибрати його тіло.
Олег пхикнув. Не від сміху. Важко сказати, від чого саме. А тоді повернувся додому, аби взяти стару, ще батьківську, лопату. Люди, які проходили повз, коли він тягнув кота, дивилися, як на ненормального.
Від авторки: пам'ятайте, що психологічний стан важливий. Якщо вам недобре, одразу йдіть до спеціаліста або спробуйте отримати допомогу інакше. Зараз є багато різних чатів та кол-центрів, де можна хоча б просто виговоритися. Навіть якщо ви впевнені, що нікому немає до вас діла, це не так і завжди знайдеться людина, котра допоможе.
