Якось, одного ясного дня кінця літа, ви підете за грибами в ліс, навіть не підозрюючи, що саме цього разу до вас прийде відчуття гармонії.
Все як завжди. Ліс, повітря наповнене терпким запахом прілої яглиці та десь далеко ледь чутний гомін села. Аж раптом помітите як грайливо вітер пестить листя берези й що цей шелест зовсім не такий, тужливий як у листя клена.
Вам захочеться сісти під віковим дубом і ловити із напівприкритих повік сонячні зайчики.
Ви й не помітите як розкажете лісу про своє, потаємне, про що ніколи й ні з ким не ділились. Ліс вміє слухати. Вам стане легко й радісно: відійдуть тривожні думки, роками накопичені побоювання. Ліс все прийме, а потім поділиться з вами своїм, незрозумілим, але дуже важливим . Й ви відчуєте, що це саме той стан вашої душі, про який ви давно мріяли і нарешті знайшли в цьому лісі, на цій галявині під розлогим старим дубом.
Ліс заколисує. Тихий вітерець вмиває обличчя, розкотисто потріскують хитаючись сосни, а переспівки птахів здіймають вас аж до верхівок дерев й там, біля самих хмар ви забудете свій клопіт та турботи повсякдення.
А потім почуєте як зозуля почне відлік вашим майбутнім рокам, проте цього разу лічити їх не будете.
