Спадщина деяких великих мислителів минулого дотепер викликає гарячу полеміку. Чого варті дискусії про праці Парето, чи Гальтона, які не стихають по сьогодні. Стосовно же інших вчених та філософів їхні інтелектуальні спадкоємці дійшли стійкого консенсусу. Джона Бродеса Уотсона з упевненістю можна віднести до другої категорії. Сучасне наукове ком'юніті зіставило єдину і загальноприйняту думку до нього. Простіше кажучи теперішні дослідники психіки та поведінки, включаючи і Уотсонових колег по цеху, вважають, що він помилявся в усьому, або майже в усьому. Проте, як це завше буває із загальноприйнятими речами, консенсус відносно певного мислителя досягається за допомогою ряду спрощення та радикалізації його позиції. Що з необхідністю викривлює будь-яке вчення. Сьогодні ми намагатимемось показати, що це хоча б почасти вірно у випадку Джона Уотсона, та спробуємо переосмислити його вчення у світлі сучасної науки.
Першим про що хочеться поговорити є, напевно, найвідоміша цитата Уотсона про десяток дітей з яких він може виховати кого завгодно незалежно від їх здібностей і талантів. Зазвичай, вищезгадану цитату приводять як приклад помилкової зарозумілості вченого, який не розуміє обмеженості власних даних. Цитата дійсно належить Уотсону, проте варто зробити кілька зауваг, щодо неї. Цитату зазвичай приводять не повністю, повна цитата звучить наступним чином:
Дайте мені десяток здорових, добре розвинених дітей та повний контроль над середовищем в якому вони ростимуть. І я гарантую, що зможу зробити кожного з них спеціалістом будь-якого профілю від лікаря, юриста та художника до жебрака, чи злодія незалежно від їх талантів схильностей, або раси їх предків. Я визнаю, що виходжу за рамки наявних в мене фактів і не маю переконливих доказів своєї позиції, проте таких доказів не можуть надати і представники протилежної позиції, які сповідують її вже тисячі років.
З повної цитати ми бачимо, що Уотсон прекрасно усвідомлював нестачу доказів своє позиції та відкрито визнавав її. Другим важливим пунктом який викривлює сприйняття фрагменту є ігнорування його історичного контексту. Висловлювання Уотсона було сказане в рамка широкої полеміки з євгенікою, представники якої займали позицію крайнього генетичного детермінізму. Проблема генетики та виховання тоді мислилась скоріше в рамках строгої дихотомії, а не континууму. Третім важливим моментом є врахування інших фрагментів Уотсона, де він часто визнавав,що генетика має, як мінімум частковий вплив генетики на поведінку.
Однак, дозволимо собі відійти від спростування міфів щодо Уотсона задля того, щоб зробити спробу реконструкції ходу його власної думки. До свого знаменитого маніфесту, який ознаменував початок поведінкової науки американський вчений займався вивченням нервової системи щурів та дослідженнями гніздування і орієнтації у просторі сірих крячок. Де-факто, Уотсон цього періоду займався описами та експериментами, які би зараз віднесли до етології. Саме під час дослідів над птахами в природних умовах Уотсон почав формувати основи свого вчення. В науковій спільноті кінця дев'ятнадцятого століття було прийнято обов'язково пояснювати спостережувану поведінку тварин їх внутрішнім станом, а саме бажаннями та емоціями. Звісно, схожі пояснення при тодішньому стані розвитку науки страждали антропоморфізмом та не могли бути верифіковані. Джон Уотсон одним із перших виступив проти антропоморфізму в науці і закликав, як мінімум, інколи обмежитися строгим описом поведінки. Варто зауважити, що батьки-засновники етології Кондрат Лоренц і Ніко Тінберген в більшості випадків користувалися схожою методологією складаючи етограми дій тварин.
Цікавим фактом є те, що в процесі спостережень за птахами Джон Уотсон здійснив короткий опис імпринтингу за сорок років до того, як це явище експериментально дослідив Кондрат Лоренц.
У птахів сформувалася сильна прив’язаність до мене. Вони слідують за мною по всій кімнаті. Стає дедалі важче втримати їх у коробці.
Так з'явився принцип об'єктивного опису поведінки у відриві від суб'єктивних переживань. Подальша філософська кар'єра Уотсона, якщо спробувати виразитися його термінологією, являла собою генералізацію цієї ідеї.
Однак, як колишній дослідник нервової системи щурів Уотсон зіткнувся з проблемою примирення науки про поведінку та даних фізіології в рамках однієї системи. Вирішив її американський вчений досить оригінальним чином оголосивши фізіологічні реакції особливим типом поведінки. Так у Вотсона з'явилося вчення про зовнішню (ходьба, біг, розмова) та внутрішню (серцебиття, секреція гормонів) поведінку. Що перетворювало психологію на виключно природничу науку, оскільки як зовнішні так і внутрішні реакції можна за потреби об'єктивно описувати.
Як не дивно, але головним об'єктом наукового зацікавлення Уотсона були емоції. Більшість його досліджень та експериментів стосувалися саме емоцій. Звісно, Уотсон попрацював над таким визначенням емоцій, яке би дозволяло вписати їх в його програму досліджень. За Уотсоном емоція - це реакція організму, як цілого, що включає зовнішні та внутрішні елементи. Грубо кажучи емоція є набором поведінкових патернів. Нам страшно коли ми демонструємо мімічну реакцію страху, наші залози виділяють певні гормони, а тіло рухається певним чином.
Власне цей момент вчення Уотсона демонструє, що з точки зору сучасної науки його підхід скоріше вірний. Адже заміна психологічних конструктів фізіологічними процесами становить одну із програм дослідження сучасних нейронаук. Наука зробила коло повернувшись до натуралістичних поглядів.
Проте найбільше талант Уотсона проявив себе у дослідженні мови та мислення. Американець уже на ранніх етапах розвитку своєї наукової думки намагався експериментально вивчати мову. На думку Уотсона мова являла собою ніщо інше, як інструмент за допомогою якого ми задовольняємо свої потреби. Слова ж відіграють роль символічної заміни об'єктів. Намагаючись знайти підтвердження своїх поглядів. Уотсон провів ряд дослідів в ході яких зміг навчити говорити деякі прості слова дитину немовлячого віку.
Уотсон вдало пов'язав мову та мислення. Запозичивши ідею Джона Дьюї про мислення, як розмову з собою Уотсон продовжив розвивати її в натуралістичному керунку. На його думку, дитина спочатку навчається говорити, а потім її мовлення переходить всередину. Уотсон описав процес переходу наступною формулою: зовнішнє мовлення - шепіт - внутрішнє мовлення. На думку Уотсона розмова з собою часто відбувається під час вирішення завдань. Для доведення цієї ідеї Уотсон просив людей вирішувати завдання та озвучувати свої міркування інші ж вирішували мовчки. На думку Уотсона логічно припустити, що люди, які вирішували мовчки говорили з собою в процесі заходження вірного рішення.
Однак, навіть такий опис в системі Уотсона є проблемним, оскільки він передбачає внутрішню гіпотетичну поведінку, щоб остаточно вписати ідею внутрішнього мислення в свою систему Уотсону потрібно було знайти спосіб реєстрації внутрішнього діалогу. І Уотсон її знайшов, оскільки мислення це те саме мовлення, яке здатна чути тільки одна людина в ньому мають брати участь м'язи носоглотки, що працюють і під час звичайного мовлення. Оскільки, мислення це в фізіологічному сенсі це рухи носоглотки, які спричиняють звук їх можна об'єктивно реєструвати.
Ідеї Уотсона про мову та мислення стали апогеєм його наукової кар’єри та зробили свій внесок в розвиток світової думки. Багато мислителів починаючи від Виготського і закінчуючи Вітгенштейном зазнали прямого, або опосередкованого впливу його поглядів.
Талант експериментатора у Уотсона не був наскільки блискучим, як у його колег біхевіористів К.Халла, Б.Ф.Скіннера і Е.Толмена. Проте його емпіричні дослідження заклали підвалини відразу декількох наукових дисциплін.
В своєму дослідженні кольорового зору в мавп Уотсон знайшов докази існування відмінностей у зоровому сприйнятті людей та інших вищих приматів. Цей експеримент став одним із перших в галузі порівняльної психології.
Експеримент “Маленький Альберт” в якому Джон Уотсон і Розалі Рейнер змогли виробити реакцію страху на щура у дитини надихнув Мері Кавер Джонсон на дослідження методів боротьби з фобіями. В результаті вона провела свій власний експеримент під назвою “Маленький Пітер” де змогла побороти страх кроликів у дитини, що започаткувало поведінкову терапію.
Найменш відомий у вітчизняній науці, проте найбільш цікавий в плані процедури експеримент Уотсона "Kerplunk". В ході цього дослідження Джон Уотсон помістив щура у вузький, схожий на провулок лабіринт в кінці якого знаходилась їжа. Пробігаючи його раз за разом щур наскільки звикав до до маршруту, що його дії ставали рефлекторними. Якщо після навчання ставили їжу трохи ближче, то щур пробігав її і тільки згодом повертався. Коли ж експериментатори поставили на шляху щура тупик він на повній швидкості врізався в стіну.
Якщо говорити про галузі до появи яких доклав руку Вотсон то варто згадати і про популярну зараз психологію реклами. Після того, як американський вчений змушений був закінчити академічну кар'єру через скандал він почав працювати у сфері бізнесу. Як розробник реклами Уотсон не досягнув виняткових успіхів проте зробив багато для становлення психології реклами як окремої академічної дисципліни.
Сприйняття Уотсона теперішніми вченими почасти нагадує оцінку Бенедикта Спінози його сучасниками. Спінозу, який присвятив головні свої праці вивченню Бога не раз звинувачували в атеїзмі. Схожа ситуацію і з Уотсоном головні дослідження якого стосувалися емоцій та мислення, проте це не завадило оголосити його людиною, яка виключила ці поняття із науки.
Спіноза і Уотсон неймовірно різні за своїм характером люди. Одного вигнали із університету за непристойну поведінку. Іншого ж назвали найчистішим мудрецем. Проте одна риса в них була спільною, а саме нестандартний та контрінтуїтивний погляд на речі. Це і робить їх вчення такими неоднозначними і разом з тим актуальними.
