***
Сьогодні був особливий день – річниця з Крістіною. Вже з самого ранку Арс відчував легке хвилювання. Ще вчора він повинен був записати відео з привітанням, але через всі ці події не встиг це зробити. Тож з першими променями сонця Арс взявся за роботу, ретельно вибираючи слова і кадри, які б найкраще передали його почуття до неї. Поки шукав красивий фон в саду, то уже стомився, але зупинився на біля білих гортензій, позаду яких вид на будинок. Відео, на диво, вийшло ніжним і зворушливим, саме таким, як він хотів.
Далі, разом із Серьожою, Арс перевіряв чи все в порядку з організацією сюрпризів. Вони планували все до дрібниць: від квітів до подарунків, які мали бути доставлені Крістіні протягом дня. Арс контролював кожен крок, перевіряючи чи все йде за планом. Він хотів, щоб цей день був ідеальним, навіть на відстані.
Водночас, це було нелегко, він розумів що кохає її, і хоче щоб вона була щаслива, а паралельно, він хотів до Антона.
Який абсурд...
Коли Арс нарешті сів спокійно пообідати, його телефон в черговий раз пілікнув, сповіщаючи про смс.
– Ну бляха, що вже там, – вже знервований та замучений Арс, взяв телефон до рук, але коли побачив що за смс було, його злість як рукою зняло.
Тоха:
“ Що робиш сьогодні ввечері? Не забув що сьогодні до мене?” 16:58
Арс:
“Планував йти в гості до пана Антона” 16:58
Тоха:
“Кажи тому пану, що ти сьогодні йдеш до найкращого в світі хлопчика Тошки.” 16:59
Арс засміявся в голос, от і як зрозуміти коли той серйозно каже а коли отак жарти жартує? А може не жартує?
Тоха:
“Короче, приходь до мене з ночівлею, у мене вся сім'я поїхала до бабусі, хата вільна, можна затусити всю ніч і завтра ” 16:59
Арс:
“Звучить заманливо... але ти впевнений, що зможеш витримати мене цілу ніч?” 17:00
Тоха:
“ахахахах, взагалі запросто 😊” 17:00
Арс:
“Гаразд, що потрібно принести і на коли бути? ” 17:00
Тоха:
“Коли будеш вільний, або можеш навіть уже, а нести тільки себе і гарний настрій! Все інше в мене є.” 17:02
Арс:
“ То орієнтовно в 7 вечора буду” 17:03
Тоха:
“ Буду чекати 😘” 17:03
Арс уже не дивувався, але захотів по скоріше все закінчити і втекти до друга.
Після швидкого обіду на короткого відпочинку, Арс знову повернувся до контролю за процесом. Він перевіряв, чи квіти вже доставлені, чи подарунок на шляху до Крістіни, і чи все відбувається так, як було заплановано. Підготувавши кілька сюрпризів, він хотів, щоб Крістіна почувалася особливою протягом усього дня. Арс ретельно слідкував за таймерами, щоб кожна дрібниця була вчасно ідеально виконана.
Він знав, що робить це не тільки для неї, але й для себе, адже ці маленькі сюрпризи були способом залишитися ближче, навіть коли вони далеко один від одного. Арс відчував певну тривогу, але також і радість, уявляючи посмішку Крістіни, коли вона отримує все це. Його серце переповнювалося любов'ю і надією на те, що навіть на відстані він зможе зробити цей день для неї незабутнім.
А щоб зробити свій день щасливим, той побіг збиратися. Збирався мало як не на побачення, викупався в пахучому милі, заодно і кота покупав, він вирішив його з собою взяти, а то останнім часом котику дуже скучно самому. Далі пішов вкладати своє волосся і шукати одяг, в якому піде. Але через свої депресивні стани, коли він збирався сюди, то мало одягу взяв з собою. Він вирішив вдягнути те, в чому перший раз гуляв з Антоном, темні вільні джинси, чорну футболку, сіру в клітинку сорочку та свої любимі окуляри. Коту спакував пачечки корму, його тарілочку, та навіть лоток. Кіт з шоком в очах дивився як суєтливо хазяїн бігає туди сюди, сидячи тихенько біля своїх речей. Арс не міг прийти з пустими руками тому вирішив повернути в магазин до Сашка щось купити.
***
Вже о 18:40 він був в магазині, кота лишив чекати в машині, а сам побіг. Він вирішив купити вино. А ні , вино якось не те. Коньяк? Теж ні, виглядало ніби він йому приносить “подяку” як якомусь панові. Віскі. Точно. Добравши ще до нього що треба, на закуску вибрав сир, горіхи, грушу та мед. Елегантно.
Вже очікуючи черги на касу він почув знайомий голос:
– Привіт, друже! Нарешті тебе побачив! Де ти зник? Забув про старих друзів? – привітав його Сашко. Арс, якщо чесно, зовсім не хотів ходити кудись з Сашком. Йому з ним було скучно, його компанія не так вже й подобалася, і хотілося набутися з Антоном.
– Привіт, Саш. Та не забув я! – злегка засоромлено. – Просто... сам знаєш, справ купа. Але я дійсно скучив. Вибач, що не зміг раніше побачитися.
– Та розумію, в самого справ купа, – задумано сказав Сашко. А на щастя Арса, черга вже от-от підходила до нього. – Хоч відпочив у нас?
– Таакк, тілом і душею, – в цей момент дівчинка-касир почала пробивати його продукти.
Розмова особо не клеїлася, тому Сашко скоренько попрощався і далі побіг робити свої справи, а Арс вже поїхав до Антона.
***
Коли він був під воротами хлопця, на годиннику було рівно 19:00, оце пунктуальність. Він акуратно припаркував авто, взяв всі необхідні речі і кота, та відчинив браму, де на нього, на ті самі гойдалці чекав Антон, і награвав щось на гітарі. Побачивши хто до нього завітав, він тут же піднявся і побіг в обійми Арса, ледь не задушивши кота на руках. Арс звісно не очікував такої реакції, але не був проти, точніше, був тільки радий. Легенько приобнявши його у відповідь однією рукою, в які і так стояли продукти.
– Арс, ти мене вчора так надихнув на гітару, що за сьогодні я вивчив аж дві нові пісні, – так захоплено почав розповідати Атон, навіть не привітавшись. Арс замітив що це його звичка, не вітатися, але вона заставляє почуватися страшенно комфортно, вона створює відчуття що ніби вони і не прощалися.
– Ого, навіть так, – Арс усміхнувся, Антон випустив його з обіймів, забираючи кота до себе на руки, а кицик зразу впізнав свого друга, почав ніжитися до нього.
– А хто тут до мене в гості прийшооов, а хто такий миленьким, – почав забавляти кота. – Пішли до хати поставиш речі, – звернувся вже до його хазяїна заглядаючи йому в пакет. – Що ж ти там накупив?
– Віскі, кола, – Антон від почутого різко повернувся на Арса, з поглядом “ти-нічого-не-попутав” глянув на нього, і цілком серйозно продовжив:
– Королева танцпола, – Арс видихнув, він подумав що вже щось зробив не те, дивлячись як смішно пританцьовуючи той пішов в будинок.
Антон дозволив Арсу хазяйнувати на кухні, давши йому важливе завдання підготувати їхню сьогоднішню “романтичну” вечерю, а сам пішов облаштовувати тимчасовий куточок Ніченьки.
Коли все було готово, Арс вирушив до кімнати Антона. Вона знаходилася на другому поверсі будинку, зразу біля сходів, кімната була просторою із звичайним дизайном, сіруватими стінами, темно-коричневим ковром та меблями, а на вікнах жили вазони, а ще один звисав з шафи, а ще дрібні кактуси стояли на поличці, яку спеціально для них зробили. Ці зелені рослинки, на фоні сірих стін, виглядали дуже контрастно, і водночас дуже красиво. В кутку за дверима стояв скейтборд. Біля ліжка стояла акуратно поставлена гітара, що додавала особливої атмосфери простору. Антон жив у цій кімнаті сам, і це було видно з того, як особисті речі були розставлені саме так, як йому було зручно – артхаусно (а не розкидано як небудь). Котячі речі, той поставив під віном біля ліжка, щоб поближче до себе.
— Ааарс, – покликав той його, заходячи до кімнати з тарілкою в руках, – ти мусиш спробувати цей торт. Мама сьогодні вранці зробила, — на тарілці, стояв великий шматок торта. Він відразу ж почав розрізати його на частини.
— З задоволенням, — той узяв шматочок і посміхнувся, відчуваючи, як ніжна текстура десерту танула в роті. — Дійсно смачний, — похвалив він, примруживши очі від задоволення. Ніжний білий бісквіт з солодким кремом та начинкою з лісових ягід.
Нарешті хлопці всілися на ліжку, на столі розклали свою їжу та випивку, кіт десь топав по будинку, досліджуючи новий простір. Щоб розбавити атмосферу, Антон включив неонову підсвітку, яка ховалася у кутах на стелі, вмикаючи червоний колір, а щоб розбавити цей червоний авангард, ввімкнув настільну жовту лампу. Кольори розбавили цю сіро-зелену кімнату, яка в мить стала дуже затишною. І вибравши якусь рандомну комедію, хлопці почали випивати, роблячи легендарний коктель “віскі-кола” і заїдаючи сиром із медом.
Легкість і розслабленість заповнили усю кімнату. Дивлячись фільм, вони поступово занурювалися в його атмосферу, паралельно коментуючи цікаві моменти. До середини кіна Антон, трохи сп'янілий, не помітив, як його голова опинилася на колінах Арса. А той же відчув, як тепло Антонового тіла передавалося через одяг, а серце почало битися швидше. Він відчував як він дихає та б’ється його серце, його аромат, який так йому полюбився. У цей момент все здавалося таким правильним, але водночас несподіваним і дивовижним.
Проте ці приємні відчуття раптово розсіялися, коли на екрані телефону Арса засвітилося ім'я “Крістінка <3 ”. Він швидко встав, акуратно зсуваючи голову хлопця, від чого той трохи здивувався, і не зрозумів що сталося. Вийшов з кімнати, щоб відповісти на дзвінок.
Крістіна одразу почала розмову:
— Привіт, коханий, дякую за сюрприз! Я просто в захваті, — її голос був радісним.
— Привіт, Кріс. Радію, що тобі сподобалося, — Арс намагався звучати природно і не спалитися що він трохи напідпитку, але в його голосі відчувалася напруга.
— Ти такий турботливий, мені так приємно. Як там ти? Коли повернешся додому? — вона продовжувала, не помічаючи зміни в його тоні.
— У п'ятницю, як і планували, — відповів він, намагаючись зосередитися на розмові.
— Ой, вже не дочекаюся, коли побачу тебе, — її голос був м'яким і теплим.
— І я теж, Кріс, — Арс усміхнувся, хоча думками був далеко від цієї розмови.
— Ми обов'язково маємо піти на побачення. Я вже скучила, — її слова прозвучали щиро.
— Я також, я вже навіть придумав куди тебе поведу, — коротко відповів він, озираючись на двері до кімнати, де залишив Антона. І перекинувшись ще декільками фразами з коханою, скоро завершили розмову.
— Ну що ж, до зустрічі тоді, люблю тебе, — її голос звучав впевнено.
— І я тебе, Кріс, — Арс закінчив розмову і видихнув. Він не міг позбутися відчуття, що щось важливе відбувається не там, де він зараз є.
Арсен повернувся до кімнати, де Антон уже сидів на ліжку, тримаючи в руках стакан і допивав свою порцію віскі. Його погляд був задумливим, трохи відстороненим.
— Хто дзвонив? — спитав Антон, хоч і намагався зберегти не байдужий тон, але в його очах з'явився відтінок розчарування.
— Крістіна, — коротко відповів Арс, не бажаючи заглиблюватися в подробиці.
Антона це трохи засмутило, хоча він намагався приховати свої почуття.
— Давай вийдемо на вулицю, вип'ємо на свіжому повітрі, — запропонував він, намагаючись змінити атмосферу. Арс кивнув, і вони вийшли до гойдалки.
Ніч була темною та холодною, повітря пронизувало прохолодою. На небі не було жодної зірки, лише важкі хмари, які нависли над землею, створювали гнітючу атмосферу. Тіні дерев були майже невидимими, але кожен шурхіт і шелест змушував хлопців прислухатися до нічної тиші. Легкий вітерець пройшовся поверхнею шкіри, змушуючи відчувати дрібний озноб. Усе довкола було оповите загадковістю і таємницею, що підсилювало відчуття, ніби час зупинився.
Вони сиділи на гойдалці, попивали коктейль та вели розмову ні про що, Коли Арс зупинився і серйозно подивився на хлопця:
— Знаєш, — сказав Арс, — ніч завжди заспокоює мене. Як ти думаєш, Ніченька залишиться тут, якщо я залишу його у тебе? Назавжди?
— У мене? — Антон підняв брови, здивований. — Ти хочеш, щоб я став його господарем?
— Ну так, він тебе теж любить, — Арсен усміхнувся. — Тут йому буде краще, в квартирі надто тісно для нього...
— А ти хіба не плануєш його забрати з собою?
— Можливо... Але я думаю, що він тут буде щасливим. А ти... будеш трохи зайнятий, дбаючи про нього. Це ніби частика мне , тобі буде не так одиноко.
Антон трохи задумався, а потім, наче погодився:
— Добре, якщо Ніченька сам так вирішить, я не проти.
Вони трохи посміхнулися один одному, обидва зрозуміли, що між ними щось змінилося. Що це був не просто обмін люб'язностями, а щось більше, щось важливе. Цей чорний котик, ніби якись маленький талісманчик який сам знає до кого йому потрібно йти.
Він їхня зірочка
***
Згодом, склянка ставала все пустішою, їди меншало, а вони обидва розслабилися ще більше. Арсу здалося, що вони повернулися до тієї легкої та безтурботної атмосфери, яка панувала до того дзвінка і серйозної розмови. Їм знову стала легкою, сміх лився невимушено, і в якийсь момент Арс почав дражнити Антона, намагаючись лоскотати того.
— Арсееееееен!! – мало не кричав Антон, намагаючись ухилитися від нав'язливих рук того. — Ну серйозно, припини, ти мене лякаєш!
— Лякаю? Тебе? — Арсен сміявся, продовжуючи лоскотати його. — Та ти, мабуть, найсміливіший з усіх, кого я знаю. Хіба що кота можна ще налякати.
Антон спробував відвернутися, але знову здався, сміючись настільки сильно, що не міг нічого сказати.
— Арс, — прохрипів він між сміхом. — Я ж серйозно... Ти в мене тут або спину зламаєш, або я тобі... клянуся, в око потраплю!
— Ой-ой, які серйозні погрози, — Арсен продовжував піддражнювати його. — Може, ще й скейт викинеш у річку? Або гітару візьмеш і спробуєш зіграти мені гімн небезпечних лоскотунів?
— Ну це ти сам напросився! — Антон раптово накинувся на Арса, намагаючись ухопити його за руки.
— Ха! Тепер ти вирішив мене атакувати? — Арсен ухилився, але потім знову почав тягтися до Антона, роблячи вигляд, що знову збирається його лоскотати.
— Серйозно, Арс, зупинись! — сміявся Антон, намагаючись відштовхнути його. — Дай мені хоч хвилинку передихнути. Ти як заводний.
— А хто тобі заважає передихнути? — з посмішкою відповів Арс. — Я тут взагалі втомився тобі компанію складати.
— Тоді що, може, я тебе до ліжка віднесу? Як малу дитинку, щоб відпочив, — Антон нарешті ухопився за Арса обома руками, намагаючись відкинути його назад, але раптово зупинився, глибоко вдихнувши повітря. — Слухай, давай щось інше придумаємо, не тільки лоскотання. Я вже задихаюся від сміху. Це взагалі то, в древніх цивілізація вважалося катуванням.
— Щось інше? Наприклад? — Арсен раптом задумався, переставши атакувати Антона.
— Ну... я не знаю... Може, пісні поспіваємо? — запропонував Антон, намагаючись знову піднятися на ноги, але ноги заплутались між гойдалкою і Арсом, і той мало не скинув його разом з собою на землю, але Арсен встиг зловити його, лапаючи за стегна.
Вони затрималися на мить, опинившись в цій неочікуваній і незручній позиції. Арсен сидячи на гойдалці, схилився, притискаючи Антона до себе щоб той не впав, який на пів лежачи дивився знизу вверх на того, і тримаючись одною рукою за ланцюг, а іншою з сильну руку Арса. Їхні тіла переплелися, ноги переплуталися в заплутаному вузлі, а руки Арса опинилися на стегнах Антона. Тепле жовте світло вуличних ліхтарів, пробивалося крізь гілля, кидаючи на них тінь, і, якщо б хтось побачив їх зараз, то міг би подумати, що між ними відбувається щось значно інтимніше, ніж просто випадкове падіння.
Арсен відчував теплоту і м'якість тіла Антона, яке було так близько, що його дихання мало не торкалося його обличчя. Ця близькість була несподіваною, але приємною, навіть п'янкою. Він помічав, як його думки все більше заглиблювалися в заборонену тему. З п'яною легкістю, його розум дозволив собі уявити, як це було б по-справжньому, якби вони не просто випадково опинилися в такій ситуації, а якщо б це було бажанням обох. Він відчув, як його серце стало бити сильніше, а подих збився, коли він заглянув в очі хлопця.
Антон підняв на нього свої великі, зелені очі, трохи здивовані, але водночас м'які, ніби також не проти залишитися в цьому моменті трохи довше. Цей погляд розтопив залишки самоконтролю Арса. Він не міг відірватися від його обличчя, від його ніжного вигину губ. Його рука не контрольовано ковзала вверх-вниз по його нозі і в ту ж мить він усвідомив, як сильно його тягне до Антона. Але він швидко змусив себе повернутися до реальності, опанувавши себе, щоб не зробити нічого, про що міг би пошкодувати. Арсен спробував відвести очі, намагаючись посміхнутися, щоб зняти напругу, але відчуття, що ця мить була особливою, залишилося з ним.
— Вибач, — пробурмотів він, допомагаючи Антону піднятися. — Я, здається, трохи захопився...
Антон лише усміхнувся, не поспішаючи відпускати хлопця, але підвівся, ніби все це було просто випадковістю.
– Та все окей, – відповів той, уже сідаючи рівно, – давай трохи відпочинемо, а то я стомився сміятися.
– Ага, – Арс стягнув окуляри з себе, які так йому заважали дурачится. – Твої рідні коли приїдуть?
– Ну обіцяли завтра над вечір, а що?
– А завтра останній мій вечір тут... – Арс в цей ж момент почав себе винити, нащо він це ляпнув. Їх хороший настрій тут же знову зник. Щось цей вечір як емоційні гойдалки в них, то їм дуже добре, то знову сумують. Антон відвів погляд, і тиша повисла в повітрі, як важкий тягар.
— Значить, ти скоро повертаєшся додому, — тихо промовив Антон, відчуваючи, як щось холодне здавило його груди. Це раптове усвідомлення того, що їхні спільні моменти наближаються до кінця, змусило його серце важко стиснутися.
Арсен хотів щось сказати, виправити свою помилку, але слова не знаходилися. Він дивився на Антона, який сидів, обхопивши себе руками, ніби намагаючись захиститися від цієї новини. У грудях Арса прокотилася хвиля жалю та провини. Вони обидва знали, що цей час разом був обмежений, але реальність завжди болючіша, коли приходить до неї.
— Я не хочу, щоб ти йшов, — тихо зізнався Антон, дивлячись вдалину, уникаючи зустрічі з поглядом другом. Його голос був настільки тихим, що Арс ледве почув ці слова, але вони пробилися до самого серця. Вони обидва відчували, що цей вечір був їхньою останньою можливістю насолодитися разом, без тягаря завтрашнього дня, але тепер ця думка залишала гіркий присмак у роті.
Настала важка пауза, наповнена ніяковістю і сумом. Арсен усвідомив, що вони обидва застрягли між тим, що є, і тим, що буде, ніби на цих емоційних гойдалках, які не дають спокою. Він знав, що треба щось зробити, щоб знову підняти настрій, щоб ці останні години разом не були затьмарені. Він усвідомлював, що не хоче, аби їхня остання ніч разом закінчилася на такій ноті.
– Зіграєш ті нові пісні які вивчив? – акуратно спитав Антона.
– Зіграю, – той сів рівніше, розпрямився, оглянув Арса з ніг до голови, і сказав далі, – Ти знаєш що спорт, це найкращі ліки від поганого настрою?
І раптом Антон зухвало витягнув окуляри з його кишені, які той поклав туди раніше. Посмішка з'явилася на його обличчі, коли він, блиснувши очима, ухопив їх і сховав за спину.
— А тепер подивимося, хто кого! — вигукнув він, знову піднявши хвилю грайливості та легкості, ніби намагаючись повернути все назад, до їхньої безтурботності.
Арсен навіть не встиг зрозуміти, що сталося, коли Антон з окулярами в руках миттю підскочив і помчав до саду.
— Ей, ти маленький злодій! — крикнув Арсен, засміявшись, і кинувся за ним. — Я без них не зможу тебе побачити!
— Ну то забери — засміявся Антон, ховаючись між квітами і деревами, як справжній ніндзя. — Вони тепер мої! І тільки мої!
Вони зірвалися в сад, який був затишний і тихий, хоч і занурений у глибоку нічну темряву, тільки вигуки хлопців відбивалися в ці тиші. Газон під ногами хлопців був рівний і м'який, а на клумбах серед дерев росли пишні квіти, що випускали свої аромати у прохолодне повітря. Антон біг по доріжці ,яка ледь-ледь підсвічувалися маленькими садовими ліхтариками. Їхнє світло було м'яким, майже казковим, кидаючи тіні на дерева й квіти, що росли обабіч.
Арсен намагався наздогнати його, чия фігура час від часу зникала у тіні дерев. Антон сміявся, перескакуючи через клумби та втікаючи все далі, а Арс йшов по його слідах, намагаючись не втратити його з поля зору. Ліхтарики вказували шлях, але сад усе одно здавався таємничим і незвіданим, кожен крок наповнювався захватом погоні. У самому кінці саду, майже повністю занурена в темряву, стояла альтанка, схована під тінню великих дерев, куди й побіг Антон, намагаючись сховатися.
Коли Арсен наздогнав його, хлопці опинилися в серці саду, оточені темрявою, тишею і слабким сяйвом ліхтариків, що тепер здавалося ще більш загадковим і затишним. Антон, зі сміхом і збитими диханням, нарешті дістався альтанки, впавши на дерев’яну лавку, що стояла всередині. Його обличчя сяяло, коли він обережно підняв руку, демонструючи Арсу його окуляри, ніби трофей. А той увірвався вслід за ним, зупинившись перед лавкою, і на мить затримав погляд на Антоні, який усе ще сміявся, намагаючись перевести подих.
— Ну ж бо, віддай їх, — Арс з удаваною серйозністю простягнув руку, але Антон, посміхаючись, відхилився назад, стискаючи окуляри в руці. Тоді Арсен, не стримуючи своєї рішучості, опустився на лавку, сідаючи просто на коліна Антона, утримуючи його на місці.
Антон все ще граючись, намагаючись ухилитися, але Арсен швидко і невимушено обхопив його руки, змушуючи підняти окуляри до свого обличчя. Їхні обличчя були настільки близько, що вони могли відчути дихання один одного. Арсен із легкістю забрав окуляри з рук Антона, але навіть після цього не поспішав підвестися. Вони сиділи так, затамувавши подих, відчуваючи близькість, яка раптом стала зовсім іншою — більш напруженою, більш палкою.
Арсен дивився в очі Антону, відчуваючи, як його серце починає шалено битися. Він не зводив погляду, хоча знав, що повинен був відійти, але не міг змусити себе зробити це. Антон, ніби відчуваючи його вагання, сміливо поклав руки на його стегна, обпікаючи їх своїми долонями. Цей дотик був наче вибух, що пройшов через усе тіло Арса. Його розум замкнувся на цьому моменті, і все навколо втратило значення.
Тіла ставали все ближче, їхні погляди зустрічалися, і в цій тиші був якийсь невидимий магніт, що притягував їх одне до одного. Арсен не міг більше чинити опір, він нахилився вперед, готовий перетнути межу, яку вони так довго тримали. Їхні губи були на відстані подиху, і здавалось, ще мить — і все зміниться.
В останню секунду, Арса ніби вдарило струмом, електричним розрядом, та от… зупинився.
Він дивився на Антона, не відводячи погляду, а потім тихо, але твердо відсторонився. Це було одне з найважчих рішень, які він коли-небудь приймав. Антон теж не рухався, його очі світилися сумішшю здивування і розчарування.
— Не варто, — прошепотів Арсен, більше для себе, ніж для Антона. Його руки все ще тремтіли, коли він нарешті відсів трохи вбік, залишивши ту пустоту між ними, яку так хотілося заповнити. Вони сиділи мовчки, розуміючи, що момент був зіпсований, і що повернути його вже ніяк не можна.
Сенсу сидіти там уже не було, то ж вони вирішили повернутися до будинку. Коли Арс вернувся на стежку, Антон раптом зупинив його схопивши його за руку:
– Чекай.
Той обернувся на нього, та інстинктивно підійшов ближче. Антон стояв не рухаючись в обрамлені акуратних дерев, мовчки дивився на хлопця, і збирався силами все ж таки сказати щось.
– Що таке? – наївно питав Арсен.
Антон не промовивши ні слова, зробив крок до нього, притягуючи за руку ближче.
А Арс піддавався.
І раптово, нагло та п’янко, але ніжно поцілував його.
Все відбулося так швидко, що Арсен не встиг збагнути, що коїться, коли раптом відчув м’які, теплі губи на своїх. Це був несподіваний момент – п’яний від раптовості, напруження і ніжності. Поцілунок був коротким, але кожна його секунда тягнулася нескінченно довго, наче час зупинився.
Арсен стояв мов укопаний. Його розум плутався у думках, але тіло відповідало на цей момент без будь-яких запитань. Це було так просто, але водночас так глибоко – дотик губ Антона залишив теплий відбиток на його серці. Все, що було до цього моменту – сміх, погоня, шум вітру в деревах – відійшло на другий план. Тепер залишилися лише вони двоє, занурені в тишу саду і те, що тільки-но сталося між ними.
Коли їхні губи роз'єдналися, а руки відпустили, Арсен не знав, що сказати. У його голові все змішалося – здивування, шок, але й невідворотне бажання залишити цей момент у собі назавжди, та бажання продовження. Його тіло наче палало зсередини, відчуття, яких він ніколи не переживав, вирували в ньому, піднімаючись до самого серця.
— Це було на прощання, — тихо промовив Антон, продовжуючи йти, ніби нічого не відбулося.
– Але ж ми не прощаємся, – на що Антон тільки зжав плечима, навіть не повернувшись, щоб глянути на співрозмовника.
***
В кімнаті Антона лунала музика в перемішку з його голосом, розбиваючи тишу поїзної ночі, які заважало лише тихе муркотіння кота, що згорнувся клубочком на своєму новому місці біля вікна. За вікном небо вже починало світлішати, проганяючи залишки ночі. Лампа на столі кидала м’яке жовтувате світло, підкреслюючи тіні на стінах і створюючи відчуття затишку і спокою. Хлопці сиділи на тісному ліжку поряд, плече до плеча, гріючись теплом одне одного, заряджаючись енергією.
– Я вивчив нову пісню, – в перерві між грою сказав Антон, дивлячись Арсу прямо в очі, і уже зовсім не соромлячись цього, – можливо пісня із твоєї молодості, і надіюся тобі сподобається. Інтернет сказав що це класика під гітару.
– Ти уже зацікавив, – легко усміхнувся той.
Антон сів рівніше, зручніше, відкрив в телефоні акорди, і дещо не впевнено почав:
“Наша розповідь про їжачка...
...ЇЖАЧОК!!!!
Піднімись, Підберись!
ЇЖАЧООК!!!
Разом з нами посміхнись”
Закінчивши дану пісню, Антон подивився на Арса, очікуючи його оцінки.
– Ну пісня набагато старіша ніж я, – усміхнувся той, – але вона теж мені дуже подобається, а як ти її співаєш, – Арс зробив лице повне задоволення, – ну просто красота.
– Ну ти вже перегинаєш, – застидався хлопець, і без слів, дивлячись прямо в очі Арсу, почав награвати наступну пісню:
“Ей, чому я, чому я,
Зупинитися не зміг…
І ось вони так близько,
Твої зелені очі,
Так дивляться на мене...”
А очі Арса дійсно були близько... Він усміхався, зачаровано дивлячись на цього хлопця, який так сильно розбавив його життя веселковими фарбами, а що робити далі? ніхто не знає. Але треба жити.
Жити моментом
Коли пісня закінчилася, хлопець глянув на Арса, який сонно дивився і ледь посміхався йому.
– Тобі треба колискову грати, – на що Арс тільки кивнув. Антон порився в телефоні шукаючи потрібні акорди, і почав тихенько награвати ніжну заколисуючу мелодію.
Арсен, відчуваючи приємну втому, та вирішив прилягти зручніше на подушку. Він відчув, як його очі почали закриватися, тягнучи його у спокійний, мирний сон. Згодом мелодія затихла. Антон, помітивши це, акуратно відклав гітару вбік, і тихо вимкнув лампу. Він повільно ліг поруч, обережно, щоб не розбудити. Він міг вдосталь надивитися на нього сплячого, роздивитися кожну лінію його обличчя. Звук тиші наповнив кімнату, але це була не порожня тиша, а спокійна, наповнена відчуттям тепла і безпеки. Арсен відчував близькість Антона, його присутність, навіть уві сні. Вони лежали поруч, насолоджуючись цим моментом, коли все було так просто і природно, коли ніщо не заважало бути поруч, і в цій тиші вони нарешті знайшли справжній відпочинок.
