Зміну свого місця роботи я вирішила відзначити феєрично, з ідеєю нового (інтелектуального) переродження. Так мені випадково потрапив у руки опис роману “Маг” Джона Фаулза. Молодий англієць переїжджає у Грецію навчати хлопчиків англійської мови. І все це мало бути приправлене постмодерною інтертекстуальністю, психологічністю та таємницею. Кращого чтива на літо для людини, яку прийняли на посаду вчительки англійської у приватній школі годі уявити. Як виявилося, головний герой свій професійний шлях підсумує твердженням “краще вже бути сміттярем, аніж вчителем”.
Окрім дози натхнення та мотивації, яку, як вже можна зрозуміти, я таки отримала, прочитання цього роману мало стати моїм маленьким експериментом глибокого осмислення написаного. Я виділяла і виділяла абзаци та цитати, які за планом мали лягти в основу аналізу, а в результаті мала більше 200 поміток, які я не розуміла навіщо зробила і жодної зв’язної думки в голові. Довелося зробити висновок, що більшість красиво поєднаних слів втрачають нашарування сенсів, коли їх вирвано з контексту прочитання і мого ж ставлення до написаного у той момент. Я переклала відповідальність з Я-теперішньої на Я-майбутню, що, як зазвичай це трапляється, призводить до провалу: “Хто я? Що я таке, нарешті? Майже вичерпне означення дав колись Кончіс: не що інше, як геометрична сума незліченних хибних кроків”. Хіба ж це вперше?
Я сміюся із себе, але, хіба я за іронією не приховую власне страх того, що моментами я бачила спільного із текстом більше, ніж хотіла б визнавати?
— Вчіться усміхатися, Ніколасе. Вчіться усміхатися.
Мені спало на думку, що на поняття «усмішка» ми з ним дивимося зовсім інакше. Своїми усмішками Кончіс свідомо виражав іронію, меланхолію й безжальність. Трактував усмішку як вияв жорстокости, бо й сама свобода жорстока. Адже змушує нас брати на себе принаймні частку відповідальности за те, ким ми стали. Отже, його усмішка — це спосіб не так виявляти своє ставлення до життя, як виражати саму жорстокість життя. Неминучу, бо на ній ґрунтується існування людини. Оте «вчіться усміхатися» в його вустах звучало дивно, ще дивніше, ніж Смайлзове «вискаляйтеся, щоб витерпіти». У Кончіса воно означало «вчіться бути нещадними, іронічними й здатними виживати».
Щонайгірше, я навіть не можу до кінця зрозуміти, чи мені сподобалася ця книга, бо замість того, щоб власне читати і досліджувати її, я думала про те, що я отримаю, коли закінчу її. Можливо, я нагадую головного героя більше, ніж я цього хотіла б.
Розповідаючи про свій перший приїзд на Бурані, Кончіс згадав про зустріч із прийдешністю, про чуття поворотної миті в житті. Тепер я відчував те саме, що й він тоді. Нове самосприйняття, усвідомлення того, що моє «я» навіки мусить бути ось цією душею і цим тілом з усіма їхніми вадами та чеснотами й іншого вибору немає. Стало видно зовсім нові можливості, дуже відмінні від тих, сенс яких я досі вбачав в ілюзіях честолюбства. Властиві моєму життю егоїзм, безладдя, помилки і зради могли б знайти своє місце й стати джерелом побудови, а не руйнування, причому тільки через те, що іншого вибору немає. Це була мить зовсім не духовного оновлення чи чогось подібного. Бо ж коли примиряєшся з собою — таким, яким є насправді, ти не даєш собі стати таким, яким мав би бути.
Чи оберу я шлях прийняття?
