24 лютого. Зима. Мороз.
Звучить серена десь там вдалині,
Почалася війна в країні.
Війна, що не приведе до миру,
А до погуби, смертей і жахіть.
Пройшов вже рік війни,
Люди до сирен вже звикли.
Живуть далі, продовжують життя,
Радіють, заводять сім'ї, живуть.
Була сім'я молода, ні в чому не винна.
Чоловік, дружина, донечка і син маленький.
Жили як всі, до одного моменту.
Чоловік на роботі, вдома діти й дружина.
Пролунала сирена тривоги, полетіли ракети.
Вдома всі спали, сирени не чули.
Ракета попала в будинок.
Живих немає.
В той ранок в чоловіка померла сім'я.
Померла дружина, яку він любив до безтями.
Донечка 4 рочки, якій він коси в садочок заплітав.
І синочок якого він встиг на руках потримати лиш пару раз.
І втративши усе що мав : сім'ю, дім та сенс життя,
Вирішив піти він на війну.
Глянути катам проклятим в очі,
І помститися за все що втратив через них.
Пройшов ще один рік війни.
Чоловік без сил, свої останні подихи робить.
У нестерпнім болю він лежить.
Болить йому усюди,
Де не глянь - рани.
Агонія пронизує тіло його.
Та він не кричить, а шепоче.
Шепоче: Боже поможи, поверни мене додому.
Поверни мене до діточок моїх, до жінки,
Не можу я вже жити тут.
Душа моя болить і просить...ні благає!
Поверни мене додому.
І знову 24 лютого. Зима. Мороз
Та вже не лунають звуки сирен для чоловіка.
Не летять над ним ракети,
І не болить його тіло й душа.
Він більше не в цьому лукавому світі,
Де царить війна, жорстокість й злість.
І більше не буде страждати від нестерпного болю.
Тепер він повернувся до сім'ї, додому.
Душа його тепер не болить,
А клекоче від радості й щастя.
Герой спочиває вічним сном,
З тими кого щиро любить.
Спокійно йому на тому світі,
Бо там є лиш радість і спокій.
І там немає війни і зла.
Там лише спокій...
Та наші герої, ті які віддали життя,
За нашу безпеку, спокійний сон і мир,
Не помруть поки будуть у наших серцях, словах, згадках й думках.
Герої не помирають.
