Він з’явився в моєму домі не просто так. Я привіз його з самого центру Франції.
…
Коли мене вже все дістало на моїй Батьківщині, я вирушив у турне по Європі. А найбільше мені набридло телебачення, якого в моєму житті не було з тих самих пір, коли я вирішив продати телевізор… Коли вирішуєш продати якусь річ, завжди знаходиться один розумник років так на двадцять-тридцять старший, який хоче відкрити приватну справу, використовуючи твій багаж знань і твої роками зібрані раритетні речі. Першим ділом він піде в Прокуратуру або напише “заяву” на кшталт: “Бла-бла-бла... Я... Я... Я... Цей... Цей... Цей...”
А потім подумає: “Як його розшукати, прибрати і сісти на його місце…” Подібні розумники дуже погано закінчують, якщо не розуміють, для чого лежить цеглина на вулиці, або купка випорожнень біля стіни, яку він навряд чи будував. Люди такого типу завжди носяться містом у машинах, куплених не за свої гроші, і дзвонять своїм “ще більшим розумникам на двадцять-тридцять років старшим”, просячи поради, як налагодити збут раритетних речей до Європи через “налагоджену” мережу чужих акаунтів.
Усе, що цікавить таких людей, — це не сам раритет і не сам процес, а якнайшвидше сісти за штурвал або в преміум-крісло, і швидше долетіти до Землі Обітованої, думаючи лише про те… як би їх швидше не збили.
Набираючись мужності перед черговим дзвінком, Ігор завжди подумки стояв на балконі, слухаючи поклик і звук сирен. Налагодити без Леоніда збут раритетних товарів у Європу не завжди легко, якщо не знайти талановитого молодого чоловіка. Усе, що хвилює людей у цю мить, — це вчасно натиснути “завітну” кнопочку на дисплеї “нового” ай-якогось-там телефону. А потім, глибокомисленно затримавши подих, думати — чи долетить спокійно літак до Обітованої Землі через Атлантику…
Щоразу, думаючи про раритетні речі, Ігор то вмикав, то вимикав телефон. Уночі він вичікував, міркував про тихий пляж на берегах Атлантичного океану, у відповідальні моменти клався спати… Не знаю, мене це вкрай дістало — і я поїхав у Шампань.
Прилетівши й оселившись у найкращому номері готелю… я почав міркувати, навіщо постійно прокручувати одні й ті самі епізоди в голові, якщо Ігор постійно стоїть на балконі й думає тільки про те, як швидше перелетіти Атлантику.
Не знаю, перебуваючи в номері — мені було легко й просто. Найбільша моя радість була в тому, що я міг спокійно одягти халат, а вийшовши з номера — так само спокійно покласти його на місце.
Вийшовши з номера, я вирішив прогулятися французьким бульваром. Розглядати дерева я завжди любив, і мені завжди подобалося сонце, коли воно не надто сильно пекло лоба, і я міг не жмурити зморшки гордості.
Я завжди любив міркувати про високе, не зважаючи на оточуючих. Мені подобалися приталені низькі підбори, які ніколи не натирали жіночі ноги. Такі панянки завжди люблять їздити на міні-куперах, розфарбованих під Британський прапор, і думати про те, як би швидше пересісти в авто дорожчого класу, і якнайшвидше вдягти туфлі на вищих підборах. Спокійно виходячи з салону, вони впевнено прямують у найближчий магазин за новою покупкою…
Не знаю, який чорт мене смикнув поглянути в бік “модного” міні, але, проводжаючи поглядом алею, від нудьги я перевів погляд на траву, штучно посаджену в міську землю, щоб порахувати кількість стеблин… і я помітив кота.
Не знаю, звідки він утік і що забув на міській алеї, але мені було приємно, що жива душа в такому юному віці вирішила покинути звичне місце і здобути свободу. Я негайно взяв тримісячного кота божественної масті…
Повернувшись у номер, я відразу обполоснув кота від міської метушні. Псувати шерсть новому другові зовсім не хотілося. Я не роздумуючи махнув рукою на кондиціонери й гігієнічні-одноразові-антибактеріальні засоби, і замість того, щоб видавлювати їх на шерсть, просто помив подушечки лап мого нового друга. Тоді я загадав заповітне бажання — вічно мити ноги перед сном, щоб його подушки ніколи не згадували французьку міську метушню.
Подзвонивши адміністратору, я попросив забронювати місце на стоянці для таксі, щоб мати можливість посидіти рівно п’ятнадцять хвилин із новим другом. Перед вильотом завжди корисно з’їсти пару апельсинів або випити кухоль теплого чаю. Того дня я від апельсина відмовився.
Сівши в припаркований білий Peugeot 206, я зовсім не хотів обговорювати французькою, звідки в мене в пальті кіт…
— Pour aller…
— Où?..
— L'aéroport.
Задоволено дивлячись у бокове скло, я зовсім перестав думати про дерева. “Божественний” кіт спокійно заснув, а відблиски сонячного світла лягали на його довгу м’яку шерсть.
Прилетівши додому й м’яко приземлившись у столиці, я одразу пішов до найближчого магазину за апельсинами, і не забув прикупити пару ківі та ще два манго.
Сівши на магістральний автобус Київ–Дніпропетровськ, я вирушив у рідне місто… Увесь шлях сонячний кіт спав у мене на руках з лівого боку напівзастебнутого пальта.
Приїхавши на вокзал, я вирішив мовчки й спокійно дійти додому. Дорогою зайшов у улюблений магазин та придбав повідок на всяк випадок. Зайшовши у рідні двері, я відправив сонячного кота у ванну, щоб помити подушки після тривалої дороги… хай тепер звикає до Дніпропетровської метушні.
...
Добре звикнувши до міської обстановки, сонячний кіт одного разу заліз на обідній стіл, і я помітив, що замість того, щоб нахабно залізти на край столу, він скромно поклав лапи на стільницю. Відтоді я почав годувати його лише дрібно нарізаними вегетаріанськими кубиками манго з додаванням арахісу.
З того часу мій самостійний кіт почав казати: “Я — вегетаріанець…”
Через два дні Ігорю вимкнули телефон, коли кіт спокійно й розважливо чхнув.
...
Того вечора я спокійно взяв книгу і мирно поглядав на кота. Він, як завжди, умиротворено лежав на своєму пухнастому животі, чемно склавши лапи. Ігор брудно лаявся в вимкнуту слухавку, так і не зміг додзвонитися Леоніду. Угода про переправку раритетних товарів через кордон Євросоюзу зривалася, і все, що залишалося Ігорю, — покладатися на долю Випадку, що до мене додому прийдуть із Прокуратури.
За день у сусідній квартирі пролунав дзвінок у двері.
Люди в погонах принесли назад складену “заяву”, ясно натякаючи, що це зовсім не той підпис. Дивлячись ошелешеними очима на написане донесення, Ігор уперто відмахувався від того, що це його почерк і взагалі, що він не складав заяви такого ґатунку.
Раритетні речі виявилися не набагато ціннішими за друга, якого я придбав у подорожі. На жаль, сонячний кіт не став жити вічно серед давніх цінностей, і я вирішив поділитися ними з людьми за помірне винагородження.
22 березня 2017
