Під покровом ночі, коли ми залишаємо за спиною шум суспільства і занурюємося в роздуми, філософія абсурду Альбера Камю торкається самого серця. В її основі лежить відчуття безсенсовності всесвіту і питання, як можна знайти сенс у житті, коли він, здавалося б, відсутній?
За такими думками, та скролом інтернету я потрапив на "Міф про Сізіфа", що використовує образ Сізіфа, засудженого до вічного і безсенсового завдання, щоб відобразити абсурдність життя. У цьому абсурдному світі, де немає позафілософського сенсу, Камю стверджує, що ми маємо бути як Сізіф – свободні та відчувати власну відповідальність перед вибором.
Ночами, коли темрява підсилює нашу ізоляцію, ми можемо відчути, що наше життя – це як камінь, який ми безупинно котимо вгору, але потім він знову зсувається вниз, і нічого не змінюється. Але ось в чому сутність думки Камю, на мою думку (вибачте за тафталогію): він закликає нас зосередитися на моменті, на акту самовизначення, на відмові від безтурботності і внутрішньої пустки.
Саме в нічний час, коли наші думки мандрують в безмежність, коли темрява обгортає світ і дозволяє внутрішнім думкам вільно мандрувати, філософія абсурду стає дивним партнером для роздумів про війну. Війна – це період, коли нормальне життя перетворюється на кошмар, а психологічний стрес накладає свій важкий печат на душу. Психологічний стрес стає відчутнішим, коли намагаєшся знайти сенс у цьому безладі. Це як спроба знайти зірку на безкрайньому небосхилі…
Філософія абсурду вчить нас тому, що сенс може бути створеним самими нами, навіть коли навколо панує хаос. Це може означати прийняття внутрішньої свободи вибору, як Сізіф, який продовжує котити камін навіть у безсенсовному завданні. Може бути, сенс полягає в допомозі іншим, в захисті своєї родини, у відчутті спільної мети з іншими людьми, які також шукають сенс.
Чи буде тут якийсь висновок? Напевне ні. Чи дійшов я до якогось результату в цих роздумах? Теж ні. Чи знайшов я відповіді на свої запитання? Ні. Я залишаю Сізіфа біля підгір’я! Ноша завжди знайдеться.