Виникнення і заснування зіну «ФонтарЪ»
Фензін «ФонтарЪ» народився з ідеї створити незалежне видання про альтернативну культуру, музичний андеграунд та DIY-сцену України. Заснований наприкінці 2006 року, свій перший випуск «ФонтарЪ» побачив у світ у лютому 2007-го. Ініціатором проєкту став письменник Данило Плахов із Полтави, який довгий час «носився з ідеєю цього самвидаву» і врешті знайшов однодумців у різних містах України. До створення першого номера долучився його товариш Семен (псевдо SenYa) зі Львова, а також інші ентузіасти з Полтави, Львова та Харкова. Назву «ФонтарЪ» вигадав полтавець на прізвисько Дюк: одного осіннього вечора 2006-го, сидячи біля міського фонтану, він інтуїтивно скомбінував слова «фонтан» і «ліхтар» (рос. «фонарь») – так з’явилася оригінальна назва зіну. Логотип намалював художник на псевдо Мака, який оформлював перші числа видання. Місцем народження «Фонтаря» вважають Полтаву – це місто, яке недаремно називають «культурною колискою України», адже саме там був задуманий і реалізований цей самвидав.
Перші випуски «Фонтаря» були зовсім скромними за обсягом – фактично це були двосторонні листки формату A4, тобто лише дві сторінки контенту. Публікували їх спершу російською мовою і розповсюджували безкоштовно чи шляхом дружнього обміну в колах неформальної молоді. Девіз, надрукований на кожному номері – «…для друзів і знайомих» – відображав не обмеження аудиторії, а мережевий спосіб поширення: примірники свідомо передавали «з рук у руки» своїм товаришам, аби ті ділилися з друзями далі. Така DIY-модель дозволила фензіну швидко знайти своїх читачів у різних містах. Уже перші числа отримали позитивні відгуки в альтернативних колах не тільки України, але й Білорусі та Росії – тематична ніша виявилася затребуваною.
Команда та ключові автори зіну
Засновник «Фонтаря» Данило Плахов став головним редактором і натхненником видання. До редколегії фактично входили всі, хто був готовий писати, фотографувати, верстати чи інакше допомагати зіну на волонтерських засадах. На ранньому етапі поруч із Плаховим ключову роль відігравав співредактор Семен (SenYa) зі Львова, який згодом став автором багатьох інтерв’ю та статей, а також координував випуски зі західноукраїнського боку. Свою лепту внесли і полтавці – окрім самого Данила, це вже згаданий Дюк (автор назви) та Мака (дизайн перших номерів). Над випусками різних років працювали також активісти з Харкова, Дніпра, Кременчука, Хмельницького, Києва, Херсона, Івано-Франківська та інших міст. Наприклад, у верстці пізніших чисел допомагав дизайнер на псевдо Ой із міста Горішні Плавні, остаточний вигляд номеру нерідко доводила до ладу львівська художниця Юлія, а літературну вичитку текстів брали на себе подруги-волонтерки з різних куточків країни. Таким чином, «ФонтарЪ» поступово перетворився на колективний проект широкої географії – справжню мережеву спільноту DIY-журналістів.
Учасники зіну зазвичай виступали під псевдонімами або іменами, відомими у своїх сценах. Серед авторів різних років – Rubaka (сам Данило Плахов), SenYa (Семен), mAkar, Kumara, Slayer, Lara, Collaps, Amber, Selena та багато інших. Багато з них були музикантами, художниками чи поетами, дотичними до субкультурного руху, тож писали про те, що знали і чим жили. “Ми співпрацюємо з музикантами, митцями, поетами, активістами, що живуть і дихають свободою,” – зазначалося в офіційному блозі «Фонтаря» про коло його авторів. Така відкритість до різних голосів дозволила зіну відобразити широкий спектр поглядів і досвідів андеграундної сцени. Наприклад, через сторінки «Фонтаря» читачі вперше знайомилися з творами українських андеграундних поетів і письменників, які не мали виходу в мейнстримні медіа. Крім того, команда «Фонтаря» залучала гостей до окремих проєктів: так, кримський поет Міша Гладчук спеціально надсилав свої вірші для публікації, а в одному з номерів редакція видала поетичну збірку українського автора Паші Москалюка. Такий мікс журналістики, літератури й арт-колаборацій став візитівкою зіну.
Хронологія: від бурхливого старту до марафону випусків
Шлях «Фонтаря» можна поділити на кілька етапів. 2007 рік – стартовий і надпродуктивний: зін виходив майже щомісяця і до кінця року побачило світ від 10 до 11 випусків. Для новонародженого самвидаву такий темп був вражаючим, і він відразу зарекомендував себе на сцені. Тематика перших чисел охоплювала широкий зріз рок- і панк-субкультури: вже у №11 (грудень 2007) головною темою стало ска і ска-панк – жанри, про які в Україні тоді майже не писали. В 11-му випуску надруковано репортаж зі ска-фестивалю у Дніпропетровську, інтерв’ю з білоруським ска-гуртом «Пару Рублей», статтю «Чи існує українське ска?» та рецензії на концерти панк- і краст-гуртів у Харкові. Наступний, 2008 рік, теж був плідним – журнальні випуски #12–15 виходили вже як більш об’ємні видання з глибшим змістом (детальніше про еволюцію формату – далі). До кінця 2008-го «ФонтарЪ» доріс до 15-го номера.
2009–2010 роки стали періодом певного уповільнення – команда випускала менше нових номерів через зайнятість та ресурсний голод. Як згадує Данило Плахов, попервах вони намагалися дотримуватися щомісячного графіка, але життя брало своє: «ми люди не стільки ліниві, скільки зайняті – сім’я, робота… Якщо б це була основна діяльність, то інша річ, а так це радше хобі, тож точна періодичність неможлива». У 2009-му вийшло лише дві нові збірки матеріалів. Натомість 2010–2011 стали часом якісного перезавантаження: всього п’ять випусків за два роки (#18–22), зате з дуже актуальними текстами про DIY-культуру, протестні рухи та регіональні ініціативи. Наприклад, №18 (2010) містив аналітику про комерціалізацію культури, інтерв’ю з діячами сцени та репортаж з рок-фестивалю – справжня хроніка духу бунту 2009–2010 років.
2012 рік ознаменувався вибуховим камбеком: «у 2012-му стався новий сплеск і команда видала одразу 8 випусків (#23–30)», згадує дослідниця Саша Мураха. Це був рекордний річний доробок «Фонтаря». В цих номерах редакція порушувала теми від локальних DIY-фестів до явищ світової контркультури. Зокрема, вийшов цикл статей під назвою «Міфи панк-року», а один із випусків року був повністю немузичним – присвяченим поезії та соціальній критиці. На початку 2012-го в українській Вікіпедії навіть зазначалося, що станом на той час випущено 23 номери зіну і колектив працює над новими. Як бачимо, очікування справдилися – до кінця 2012-го з’явився уже 30-й номер.
Після такого ривка настав період більш спокійного темпу. 2013–2014 роки принесли ще кілька випусків (#31–35) з регулярністю приблизно 2–3 на рік. Ці номери фіксували зміни у сцені початку десятиліття: відображали зародження нових культурницьких явищ та прощання з старими тусовками. Наприклад, один із випусків тієї пори містив розлогий матеріал про занепад кількох локальних сцен і «тихий спротив» андеграунду в нових умовах.
Нарешті, 2015 рік став своєрідним завершенням основного циклу «Фонтаря». Протягом 2015-го було видано номери #36 до #40. У цих заключних випусках команда досягла максимального рівня зрілості фензіну – як за стилем, так і за змістом. Тематичні блоки стали цілісними концептуально, дизайн усталеним, а тексти набули глибини справжньої соціальної аналітики. Скажімо, №39 (осінь 2015) був присвячений проблемі збереження пам’яті субкультур: що стало з панками, які подорослішали й пішли викладати в школи, і як вони транслюють свої бунтарські ідеї у педагогіці. Натомість №40 (кінець 2015) розмірковував про нові форми панк-наративу (від мультсеріалів до інтернет-мемів) і підсумовував, «що іще може бути сказано» на завершення великого циклу. Цей 40-й випуск фактично став фіналом регулярної серії – «всі випуски з 2007 по 2015», як резюмував редактор.
Продовження після 2015-го. Попри заявлений фінал серії, команда «Фонтаря» не поставила крапку остаточно. Фензін продовжив існувати в онлайновому форматі. У 2016–2017 роках було підготовлено ще кілька спеціальних номерів, зокрема ювілейний 50-й випуск (липень 2017). Цей №50 став масштабним оглядом історії українського панку: на прохання читачів редакція зробила своєрідну міні-енциклопедію про локальні сцени від Харкова до Ужгорода, ключові гурти, фестивалі та феномени DIY-культури в Україні. Команда чесно зізналася, що перерахувати всіх героїв сцени неможливо, але прагнула передати дух і енергію українського панк-руху різних поколінь. Таким чином «ФонтарЪ» виконав місію зі збереження пам’яті про субкультури, якими жив сам всі ці роки. Після 2017-го активність зіну поступово знизилася: його засновники зосередилися на архівуванні напрацьованого матеріалу та супутніх творчих проєктах. В Instagram-акаунті видання зазначено часові рамки «2005–2019», що охоплюють увесь шлях цього феномену, включно з підготовчим періодом і останніми публікаціями у соцмережах. На літо 2025 року «ФонтарЪ» формально існує вже майже 18 років, з них активний видавничий період тривав приблизно до 2017-го. Таке довголіття – унікальне для українського фанзину, адже більшість подібних видань існували куди менше.
Цікаво, що сам Данило Плахов у інтерв’ю наприкінці 2012-го оптимістично заявляв: «“ФонтарЪ” є і буде існувати ще довго, ми любимо свій проект і зупиняти чи закривати його не збираємося. П’ять років – це мало, це як дитина; подивимось, що з нею буде ще через п’ять». Пророцтво збулося: фензін не лише «пережив» 5-річку, а й подолав десятирічний рубіж, довівши свою стійкість. Нині ж проєкт перейшов радше в історико-архівну фазу, але його дух залишається живим у цифровому просторі.
Теми і жанри: музика, субкультури, критика, поезія
За час свого існування «ФонтарЪ» охопив напрочуд широкий діапазон тем. В основу кожного випуску лягали матеріали про музику – передусім про український рок, панк, метал та інші альтернативні жанри. Журнал публікував інтерв’ю з гуртами (як маловідомими андерграундними, так і з легендами сцени), репортажі з концертів і фестивалів, рецензії на нові альбоми, а подекуди й огляди культових фільмів, що вписувалися в дух субкультури. З перших номерів «ФонтарЪ» намагався ламати стереотипи про «несерйозність» місцевої сцени і доводив, що в Україні розвивається повноцінний рух у різних жанрах. Наприклад, редакція однією з перших узялася системно висвітлювати такі ніші, як ска та рокабілі – жанри, які раніше залишалися в тіні. За словами Плахова, колектив «Фонтаря» першим у країні дав розгорнуту інформацію про український ска-рух та субкультури рокабілі. Також у номері №12 (2008) опубліковано велику статтю про легендарну постать панк-року Генрі Роллінза, були матеріали про історію локальних хардкор-гуртів тощо.
Другий важливий пласт контенту – життя субкультур та суспільна критика. Багато статей «Фонтаря» мали аналітичний чи публіцистичний характер: автори розбирали явища молодіжних субкультур, висміювали їхні стереотипи, обговорювали проблеми комерціалізації контркультури та конформізму. В одній зі статей порушувалось питання, чому панк-культура втрачає «вогонь» і як вижити «в місті без сцен»; в іншій – влаштовувалась ретроспектива абсурду з історії локальних неформальних рухів (такі сатиричні матеріали друкували під рубрикою на кшталт «Ретроспектива ідіотизму»). Нерідко фензін торкався і політики, хоч і без прямої прив’язки до партій чи ідеологій: йшлося про свободу самовираження, громадський протест, антифашистські та антидискримінаційні ініціативи. Проте редакція принципово уникала перетворювати видання на арену брудних політичних чвар: «Ми не граємо в брудну гру під назвою політика», – підкреслював Плахов, зазначаючи, що «ФонтарЪ» не переслідує жодної комерційної чи політичної вигоди. Критичність видання проявлялася радше у соціальному вимірі – висміюванні показухи, споживацтва, позерства в субкультурах. «Кого дійсно не люблю, так це позерів», – відверто писав редактор, пояснюючи, що в їхніх текстах можуть різко проходитися по явищах типу псевдо-емо чи карикатурних готів. Втім, ця критика не була злісною: автори «Фонтаря» дотримувалися етичної межі, воліючи радше пожартувати або іронічно показати недоліки, ніж когось образити. Матеріали писалися майже літературно грамотною мовою, без відвертих образ, «точно і без негативної психологічної окраски», попри весь бунтарський запал.
Окремою родзинкою «Фонтаря» стали випуски, присвячені мистецтву і творчості поза музикою. Редакція свідомо час від часу робила «перепочинок» від суто музичної тематики і випускала номери з ухилом у літературу, візуальне мистецтво чи гумор. Приміром, деякі випуски цілком складалися з віршів та прози українських авторів андеграунду, доповнених світлинами і колажами. Поезія на сторінках зіну розглядалась як ще одна форма спротиву і самовираження. «Поезія як опір», – так окреслювала одна зі статей випуску №12, де були надруковані вірші без цензури, у тому числі від жінок-поеток з панк-середовища. Кілька номерів містили комікси та графічні історії – так званий «графічний поворот» у 2008 році, коли в №13 значну частину контенту становили комікси з життя неформалів, скетчі та ілюстровані міські міфи. Був навіть експеримент із візуальною поезією: у №11 зроблено спробу передати поетичний текст через стилізовану верстку – певно, один із перших випадків таких арт-експериментів у нашому самвидаві. Не гребував «ФонтарЪ» і гумором – у різні роки виходили сатиричні замітки, фейкові новини, панк-карикатури, що висміювали як суспільні негаразди, так і саму субкультурну «двіжуху» з її внутрішніми суперечностями.
Таким чином, жанрова палітра фензіну була дуже багатою: від інтерв’ю та репортажів – до есеїв, маніфестів, поем, коміксів і навіть колажних експериментів. Це був справжній колаж змістів і форм, що відображало сам дух DIY-культури – свободу творити у будь-який спосіб.
Візуальний стиль і формат видання
Однією з причин, чому «ФонтарЪ» запам’ятався багатьом, є його виразна візуальна естетика. Зін виник у кращих традиціях панк-самвидаву: засновники користувалися простими засобами – ручний макет, ножиці, клей, ксерокс. «Візуальна естетика базувалася на принципах ксероксного DIY – чорно-білі фото, ручна верстка, накладені тексти й текстури, вирізки з газет, трафарети й патчі», – описує стиль офіційний сайт проєкту. Перші номери були надруковані на звичайному офісному папері без кольору, часто навіть без обкладинки як такої – фактично це були листки з текстом і мінімумом графіки. Однак із розвитком зіну оформлення ускладнювалося і ставало більш художнім.
Поворотним моментом став 10-й випуск (кінець 2007 року). Починаючи з №10, «ФонтарЪ» змінив формат з “газетного” на журнальний: зріс обсяг, з’явилися якісні авторські фотографії та оригінальний дизайн шпальт. Видання стало двомовним – матеріали тепер публікувалися і російською, і українською мовами паралельно. У статті на «Історичній правді» зін згадують так: «“Фонтаръ” — видання про альтернативну музику, що спершу випускали російською, а згодом дублювали й українською». Це дозволило розширити охоплення аудиторії: кожен автор міг писати тією мовою, якою йому зручніше думати і висловлюватися, а читач – знайти тексти «своєю» мовою. Як пояснював Плахов, комусь ближча українська, комусь російська, і «інформація краще сприймається тією мовою, яка йому ближча», тож двомовність – це жест відкритості. До того ж, часто поезія або пісенні тексти подані мовою оригіналу, щоб зберегти автентичне звучання. Цікаво, що редактор навіть жартома зауважував: якби була можливість і аудиторія, він би радий публікувати матеріали ще й білоруською чи польською – аби тільки DIY-сцена залишалася інклюзивною для різних культур.
Фізичний формат зіну протягом років теж змінився. Як уже згадувалось, стартові випуски були обсягом 2 сторінки. Згодом кількість сторінок неухильно зростала, і найбільш розгорнуті числа мали вже близько 40 сторінок формату A5. Зін друкувався маленькими накладами (часто 50–100 примірників, або «скільки встигли зробити») і поширювався на концертах, через знайомих або поштою. Деякі випуски розповсюджувалися виключно в електронному вигляді – PDF-файли викладалися у вільний доступ для скачування. Команда принципово не робила з цього бізнес: всі номери можна було отримати безкоштовно. Окремі спецвипуски доповнювалися бонусами – так, наприклад, друкований наклад №11 містив у комплекті CD-диск із записами ска-гуртів та відео з фестивалю, аби читач одразу міг зануритися в атмосферу матеріалу. Інші номери включали вкладки з постерами чи арт-листівками. Але в цілому виробництво залишалося бюджетним і DIY: звичайний принтер або ксерокс, скріпки чи ручне плетіння на зразок брошури. Це лише додавало шарму – читач відчував, що тримає в руках справжній самвидавний артефакт, зроблений з любов’ю.
Візуальні рішення «Фонтаря» помітно еволюціонували від випуску до випуску. Якщо ранні числа були мінімалістичні, то вже до середини 2008 року з’явилися випуски з тематичним дизайнерським оформленням. Наприклад, №14 позиціонувався як «зін у стилі ночі»: усі тексти там були написані «під гітару, в темряві гуртожитку», і загальне оформлення передавало атмосферу нічних посиденьок – темні тони, світло ліхтаря, зображення випадкових пасажирів електричок тощо. А №15 взагалі став експресивним арт-витвором: його називали «номер на межі зриву» через агресивну типографіку і ручну графіку, шматки текстів свідомо «рвали» на макеті, переплітали з анархічними гаслами і гротескними малюнками. У пізніших номерах (після 2010 р.) дизайн трохи стримався і набув більш строгої чорно-білої естетики. Випуски 2013–2015 років вирізняються цілісним стилем: чорно-білі фото високої контрастності, колажі з вирізок, тло з фактурою газетного паперу, чітка сітка верстки. Це виглядало вже як професійна андеґраунд-журналістика з власним голосом і обличчям. По суті, «ФонтарЪ» пройшов шлях від фанового любительського бюлетеня – до повноцінного журналу, що за формою не поступався «великим» виданням, хіба що лишався вірним DIY-принципам.
Роль у розвитку української панк/DIY-сцени
Вклад «Фонтаря» у становлення і згуртування української панк-сцени важко переоцінити. У другій половині 2000-х, коли з’явився цей фензін, інформаційне поле андеграунду було розрізнене: локальні тусовки мали свої форуми чи блоги, але загальноукраїнського медіа, що об’єднало б різні регіони і жанри, фактично не існувало. «ФонтарЪ» заповнив цю нішу, ставши платформою для комунікації між сценою сходу і заходу, центру і периферії. Недарма його редколегія була розкидана по всій країні – журнал об’єднав людей з Полтави, Львова, Харкова, Києва, Кременчука, Херсона та інших міст на грунті спільної DIY-культури. Через сторінки «Фонтаря» музиканти дізнавалися про фестивалі в інших регіонах, фанати – про нові гурти, виникали нові контакти і дружні зв’язки. У певному сенсі, зін виконував функцію містка між локальними сценами. Наприклад, львівський ска-панк міг прочитати про харківський краст-сейшн, а полтавський панк – про столичний артперформанс, і навпаки. Це розширювало кругозір учасників руху і стимулювало всеукраїнську взаємопідтримку.
Окрім інформаційної функції, «ФонтарЪ» відіграв роль хронікера і архіваріуса сцени. Кожен номер фіксував «своєрідний момент» розвитку андеграунду – звідси й гасло: «Кожен номер – це збережена пам’ять. Кожна сторінка – крок у неформальній історії України.». Журнал документував важливі події: випуски містили репортажі з фестивалів на кшталт Stare Misto, «АртПоле», «Мазепа-Фест», «Деталі звуку» та десятків менших DIY-івентів, про які тепер можна дізнатися хіба з цих архівів. В інтерв’ю видання зберегло голоси багатьох знакових особистостей сцени – від культових рокерів старшого покоління до юних панків. Згідно зі спогадами, саме у «Фонтарі» вперше з’явилися повноцінні огляди українського ска-руху (наприклад, матеріал «Чи існує український ска?») та інтерв’ю з лідерами нової хвилі панку і хардкору. Таким чином фензін виконував просвітницьку місію для читачів, заповнюючи прогалини офіційної музичної журналістики. Недарма сучасні оглядачі зазначають, що «ФонтарЪ» – класне місце, щоб відкрити або перевідкрити забуті музичні фестивалі 2000-х» та інші явища тієї доби. Для молодого покоління (зумерів) ці цифрові архіви стали вікном у світ, де їхні старші товариші творили контркультуру.
У реальній DIY-діяльності «ФонтарЪ» теж брав участь. Редактори й автори зіну були частиною руху: організовували концерти і тури, допомагали з випуском музичних збірок. Зокрема, команда «Фонтаря» співпрацювала з проєктом «Євшанзілля» – це збірка українських рок-гуртів, де Плахов допомагав відбирати колективи для релізу. Також Данило розповідав про свій задум зняти документальний фільм про полтавську рок-сцену, для якого вони зібрали купу архівних відео 90-х і записали інтерв’ю з музикантами (щоправда, монтаж затягнувся, і стрічка досі не вийшла). У Кременчуці члени редакції співпрацювали з місцевими митцями – зокрема, був у планах спільний проект із музикантом Кирилом Котляровим, подробиці якого трималися в таємниці. Постійна залученість до таких ініціатив підкреслює: «ФонтарЪ» був не просто журналом-спостерігачем, а активним учасником і каталізатором сцени.
Ще один напрям впливу – культивація DIY-філософії. У своїх матеріалах редакція неодноразово наголошувала на принципі «Do It Yourself». Заклики на кшталт «Do it Yourself, be not Yappy!» (тобто «роби сам і не будь яппі-конформистом») стали своєрідним маніфестом кожного випуску. А у передмові до №12 команда прямо писала: «Читайте, думайте, критикуйте або підтримуйте, але головне – робіть це самі», підштовхуючи аудиторію до власної творчої активності. Так «ФонтарЪ» надихнув чимало людей завести власні зін-проєкти, гурти чи мистецькі акції. У підсумку, видання охопило кілька поколінь неформалів – від тих, хто починав у 2000-х, до молодших фанатів, що відкрили для себе зін-культуру вже через архівні матеріали в 2020-х. Не випадково дослідники називають «ФонтарЪ» одним із найтриваліших незалежних самвидавних журналів в Україні. Його довга присутність забезпечила спадкоємність сцени: цілі пласти українського панк-андеграунду не канули в лету, бо були зафіксовані та переказані через «ФонтарЪ».
Взаємодія з іншими зінами та сценами
В контексті української зін-сцени «ФонтарЪ» займав центральне місце, але був далеко не єдиним. У 2000-х поруч існували інші фанзини, з якими «ФонтарЪ» мав дружні стосунки або перетинався тематично. Зокрема, приблизно одночасно виходили такі самвидави, як «Креатив» (Запоріжжя, 2005–2006), «FarFor» (Житомир, 2006–2008), «Forsmajor» (Запоріжжя, з 2008) – всі вони теж творили DIY-спільноту і нерідко згадувалися на сторінках «Фонтаря». Ба більше, у Вікіпедії ці видання і «ФонтарЪ» об’єднують під егідою української DIY-ініціативи – мовляв, саме завдяки культурі “Зроби це сам” побачили світ ці журнали. «ФонтарЪ», маючи ширше охоплення, іноді публікував огляди інших зінів – таким чином підтримував побратимів по цеху і знайомив читачів із суміжними фанзинами. Наприклад, у одному з випусків робилася добірка цікавинок з регіональних самвидавів, а в блогах редактори писали рецензії на свіжі номери журналів колег.
Взаємодія відбувалася і через спільні проекти. Відомо, що інтерв’ю з Данилом Плаховим, яке ми цитували, було підготовлене спеціально для фанзину Helldoor – його провів журналіст із полтавської DIY-тусовки, а надрукували в іншому зіні, що демонструє дух кооперації. Також «ФонтарЪ» підтримував зв’язок із міжнародними сцена-зинами: через контакт з білоруським панк-часописом “Тоже зін” обмінювалися випусками, з польськими DIY-активістами – досвідом і матеріалами. У пізніх номерах «Фонтаря» навіть з’явилася інформація про польсько-український зін «Відрижка», присвячений спільній сцені 90-х – такий історичний екскурс став можливим завдяки співпраці з дослідниками з-за кордону.
Варто згадати і локальні сцени, які були тісно пов’язані з діяльністю зіну. Полтава – «столиця» «Фонтаря» – завдяки журналу активізувала свою рок- і арт-спільноту. У 2010-х на базі того ж кола людей, що робили зін, виник культурний простір «DIYclab – Creative Lab», який став майданчиком для виставок, поетичних читань і концертів у Полтаві. Власне, сайт DIYclab.org (пізніше – DIYclab.wordpress.com) спершу створювався Данилом Плаховим ще 2006 року як спільна інтернет-платформа для неформалів. Цей ресурс певний час виконував роль онлайн-бази даних про рок-музику та субкультури: там акумулювалися статті, оголошення, новини сцени. Згодом багато інформації з DIYclab перекочувало до «Фонтаря» і навпаки, а сам сайт став одним із каналів поширення PDF-версій фанзину. У Харкові, Львові та інших містах учасники «Фонтаря» теж проводили локальні заходи: наприклад, у Семен (SenYa) організовував панк-вечірки під брендом зіну, у Львові друзі з «Фонтаря» долучалися до фестивалю DIY-Art «Так було» тощо. Таким чином, видання було вбудоване в екосистему локальних сцен: і саме черпало звідти матеріали, і саме ставало каталізатором активності.
Архіви «Фонтаря» та сучасна рецепція
Попри те, що нові номери фанзину вже не виходять, спадщина «Фонтаря» активно живе в цифровому просторі. Усі випуски журналу дбайливо оцифровані та викладені у відкритий доступ на офіційному сайті/блозі проєкту. На ресурсі fontarzine.blogspot.com зібрано повний архів номерів – від першого до п’ятдесятого, з описами змісту кожного випуску. Також діють офіційні сторінки зіну в соцмережах (Facebook, Instagram), де публікуються архівні фото, обкладинки та уривки текстів. Наприклад, в Instagram викладено галерею всіх 46 обкладинок «Фонтаря» за 2005–2019 роки, що само по собі є цікавою візуальною історією українського DIY. Для зручності читачів було створено й антології: на сайтах на кшталт diy-zine.com можна знайти збірки PDF-файлів «ФонтарЪ #1–20», «ФонтарЪ #23–34» тощо – аби охочі могли скачати цілі пакети випусків одним архівом.
Українські медіа теж звернули увагу на «ФонтарЪ» як на культурний артефакт. У липні 2024 року видання Skvot Mag включило «ФонтарЪ» до списку «10 українських зінів та самвидавів про креатив», відзначивши його серед найцікавіших незалежних друкованих проєктів від 1980-х до сьогодні. В цьому огляді «ФонтарЪ» названо музичним зіном із Житомира (очевидно, маючи на увазі місто одного з ключових учасників), що висвітлював український рок, панк і метал, руйнуючи стереотипи про ці жанри. Оглядачка Саша Мураха – засновниця української зін-спільноти – особливо підкреслила тривалість життя видання і коливання його періодичності: «Спочатку “ФонтарЪ” виходив майже щомісяця, потім раз на два місяці, а пізніше – раз на рік. Хоча у 2012-му стався новий сплеск…». Skvot також відзначив, що всі випуски «Фонтаря» доступні онлайн і що це чудове джерело для занурення в атмосферу 2000-х. Фактично, сьогодні «ФонтарЪ» сприймається не лише як журнал, а й як документ епохи, до якого звертаються культурологи, журналісти та просто зацікавлені читачі, аби вивчати недавню історію альтернативної культури.
Показовим є факт, що у 2024 році вийшла науково-популярна книга з субкультурної історії України – «Дреди, батли і “стіли”» Дар’ї Анцибор, – де авторка теж згадує «ФонтарЪ» у контексті розвитку самвидаву у незалежній Україні. Зокрема, Анцибор наводить «ФонтарЪ» як приклад видання, яке пройшло шлях від російськомовного до двомовного, зазначаючи його тематику альтернативної музики. Таким чином, фензін увійшов до історії української контркультури, про нього пишуть як про значуще явище, поряд із іншими відомими зін-проєктами («Ruins», «Сквот UA», «Більше» тощо).
Для самих учасників сцени спадщина «Фонтаря» має ще й ностальгічне значення. Багато хто з нинішніх тридцяти-сорокарічних андеграундників колись тримав у руках свіжовіддруковані номери цього фанзину, а тепер із цікавістю передивляється їх у цифрі, згадуючи «як то було». У соціальних мережах час від часу з’являються пости зі світлинами старих випусків «Фонтаря» – мовляв, знайдено раритет на горищі або в домашньому архіві. Ці публікації збирають схвальні коментарі, адже для багатьох «ФонтарЪ» – символ їхньої молодості, духу бунту та товариськості, що панували в тих некомерційних тусовках.
Значення «Фонтаря» для сучасної культури
Фензін «ФонтарЪ» залишив помітний слід в історії української альтернативної культури 2000–2010-х років. Його значення багатогранне. По-перше, це документальний спадок: десятки випусків зберегли інформацію про події, гурти, явища, які могли б інакше загубитися без сліду. Тепер цей архів доступний молодому поколінню, яке може вивчати історію вітчизняного панку не лише з чуток, а й з першоджерел – сторінок фанзину, створеного самими учасниками руху.
По-друге, «ФонтарЪ» відіграв роль освітнього медіатора між андеграундом і ширшою аудиторією. Хоч його наклади були малими, вплив сягав далеко: через мережу обміну випуски потрапляли до рук тих, хто раніше не цікавився панк-культурою, і нерідко захоплювали нових людей ідеями DIY. Таким чином зін розширював коло симпатиків альтернативної сцени, сприяв формуванню спільноти однодумців по всій країні.
По-третє, «ФонтарЪ» став прикладом успішного довготривалого самвидавного проєкту. Він довів, що навіть без фінансування і підтримки великих структур можна роками робити якісний контент «для своїх» – варто тільки бажання і взаємодопомоги. Цей приклад надихнув наступні хвилі зінотворців. У другій половині 2010-х в Україні знову ожила зін-сцена: з’явилися молоді видання («Так вийшло», «Грішниця», «Підвал» та інші), а їх автори часто з повагою відгукуються про доробок «Фонтаря», який вони читали або принаймні знали як легенду.
Нарешті, «ФонтарЪ» вніс вклад і в сучасний культурний дискурс. Теми, які він підіймав – свобода самовираження, антидискримінація, критика сп потребляцтва, гендерна рівність у сцені – сьогодні звучать ще потужніше. Можна сказати, що фензін випереджав час, адже обговорював фемінізм у панк-середовищі чи екологію DIY ще тоді, коли ці питання не були мейнстримом. Тепер, коли суспільство дозріло до цих дискусій, архівні тексти «Фонтаря» набувають нового сенсу як голос епохи і провісник змін.
На завершення варто процитувати самих творців зіну: «ФонтарЪ — це більше, ніж просто зін. Це платформа для тих, хто живе ідеями свободи, творчості та бунту». Ці слова якнайкраще характеризують і сам феномен «Фонтаря», і його спадок. Для необізнаного читача знайомство з цим фанзином – нагода зануритися у багатющий пласт української незалежної культури 2000-х, відчути енергію підпільних концертів, дотепність самвидавних авторів і дух «зроби це сам», який об’єднував тисячі молодих людей. А для тих, хто був частиною тієї сцени, «ФонтарЪ» назавжди залишиться символом дружби, творчості та нескореності духу – тим самим «голосом неформалів», яким він себе і проголосив з самого початку.
