Наступна хвиля дезертирства здійнялася на заправці.
Останні два дні вони харчувалися виключно булкою з майонезом, і настрій у всіх був відповідний. Перш ніж заправляти вантажівку, Петро скликав рештки загону і недовго, але дуже заплутано пояснював, що оскільки вони не працюють, то мають платити за пальне всі разом.
Двоє бурлаків, навіть не дослухавши, розвернулись та пішли геть. Чобіт, похнюпивши голову і глибоко запхавши руки в порожні кишені, стояв мовчки поруч – виконроб завжди платив йому копійки, які без роздумів тієї ж хвилини витрачались на алкоголь. Ленон грошей ніколи не мав і зараз навіть не спустився з кузова для участі в неприємному зібранні. Лишалися Василь та іноземець – чи то Войцех, чи то Вацек.
Громадян інших держав в бригаді Панполковника вистачало. Окрім іноземців часом також траплялися істоти мало схожі на людей – волохаті, з довжелезними, до колін руками. Але затримувались і ті, і інші ще менше ніж співвітчизники – певно через відсутність імунітету до лайки. Не маючи спільної з такими найманцями мови, виконроб керував ними за посередництва особливо брутальних висловів. І чужоземці, і представники інших цивілізацій, певно, розставалися з Петром тієї миті, коли починали розуміти що всі ті слова означають.
Вучіч, тобто Вайнер, вивчав мову особливо повільно і, мабуть, тільки через те так довго лишався у колективі. Тривалий час вважалося, що він поляк, аж доки бригаду не поповнив будівельник, який в молодості працював у Речі Посполитій і який авторитетно визначив, що Войцех говорить чеською чи, в гіршому випадку, болгарською.
Під час зібрання хорват не втік тільки тому, що так само як і на початку своєї будівельної кар'єри не розумів ані слова, і Петрове звернення не мало на нього ніякого впливу. Надійно відгороджений від спільноти мовним бар'єром, іноземець під час всієї оброслої словами-паразитами промови нудьгував. Тепер він у захваті стежив за рухами горобця, котрий, незважаючи на чисельні знаки, що попереджували про смертельно-небезпечний рівень забруднення довколишнього середовища, сміливо купався у калюжі з райдужними плямами.
Через те, що латвієць дратував його своїм інтелігентним виглядом, Петро стверджував, що той втік з Румунії, бо когось там начебто замордував і тепер змушений переховуватися від сербського правосуддя. Так чи інакше, сумна істина полягала в тому, що готівки в поляка – тобто в чеха – не могло бути більше ніж в Чобота: Панполковник зневажав всіх фізично слабких і нетямущих у будівельництві людей та з чистим сумлінням їм не платив.
Василь тяжко позіхнув. Останнім часом він почав ставитися до Петра не стільки як до роботодавця, скільки як до товариша. Ситуація з грошима його гнітила. Він не сумнівався, що виконробських заощаджень вистачить заправлятися дизелем, щоб доїхати хоч до мису Горн. Навіщо ці сцени? Хлопець витягнув скільки було грошей в кишені, не рахуючи віддав Панполковникові та поліз у кузов, до стурбованого Ленона. Чобіт з Войцехом послідували за ним.
Петро кричав, що не треба так, що він все поверне коли, і, ех...
Море не вабило Василя, як ще кілька днів тому, але так само як і виконроб він відчував, що просто так розвернутися і поїхати назад тим самим шляхом вже не вдасться.
Положення ставало все більш ризикованим. Терикон ліворуч не просто наблизився до дороги, але й почав її утискати – постійно доводилось об'їжджати оповзки рихлої породи та кам'яні брили, які скотилися зі схилу.
Праворуч пустеля остаточно рафінувалася – пісок до самісінького обрію. Жодних пляшок, целофанових пакетів чи бляшанок, тільки де-інде біліли кістки. Як не важко повірити, але навіть львівські сміттєвози сюди не діставали.
Пекуче сонце пофарбувало Василя, Чобота та Ленона на смаглявих арабів – щоправда, хлопцеве волосся, вигорівши, стало білявим. Блідошкірий та русявий від природи Вацлав почервонів та вкривався пухирями, якщо необачно підставлявся під промені; волосся його, здавалося, аж посивіло.
З кожним днем ставало ще спекотніше, але Василь мимоволі думав про Руаля Енгельбрегта Амундсена. Та й якщо дивитися на це з точки зору компаса – норвежець, під час підкорення полюсу, теж рухався на південь. Уява за інерцією втягувала в аналогію ще й Роберта Фелкона Скотта, і хлопцеві ставало справді моторошно. З дитинства в його пам'яті викарбувалася гірка драма англійського капітана, і найменше йому хотілося повторювати її самому. Чи не задавався Скотт день у день тим самим питанням – повернути назад чи рухатись далі?
Коли вантажівка стала помітно вповільнюватись, а потім і зупинилася, Василь сповнився тривожного передчуття. Неохоче звівшись на ноги, він побачив, що шлях майже повністю перегородило обвалля – лише з самого краєчку праворуч лишалася тоненька смужка асфальту, якою вони могли б проїхати. Чи все ж таки завузько? На підтвердження сумнівів, на узбіччі, наче підстрелений кабан, боком лежала перекинута вантажівка з тентованим кузовом. Поруч стояли два чоловіки і чи то ворожо, чи то з надією стежили за новоприбулими.
Василю прийшла якась чужа, академічна думка про те, що це – точка неповернення. Неповернення куди? Чи звідки?
Петро, висунувшись з кабіни, махнув рукою потерпілим у аварії – добридень. Ті якусь мить коливалися, перекинулись кількома словами та один з них наблизився до виконроба. Про що йшлося у розмові Василь не почув. Потерпілий неголосно, але гарячкувато пояснював, наполягав, благав. Петро, поза всяким сумнівами, користуючись відверто скрутним становищем співрозмовника, шантажував, погрожував покинути напризволяще, вимагав передплати. Зрештою про щось та й домовились.
Повільно, кроком, виконроб в'їхав у шпаринку, яка лишилася від шосе, та зупинився. Висунувся з кабіни та пояснив своїм наймитам.
– Перекинемо вантаж до нас, от... та відвеземо цих двох. От. Буде якийсь заробіток.
Решта зраділа, але з напруженого виразу обличчя Петра хлопець здогадався, що все не так просто.
Панполковник не глушив двигуна та лишався у кабіні, решта стала до праці. Тент був догори заповнений невеличкими коробками, як з-під взуття. Василеві кортіло спитати що в них, але незнайомці не викликали бажання спілкуватися. Вони разом з будівельниками стали у ланцюжок, щоб прискорити процес переміщення вантажу, але постійно крутили головами в обидва боки траси та перекидалися якимись чужомовними словами. Судячи з того, що Войніч ніяк на них не реагував, мова була не чеська. Чи не угорська. Можливо навіть не болгарська.
Коробки були легенькі, і впорались швидко. Обидва потерпілих вкрилися потом, але, як здогадувався Василь, не від фізичного навантаження. Щойно тент спорожнів, як власники коробок збуджено заторохтіли та кинулись у кабіну до Петра. Кузов Петрової вантажівки, як вже спостеріг хлопець, був заповнений, місця для робітників не лишалось.
Ленон стурбовано переступав з ноги на ногу. Чобіт глянув на Василя та виразно двічі підняв брови – халепа? Вацек милувався величезним стерв'ятником, який сидів неподалік на кістяку та мав розкішний білий пухнастий комір і бридку голу шию.
Панполковник вистрибнув з кабіни на одній нозі ще до того як вони наблизились. Нервозність потерпілих передалася і йому.
– Слухайте, ви от тут от не стійте. От. Йдіть далі, – він махнув рукою. – Там буде зупинка, от... Я завезу цих, – виконроб схилив голову в бік кабіни та скривився, – і повернусь за вами. От.
Василь ніяк не міг визначити що саме йому не подобається – Петро частенько залишав своїх робітників ось так. Інколи навіть на кілька днів. Але завжди повертався. Підозрілий вантаж? Підозрілі власники вантажу, які, ймовірно, ніякі не власники?
– Але якщо буде автобус чи попутка – сідайте, знайдете мене потім у місті. От. Гроші... зараз, – Петро повернувся до кабіни.
Він швиденько перелічив купюри у товстій пачці та частину простягнув Василю, як найвідповідальнішому з небораків.
– Ідіть на зупинку, не стійте тут. От.
Петро мав звичку повторювати всі свої вказівки декілька разів, але коли він вп'яте сказав не хвилюватися і що він за ними обов'язково повернеться, Василь все зрозумів. Але взяв гроші.
– Добре, давай, будемо чекати, – уникаючи дивитися на виконроба промовив хлопець.
– Так, так, – Петро вже завів двигун, – я туди і назад.
Коли вантажівка від'їхала, Василь зі злістю копнув безневинний камінець.
– Собачий син!
– Чого ти, – здивувався Чобіт, – він завжди повертається.
Всі троє з надією дивилися на Василя. Той відчув роздратування.
– Ну! Ви що, не чули?! Пішли, – він махнув рукою з грошима в бік гіпотетичної зупинки.
Чобіт непевно рушив, потягнувши за рукав Ленона. З їхнього прикладу Вацек здогадався, що треба кудись йти та, ні про що не розпитуючи, пішов слідом.
Василь подивився на гроші та подумав, що добре було б викинути, але від них залежало не тільки його доля, але й долі цих трьох безпорадних кріпаків.
– Добре, добре. Раптом – і справді повернеться.
– Ти йдеш? – трійця зупинилася за десяток кроків, і три пари очей напружено стежили за хлопцем, наче боялися, що зараз і він їх покине.
– Так, так, йдіть, я наздожену – хочу тільки перевірити дещо, – і не чекаючи на реакцію товаришів, повернувся до перекинутої машини.
Раніше одну з коробок він непомітно заштовхав ногою за колесо. Тепер прийшов час зірвати покрови з таємниці...
Сівши навпочіпки, він обережно, наче там міг бути вибуховий пристрій потрусив контейнер. Нічого не тікало, не такало і навіть не калаталося. Ні, коробка не могла містити взуття – все ж таки замала, та й відкривалася з торця.
Василь, як це робили потерпілі ще п'ять хвилин тому, боязко огледів обидва боки дороги – нікого. Тільки трійця наймитів слухняно шкандибає кудись... Добре. Вже нетерпляче хлопець відірвав, намагаючись відкрити, кришку та почав жменями видирати пакувальний папір з середини. Намацав щось тверде та витягнув на світ божий.
Мить він не міг второпати що саме тримає в руці, потім – тьху, ять! – відкинув від себе і, гидуючись, заходився витирати руки об джинси. Підвівся та інстинктивно озирнувся – чи не бачив хто. Та ні, пустеля ж.
Наздоганяючи бігцем товаришів, він вже сміявся і розмірковував над метою задля якої ті двоє так прагнули вкрасти цілу вантажівку цієї гидоти.
Саме лише існування зупинки справило на Василя враження – можливо він помилявся, і решта Петрових обіцянок теж були правдою? Той факт, що це була звичайнісінька зупинка, як десь на трасі між Білою Церквою і Міклухо-Маклаєвом, тільки додавав. Оголошення “здам трикімнатну квартиру з падєльнікамі”, “продам телевізор, канапу та батьківщину. недорого” і “віддам у хороші руки кошенят” викликали неоднозначні почуття, тому що знаходились між нескінченним штучним плоскогір'ям і справжнісінькою пустелею. Що це, жарт? Наслідки апокаліпсису? Зашифровані послання? Хлопець навіть поводив по папірцях пучками, наче сподівався, що отримає в такий спосіб додаткову інформацію. Він пригадав іншу зупинку, “Кочеряку”, і подивувався, як примхливо пролягає його шлях додому.
Вони крокували розпеченою сонцем дорогою декілька годин. Якби були альтернативи, Василь зупинив би цю ходу приречених ще на самому початку, але там, посеред дороги, на них чекала смерть – на це натякали кістки, які біліли де-не-де, черепи, які блюзнірськи шкірились до подорожніх, та Войнічев стерв'ятник, який віддано супроводжував їх.
Споруда зупинки могла б штовхнути на самогубство будь-якого шанувальника архітектури своєю безнадійною утилітарністю – три бетонні плити зверху накриті четвертою, – але у Василя вона викликала екстаз. Він вирішив, що в житті не бачив прекраснішої будівлі. Вона давала тінь!
Більше того, поруч знаходився колодязь з дірявим відром на іржавому ланцюзі. Вода була каламутна та солонувата, але смакувала краще арманьяку і приносила більше користі здоров'ю ніж поляна квасова.
Трохи отямившись, хлопець зацікавився внутрішнім оздобленням, яке складалося з сотень, тисяч оголошень з відривними номерами телефонів. Василь нарахував п'ять які були написані арабською в'яззю, з десяток – грецькою (якби Василя спитали як він це знає, він би лише знизав плечима, знаю, та й все), одне – єгипетськими ієрогліфами, решта – державною. На глинистому ґрунті поруч з колодязем він також помітив щось схоже на клинописні послання, але вирішив, що це просто відбитки пташиних лапок. Василь віддав би рік життя за можливість уточнити як далеко від центру здається квартира, скільки каналів приймає телевізор і якої породи кошенята.
Останнє питання видавалося не тільки риторичним, оскільки під однією стіною зупинки лежав величезний череп з шаблеподібними іклами. Всі четверо безробітних, не змовляючись, сіли якомога далі від нього.
Дещо непокоїло питання чому зупинка знаходилась тут, просто посеред траси, – ніяких слідів хоча б найменшого хутора не спостерігалось... Аж доки Василь не второпав, що невеличке село – хати з піщаника, вишеньки та яблуньки, колодязі, зелені аардапелі у городах, кури – знаходиться десь неподалік, можливо, лише в ста метрах, але надійно поховане під териконом. Він бачив, як глупої ночі все ближче підповзає череда пекельних камазів, як ті, один за одним, спорожнюють свої кузова, ні про що не піклуючись чи навіть радіючи... і наче брудне цунамі насип швидко накриває село. Біжать люди, реве худоба, плачуть діти на руках в матерів, відстрілюється чергами сусідський мопед – а за годину вже ніхто і не вкаже місця де стояла дідівська хата. Причорноморська Атлантида...
З транспортом тут теж було негаразд. Назустріч проїхало три автівки, а в напрямку обіцяного Петром міста лише одна – але й та викликала в них тільки переляк. Чобіт, який першим помітив потенційну попутку, звівся на ноги, вже почав, було, піднімати руку та закляк. Василь відчув безпідставний жах і хотів сказати Брудному, щоб той негайно сів, але спромігся лише розтулити рота. Чобіт вже і сам здогадався, що нема для чого стояти, але через те, що коліна зрадницьки тремтіли не міг зрушити з місця. Завжди радісний, але мовчазний Ленон щось стурбовано забубонів і забився глибше в куток. Навіть Вучіч, здавалося, ось-ось скаже щось по-людськи. На щастя, автівка пронеслася повз них не зупиняючись, і мара минулася.
– Ох-хох, що це було? – прошепотів все ще блідий Чобіт.
– Лобуряки, – не замислюючись відповів Василь.
– Га? – не зрозумів п'яничка.
Але Василь і сам не знав звідки в нього впевненість, що за кермом, попри неймовірну спеку, сидів хтось у бездоганному костюмі-трійці та з мертвими очима похованими за темними окулярами – тоноване скло та велика швидкість автівки не дали змогу щось розгледіти.
Коли тінь розвернулась та витягнулася так, що можна було сісти ближче до дороги, з'явилася друга машина, яка рухалась в потрібному напрямку. Брудний, навчений досвідом, вдавав, що не помічає її і навіть голови не піднімав. Василь прислухався – начебто ніяких поганих передчуттів – і замахав рукою.
Побита злиднями, але досить жвава легковушка проїхала повз них метрів із десять, наче водій в останню лише мить вирішив зупинитися. Василь підійшов, пригадуючи свій попередній досвід подорожування автостопом, і скептично заглянув у вікно. Та цей водій з першого погляду викликав у нього тільки довіру.
Чоловік за кермом сидів з дуже прямою спиною, напружено, як це роблять недосвідчені і аж надто відповідальні керманичі – наче боячись пропустити якийсь дорожній знак чи бабцю, яка підступно кинеться перетинати трасу посеред безлюдної пустелі. Перш ніж Василь встиг розтулити рота водій нахилився та відчинив дверцята.
– Сідай, – доброзичливо запросив він і заходився згрібати речі, які лежали на пасажирському сидінні, – зараз я тільки...
Хлопець із заздрістю побачив, що заднє сидіння заповнене стовпчиками книжок. Останнім часом в уявленні хлопця саме книги почали асоціюватися з цивілізацією і порядком – а не громадський транспорт, не електричне світло і навіть не холодне пиво.
– Все, можеш сідати, – повторив запрошення чоловік, остаточно звільнивши сидіння і навіть не питаючи куди хлопець прямує. Цілком можливо, що на цій дорозі особливого вибору і не було.
– Дякую... вибачте, але я з товаришами – нас четверо.
Водій із співчуттям похитав головою.
– Розумію. На жаль, у мене тільки одне місце вільне. Навіть багажник забитий.
Василя охопило бажання сісти та, ні про що не думаючи, поїхати звідси. Він поглянув назад. Вучініч видивлявся щось високо в небі, Чобіт сидів поклавши голову на руки, тільки Ленон стояв на ногах і стежив за хлопцем зі стривоженою посмішкою.
– Ох, до біса, – пробурмотів, не зрозуміло що маючи на увазі, Василь, та до водія, – дякую! Справді дякую, але я не можу.
Замість пояснення махнув рукою в бік товаришів. Водій з розумінням схилив голову.
– Що ж, удачі вам.
– Щасливої дороги, – попрощався хлопець.
Повернувшись до зупинки, він відчув злість. Слід було їхати... Справа не в тому, що сидіти тут було марно, ні... Мандрівник інтуїтивно відчував, що той водій міг би багато чого пояснити, можливо навіть підказати як дістатися додому. Ця попутка була особлива, саме для нього – Чобота вдома чекали кредитори, Вукоєвич, можливо, нікого і не вбивав, але від чогось та й тікав, Ленон... Ленон почувався вдома де завгодно. Ех, хех...
З-під краю терикону в кількох місцях стирчали верхівки засипаних дерев, і в сутінках будівельники не полінувалися наламати дров – не стільки через страх замерзнути, скільки через череп з іклами.
У темряві легше дихалося, лежати на розігрітому за день піску було зручно та ортопедично, над головою кружляли зірки – видовище прекрасніше ніж весь кінематограф, живопис чи будь-яка інша жалюгідна підробка людини.
Їсти не хотілося, певно, через спеку та через те, що вони останні тижні майже не працювали. Василю подумалось, що за два-три дні тут вони перетворяться на живі мумії. В пітьмі навкруги іноді починали метушитись якісь тіні, і тоді хлопець присувався ближче до багаття. Ленон беззмістовно гортав сторінки Кржапські – навряд він міг розібрати дрібні літери у світлі хиткого полум'я. Чобіт, як і вдень, сидів з понуро опущеною головою – мріяв про чарку гіркої чи хоча б кухоль пива. Вайнер, не відриваючись, стежив за зоряним небом.
Мандрівник зненацька відчув себе затишно – більш затишно ніж будь-коли почувався вдома, – йому захотілося пірнути у темряву та доторкнутися, зловити котрусь із тіней, які щойно лякали його. Натомість він лише пововтузився на місці, прочистив горлянку, наче зібрався щось сказати, але тиші так і не порушив. Товариші були занурені у власні думки, і Василь не знав як поділитися дивними почуттями. Згодом настрій змінився, він відчув втому та ліг спати.
Всі прокинулися задовго до сходу сонця – назбираний хмиз давно згорів, повітря охололо, і в ньому відчувався навіть натяк на вогкість. Вони тупцювали на зупинці, плескали себе по плечах та лаялися, щоб зігрітися та підбадьорити себе.
В дивних передсвітанкових сутінках – таке вже світле небо, що лише декілька зірок виднілися на заході, і чорна-чорна пустеля – на дорозі з'явилося два жовтих вогники. Вони були такими тьмяними та так сильно тремтіли, що можна було подумати, що хтось несе два смолоскипи, якби не далеке та слабке завивання двигуна.
Вогники наближалися вкрай повільно, і подорожні боялися відірвати від них погляд, щоб ті не збилися з шляху і не зникли. Лише хвилин за тридцять вони угледіли підстаркуватий автобус. Хворобливо закашлявшись та заіржавши гальмами той буденно зупинився – так наче не було нічого магічного в його появі чи в самому навіть існуванні.
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
