Відомі три види германського письма, що мали більш або менш
значне поширення: рунічне, готське і латинське.
Найдавніші пам’ятки германської писемності виконані рунічним
письмом. Його знаки — руни — це літери, що складаються в основно
му з вертикальних та косих ліній. Такий характер цих знаків був зу
мовлений тодішньою технікою письма — вирізуванням на дереві, на
кістці або камені. Здавна руни вживалися і як магічні письмена. Не
дивно, що найдавніше значення самого слова гот. runa, д. ісл. rönar
множ., д. англ. rün було таємниця, таємна розмова.
Найдавніший рунічний алфавіт мав 24 знаки, які разом складали
один рунічний ряд, де кожна руна займала певне традиційне місце.
За послідовністю перших шести його знаків цей алфавіт звичайно на
зивають у літературі футарк (fupark). Іншою його назвою є також
старший рунічний алфавіт, або старші руни.
Починаючи з IX ст. футарк поступово змінився в скандінавських країнах так званим молодшим рунічним алфавітом (молодшими руна
ми), який складався тільки з 16 знаків і становив варіант старшого
рунічного алфавіту. Він був менш зручним, бо одна руна в ньому пе
редавала кілька звуків. Молодші руни відомі в двох основних ва
ріантах: шведсько-норвезькому, що вживався в Швеції й Норвегії до
кінця X ст., і датському, який спочатку вживався в Данії, а з кінця
X ст. витіснив шведсько-норвезький варіант, і в інших скандінавських
країнах.
Як спроба вдосконалити шістнадцятизначний рунічний ряд у кін
ці XII ст. виникли під впливом латинського алфавіту так звані пунк-
товані, або крапковані, руни. Щоб збільшити кількість знаків,
до деяких рун було додано крапки. Пунктовані руни почасти вжива
лися паралельно з латинським письмом аж до XVI ст., а в деяких
місцевостях (острів Гельголанд), можливо, й пізніше.
Змішавшись з латинськими літерами, пунктовані руни утво
рили особливий вид письма, відомий з написів XVII—XVIII ст. у
ранслітерація.
Латинське письмо почали за стосовувати в германських мовах після запровадження хрис тиянства. Змінилася техніка пи сьма — літери вже не вирізува ли, а писали фарбою на перга менті або папірусі, для цього було потрібно мати зручніші форми письма. Головне ж те, що римська церква, на відміну від
грецької, не дозволяла правити
службу місцевими мовами. Усі служителі церкви мусили знати латинь,,
тому при церквах і монастирях всюди існували школи латинської гра
моти. Вони мали метою навчити учнів читати священні книги і правити
службу латинською мовою, але зовсім не вчили користуватися латин
ським письмом у власній мові. Проте під чаc навчання в учнів часто
виникала цілком природна потреба записати щось рідною мовою (на
приклад, значення латинських слів чи виразів). Так з ’являлися гло
си до латинських текстів, які в багатьох випадках виявилися найра-
нішими пам’ятками латинського письма в тих або тих германських
мовах. Латинська мова була в той час офіційною мовою. У латинських
грамотах, законах тощо часом доводилося передавати латинськими
літерами окремі германські слова — імена, назви місцевостей, суспіль
ні терміни тощо. Так що далі, то більше розвивалася практика вжи
вання латинських літер у власній мові, і минуло не багато часу, як
латинський алфавіт став уже регулярно вживатися в записах суціль
них германських текстів. У західногерманських мовах тексти латин
ського письма відомі з V II—IX ст., у скандінавських дещо пізніше —
з XII—XIII ст.
Найдавнішою формою латинського письма було так зване капітальне письмо (scriptura capitalis); за формою його літери були схожі на сучас ні великі латинські літери.У III—IV ст. з цього письма
розвинулося трохи простіше й кругліше, спеціальне книжне письмо —
так зване унціальне (scriptura uncialis), літери якого своєю формою на
ближалися дотеперішніх малих латинських літер. Ця форма письма
виникла в зв’язку з появою пергаменту (до того писали головним чи
ном на папірусі і на табличках, вкритих шаром воску). Але ще до того
з ’явилися різні форми курсивного письма, або курсиву,—повсяк
денного спрощеного й «недбалого» латинського письма, що вживалося
в листуванні, ділових документах і взагалі скрізь, де запис мав бути
■швидким і дешевим. Під впливом курсиву унціальне письмо зазнало
дальших змін, і в VI ст. з нього виробилася нова, спрощена форма
книжного письма — напівунціал (semiuncialis). Пізніше напівунціал
ще більше наблизився до найчіткішого різновиду курсиву і перетво
рився на мінускульне письмо, або мінускул (minusculis), близький
своєю формою до форми сучасних малих літер латинського алфа
віту
Після норманського завоювання каролінзький мінускул поширює
ться і в Англії. Але згодом тут, як і в інших германських країнах,
на зміну цьому круглому письму приходить фрактура. З поширенням
книгодруку ця форма письма міцно закріпилася і згодом з неї вироби
лися різні варіанти сучасного готичного друкарського шрифту. Але й
каролінзький мінускул не зник. У XV ст. він відродився у вигляді так
званої антикви — круглого гуманістичного письма, створеного за
зразком мінускула XII ст. Сучасний нормальний латинський
друкарський шрифт безпосередньо вийшов з антикви епохи Відрод
ження.
Кожен германський народ, прийнявши латинське письмо, вніс у
нього деякі зміни, зумовлені відмінностями власної фонетичної систе
ми. Вводилися діакритичні знаки, лігатури, диграфи, додавалися зна
ки рунічного алфавіту тощо. Так, у англосаксів і скандінавів дзвін
кий і глухий міжзубні спіранти [0 ], föl позначалися колишньою руною
р і видозміненою латинською літерою ö, а в континентальних саксів
диграфом th. Часом одна літера вживалася для кількох звуків, на
приклад у англосаксів f могло передавати дзвінке [vl або глухе [f];
літера с позначала або задньоязичний звук [k], або палатальний [k'j.
Специфіку вимови того голосного, який зазнав умлауту, намагалися
передати за допомогою діакритичних знаків або лігатур. Наприклад,
переголошені а, о, u у скандінавів позначалися відповідно літерами
âe. 0, У» У німців — а, б, ü. У англосаксів германське а в закритому
складі палаталізувалося і стало передаватися лігатурою æ, переголо-
шені о, u — за допомогою œ та у.
Більше інформації можна знайти в підручнику -“Вструп до германського мовознавства” Ю.О.Жлуктенко
