Селеста повільно плелася вулицею крізь активний натовп, ковзаючи похмурим поглядом по чужих обличчях. Однакові. Всі з часом стали для неї абсолютно однакові. Це змушувало запитувати себе знову й знову, чи впізнає вона потрібну особу, коли нарешті побачить, чи все ж нічого не зрозуміє та піде далі. Була б неймовірна іронія.
«Скільки пелюсток у троянди?»
Це питання випливало в думках кожен день. Воно стало заклинанням, непохитним нагадуванням того, якою є мета. Але також і причиною додаткових мук.
Вони познайомилися серед барвистих і пахучих квітників. Сонце вже близилося до горизонту, але Селесті захотілося трохи подихати свіжим повітрям. Зустріч верхівки ельфів пройшла не найкращим чином, на неї повісили багато нудної роботи. Але біля будинку, де довелося знову гостювати, хоча б було де пройтися та насолодитися гарним видом.
Меріелла ходила поміж кущів троянд і мрійливо нюхала квітки зі заплющеними очима. Аромат навколо стояв дивовижний. Почувши кроки, допитливо озирнулася.
– О, вітаю! Теж вирішили насолодитися цією красою перед сном?
Дівчина широко й сяйливо усміхалася, хоча ельфи й ельфійки при незнайомцях за здорової голови так не роблять. Світлі кучеряві пасма волосся вільно лежали на сукні кольору бузку. Либонь та сама далека родичка власника будинку – Кіліана – чиї батьки перейшли дорогу не тим, кому слід, і були безжально вбиті. Будинок злочинці спалили. Дев'ятий граф здивував дуже багатьох, коли проявив щедрість та взяв родичку під крило. Казали, що вона стала йому за дочку.
Селеста спантеличено схилила голову набік, але заговорила спокійним і трохи навіть байдужим тоном.
– Добрий вечір і вам. Я не хотіла заважати.
Та не встигла обернутися, щоб піти геть, як дівчина радісно запропонувала подивитися на троянди разом.
– Я Меріелла, – повідомила нова знайома хвилиною пізніше.
– Так, знаю. Мене звуть Селестою.
Того вечора балакали про квітники незвично довго.
На наступний день накрило неочікуване розуміння, що не хочеться нікуди їхати. Дивуючись самій собі, п'ята графиня запитала в Кіліана, чи можна залишитися до наступного ранку. Той радо погодився, що не обов'язково було щиро, але головну ціль Селеста досягнула.
Пару разів вони зустрілися в коридорах, обмінялися декількома фразами. Так, наче вже давні друзі.
Цього разу Селеста прийшла до квітників перша.
– Яке полегшення бачити, що ви тут, – тихо пролунало позаду і графиня озирнулася.
– Вітаю. Теж вирішили насолодитися цією красою перед сном? – повторила вона слова, які почула у свою адресу буквально день тому.
Меріелла залилася сміхом.
Тепер вони балакали про все одразу. Знаходили спільні думки, обговорювали те, де не сходилися. Навіть не помітили, як високо піднявся тоненький серпанок місяця.
– Ти не хотіла б подивитися на зорі? – з ентузіазмом запитала Меріелла, не бажаючи прощатися. – Я збігаю за покривалом і чимось смачненьким.
– А мені тут самій нудьгувати? – жартома кинула Селеста, що їй зовсім не характерно.
– А ти до тієї пори... – швидко озирнулася та раптом підійшла до одного з кущів, який за дня рябів червоним. – А ти до тієї пори порахуй скільки пелюсток у троянди!
Якби інші графи й графині взнали, чим Селеста займалася посеред ночі, поки чекала на ельфійку, яку знала всього два дні, то відверто б її засміяли. Та вона однаково порахувала.
– Ну що? – підбігаючи, запитала Меріелла, не маючи сумнівів, що завдання сумлінно виконано. – То скільки пелюсток у троянди?
– У цієї – двадцять.
Селеста й гадки не мала, що незабаром почне записувати таку інформацію в спеціальний блокнот, разом із назвами сортів та зразками.
Далі пару місяців підтримували спілкування за допомогою листів. Теми не закінчувалися, бо вони могли обговорювати все підряд.
На наступному з'їзді верхівки зустрілися знову. Селеста хотіла якось здивувати, тому взяла з собою білу квітку з магазину неподалік дому.
– Як гадаєш, скільки пелюсток у цієї троянди?
Сміх Меріелли знову пронісся подвір'ям.
– О, це тепер наша фраза? А мені подобається. Може, сімнадцять? Дай порахую.
Хвилиною пізніше гордо оголосила:
– Майже вгадала, їх вісімнадцять!
– Але я нарахувала дев'ятнадцять... – Селеста аж розгублено округлила очі, – дай перевірю.
Коли з'ясували, що правильно сказала таки Меріелла, то швиденько побігли в тінь дерева, аби відпочити від нещадного сонця та послухати пташок.
– У тебе таке гарне чорне волосся. У поєднанні з блідим обличчям виходить наче місяць посеред нічного неба. Ім'я дуже підходить. Селеста… це ж означає «небесна», так? Загалом звучить чарівно.
Поки говорила, то накручувала одне її пасмо на палець.
– Хм, ніколи не думала про це. Мати обрала таке ім'я через метеорний потік, який був під час мого народження. Це, між іншим, врятувало від Ари, бо вона не дуже переймалася вибором імені та планувала використати назву місцевого магазину.
– У вас були погані відносини?
– Не те щоб погані. Нейтральні, я б сказала. Але мати часом була кумедна та не чіплялася за дрібниці, тому й на цьому дякую.
– Дуже розумію, у мене була схожа ситуація. На жаль.
Так минув рік. Кожен період між побаченнями тягнувся просто нестерпно, але листування хоч трохи це полегшували.
– Кіліан не зізнається, але вже шукає мені чоловіка, – меланхолійно повідомила Меріелла, коли Селеста знову приїхала на зустріч.
Та аж перечепилася через бордюр і боляче впала на землю. На чорному костюмі й рукавичках одразу з'явилися сліди бруду.
– Йой, ти як? Дуже болить?
– Якого ще чоловіка?
Меріелла втупилася в землю. Поруч їздили автомобілі та швидко ходили заклопотані пішоходи. Однак у прикордонному місті ставало все неспокійніше, тому багато хто поїхав.
– Будь-якого, мабуть. Не знаю. Я його не виню, не буде ж постійно забезпечувати моє життя. Шкода, що спроба відкрити магазинчик закінчилася невдачею. Були б гроші, то вже сама б вирішувала.
Селеста пирхнула.
– Не лякай так більше, знайшла проблему. У мене грошей достатньо, тому викинь з голови Кіліана з його пошуками та починай думати, які забереш з собою речі.
– Я... – Меріелла тоді нагадувала кошеня, яке не вірило, що комусь потрібне, – я житиму в тебе?
– Ну... лише якщо хочеш, звісно. Але можемо й окремо щось знайти, просто поруч.
– Кіліан не оцінить.
– Ой, та хай гуляє лісом. Гаразд, слухай, скажемо, що це лише поки ситуація на кордоні не вляжеться. А там щось придумаємо.
Меріелла щасливо усміхнулася й Селеста готова була відлупцювати кожного, хто б наважився це забрати.
Не так склалося, як гадалося.
Хоча Кіліан і погодився (ще й досить легко), але на шляху стала інша проблема. Вони домовилися, що Селеста повернеться додому, аби підтримувати спокій серед своїх ельфів, бо сусідня країна, де жили переважно люди, останні дні поводилася ну занадто вже підозріло. Меріелла ж мала за пару днів зібрати всі необхідні речі, попрощатися з друзями та приїхати за адресою.
Проте на наступний же день після від'їзду Селести люди пробили оборонну лінію ельфів на кордоні й хлинули вглиб країни, наче якась хвороба. Меріелла загинула в страшній пожежі.
Здавалося, що її душа теж покинула тіло. Щойно дійшла жахлива звістка, Селеста осідлала коня та вирушила на перевірку. Все видавалося злим невдалим жартом. Але після виснажливих бійок, багато разів ледь не загинувши, вона і справді побачила лише згарище.
«Скільки пелюсток у троянди?»
Хто тепер поставить це запитання? Хто дасть відповідь?
Селеста сутуло стояла біля переходу та все ще похмуро вивчала лиця навпроти, поки горіло червоне світло. Меріелли не видно.
Тоді, багато років тому, їй довелося ледь не зі шкіри вилізти. Почався період пошуків, домовленостей, обіцянок, торгів, благань та крові. Довелося мати справу зі створіннями, які, на думку більшості, існували лише в міфах. Селеста дістала навіть богів, аби Меріеллі дозволили переродитися. Зрештою ціль було досягнуто, з великими «але».
Їй не сказали, коли саме вона переродиться та де.
Не дали гарантій щодо зовнішності.
Також Меріелла не пам'ятатиме своє минуле життя.
Хоч на стіни лізь від розпачу, але більше Селесті б не дали. Залишалося триматися, шукати та сподіватися, що вийде хоч якось упізнати.
Світ тим часом змінювався. З'являлися нові й нові технології, люди з ельфами перестали постійно воювати, втім і надалі одне одного злили. Графи й графині втратили владу. Якось вона зустріла старого знайомого, котрий теж бував на з'їздах. Не дуже приємну особу – десятого графа.
– Шкода, що та родичка Кіліана вмерла. Вперше хоч хтось зміг дістати до твоєї холодної душі. Ми з хлопцями навіть заклалися, чи ви..
– Якщо ти не закриєшся, то я просто виб'ю всі зуби.
– Зрештою, ваша зустріч була тобі не на краще, – додав мерзотник, швидко йдучи геть.
Селеста на хвилину зупинилася біля стовпа, аби заспокоїтися. Думки вперто розбігалися, в очах уже стояли сльози. Не вистачало ще розплакатися посеред вулиці.
– Скільки пелюсток у троянди? – повторила звичне рідне заклинання та розлючено зціпила зуби.
Кляте питання. Кляті троянди.
Альба Максіма – 24-40 пелюсток. Вона зберегла ту, що мала 32.
Аптечна троянда – 12-18 пелюсток. У альбомі була засушена з 16.
Кароліна – 5 пелюсток.
Якийсь час Селеста намагалася про це не думати. Але світ виявився наче повернутий на цих квітах, бо вони були скрізь: на подвір'ях, на вишивці одягу, у волоссі, на картинах, в геральдиці... Та що там уже, троянди банально часто згадувалися в розмовах як людей, так і ельфів.
Ближче до вечора Селеста нарешті дійшла до останнього району в цьому невеликому місті, який ще не перевірила. Але потрібного обличчя все не було. Що ж, вона звикла. Ще десяток і поїде до іншої країни.
Попереду, через дорогу, яка вела з міста, стояло маленьке старе кафе. Вже нічого не очікуючи, ельфійка трохи повагалася, чи варто заходити. У будь-якому випадку, кава не завадила б.
Проте Селеста помітила автобусну зупинку далі біля дороги й спочатку попрямувала до неї, аби перевірити трьох мандрівних ельфів.
Парою хвилин пізніше вона таки зайшла до кафе. Те мало просту назву «Край дороги» та жовте неприємне освітлення. З колонок грала якась популярна в ці дні музика з приставучим приспівом.
– Добрий день! – ввічливо привітався бариста та повернувся до приготування кави іншому клієнту.
Зіщуливши очі, Селеста пробіглася поглядом по людях за столиками, що стояли біля вікон. Якась сором'язлива молода пара, жінка з ноутбуком, декілька школярів.
Звичайна картина.
Стоп.
Жінка з ноутбуком.
Це ж вона.
В горлі з'явився «клубок». Селеста відкрила рота, наче збираючись щось сказати, але не могла навіть просто вдихнути. Вилетіла з кафе, наче від пожежі, так ще й ледь не під автомобіль. Не зупиняючись, водій обурено посигналив.
Тремтячими руками вона дістала з кишені власний старий малюнок олівцем, аби переконатися, що не переплутала риси. Не те щоб намальовано було дуже точно, але...
– Це справді вона... – прошепотіла ельфійка, озирнувшись на вікно.
Та, що колись була Меріеллою, зосереджено та швидко друкувала текст на ноутбуці. Поруч стояла вже пуста біла філіжанка, а також блюдце з печивом.
По щоках Селести побігли сльози, які вона безпорадно почала витирати. Краще підійти, коли заспокоїться. Це ж буде знайомство з самого початку.
Точно! Неподалік є малий квітковий магазин!
Цей раз у кафе грало щось спокійне, навіть якесь... затишне?
– Привіт.
Жінка здивовано підняла очі, та вже за мить усміхнулася. Серце Селести одночасно стиснулося від болю через ту саму широку усмішку, але й затріпотіло від щастя. Вона підняла червону квітку.
– Привіт. Ми знайомі?
– Ні, але... як гадаєте, скільки пелюсток у цієї троянди?
