Я не вірю у ритуали як у магічну дію, але бачу у них художню силу - як символ, як поетичний образ, як філософську метафору. Ритуал як мова душі, як форма мистецтва чи внутрішнього монологу. Це як писати листа, якого ніколи не надішлеш. Він очищує, структурує, обрамляє досвід. Ритуал як уривок з оповідання, історії. Там, де героїня вирізає з фото частинки минулого, які більше не мають сили над нею. І в цьому - не магія, а естетика визволення.
Отже...
Художня новела з поетичною атмосферою
В кімнаті пахло чаєм з бергамотом і деревом.
Вона стояла біля вікна, обличчя освітлювало вечірнє світло - не надто яскраве, не надто тьмяне. Якраз таке, яке не відволікає від думок, а підкреслює їх.
На столі лежала вирізана порожнеча.
Там, де колись було обличчя, тепер був отвір - наче час сам вирізав зайве.
Вона провела пальцем по контуру - не боляче. Просто дивно.
І раптом з нею сталося щось незвичне: вона не згадала, як це було.
Тільки тихий шелест паперу в голові. Тиша перемогла спогад.
Її пальці доторкались до старих знімків так, ніби тримали сухе листя.
В кожному фото - колись усміхнене обличчя, яке з роками затягнулось серпанком зради.
Вона не плакала. Вона вирізала. Геть. З фото. З життя.
Ножиці ковзали над картоном.
Обличчя зникало. Простір довкола лишався.
Той самий ліс. Те саме небо.
Без нього.
Вона не спалювала обрізки. Вона їх не ховала.
Вона їх… відпустила.
Символічно. Без гніву, без жалю.
Бо зрозуміла: не обличчя - а тиша між фото говорить правду.
Вона випила трохи чаю.
І в порожнечі фотоальбому, де раніше було "вони", нарешті з’явилося "я".
Вона повернулася до нової сторінки фотоальбому.
Чиста. Порожня.
Ніби чекала не просто нових знімків, а нової версії її.
Вона взяла ручку. І, замість фото, написала кілька слів:
"Я дозволяю собі жити. Не для пам’яті. А для себе.
І хто залишиться поруч - того я впишу сюди не фотокарткою - а присутністю."
І вперше за довгий час вона не почувалась самотньою.
Бо бути самою собою - не завжди означає бути одній.
Photo by JC Cervantes on Unsplash
