Жоден російський окупант не вартий сльози херсонської собаки.
Останні миті спокою перед тим ,як мій світ зміниться назавжди.
Вступ
Я пишу, щоб ніхто не мав права сказати: "Цього не було".
Ця книга — мій речовий доказ. Мій маніфест виживання. Моя відповідь кожному, хто сьогодні відводить очі або кривиться від мого болю. Ви можете називати нас "іншими", ви можете будувати стіни з байдужості, але ви не зітрете те, що закарбовано в моїй пам'яті.
84 дні. Вісімдесят чотири дні в зашморгу окупації. З 24 лютого по 18 травня 2022 року я жила в реальності, де смерть була ближчою за власну тінь. Поки світ спостерігав за нами через екрани, я дивилася в очі окупантам. Я бачила, як вони нищать мій Херсон, як вони намагаються розтерти нашу гідність у пил.
Тоді, під прицілом їхньої ненависті, я дала собі обіцянку: "Я все запам'ятаю. Кожне обличчя, кожен постріл, кожну хвилину нашого пекла. І я розкажу про це світові".
Минуло чотири роки. Біль не вщух — він просто став моєю силою. Хтось хоче забути? Я не дозволю. Хтось відчуває брезгливість? Це лише страх перед моєю правдою. Час мовчання вичерпано. Момент настав.
Ніщо не забуто. Ніхто не забутий. Починаю згадувати..
Розділ 1. Тиша, що передувала бурі.
Дивна, майже неприродна тиша панувала навколо. Годинник показував четверту ранку — той магічний час, коли світ застигає у найглибшому сні. Я піднялася з ліжка й повільно пішла палатою до виходу. Під ногами ледь скрипіла підлога, але цей звук розчинявся у спокійному диханні моїх сусідок. Жінки спали, заколисані власними снами, на мить вільні від хвороб та лікарняних тривог.
Коридор зустрів мене тьмяним, примарним світлом. Жодного руху. Навіть пост медсестри пустував, ніби час зупинився. Я пам’ятаю, як завмерла на мить, зачудована цією беззвучністю. «Яка ж тиша...» — промайнуло в голові. Це була тиша, яку хочеться пити малими ковтками, остання мить ілюзорного спокою. Я тихо повернулася до свого ліжка й пірнула під ковдру, сподіваючись додивитися власний сон.
Але сон обірвався різко, як натягнута струна.
Простір палати розрізав телефонний дзвінок. Він був недоречним, агресивним, лякаючим у цій досвітній порі. Сусідка Тамара схопила слухавку, і перші ж її слова, почуті мною крізь залишки дрімоти, стали кордоном між «до» та «після».
— Як... війна? — її голос здригнувся, перетворюючись на крик, що бився об стіни палати. — Дівчата, прокидайтеся! Війна!
Ці слова не просто розбудили нас. Вони вирвали нас із життів, які ми знали. Тиша, якою я насолоджувалася кілька хвилин тому, розлетілася на друзки, і замість неї в груди в’ївся холодний, гострий біль, який не вгамують жодні ліки.
Чонгар: Дорога між минулим і майбутнім.
До 4-ї ранку на пункті пропуску «Чонгар» панувала напружена тиша. Місцеві жителі сіл Чонгар та Миколаївка згадують, що останні дні перед вторгненням з боку Криму було чути гуркіт техніки, але вогні на тому боці раптом згасли.
Прикордонники згадують, що за кілька годин до удару зник мобільний зв'язок та інтернет. Росіяни застосували засоби РЕБ, «осліпивши» наші пости.
О 04:15 почався масований артилерійський обстріл. Били не просто по позиціях, а по казармах прикордонників та житлових будинках.
2. Чому не вибухнув міст?
Це головне питання історії. Міст через Чонгарську протоку був замінований.
Подвиг Івана Антоненка: Прикордонник Іван Антоненко та його побратими намагалися підірвати переправу. Проте, за свідченнями вцілілих, підривні пристрої не спрацювали. Чи це була диверсія (перерізані дроти), чи технічна несправність, чи потужний обстріл перебив систему управління — відповіді немає досі.
Результат: Російські танки пролетіли міст на швидкості, навіть не зупиняючись.
3. Що було «до моста» (Дорога смерті)
Перед самим мостом з боку Криму росіяни зосередили колосальну силу.
Очевидці з Чонгара: «Ми побачили небо, що стало червоним. Стріляли з усього: "Градів", гармат. Коли танки пішли через міст, їх було стільки, що здавалося, ніби земля хитається. Вони йшли колоною по три, заповнюючи всю дорогу».
Авіація: Одночасно з танками пішли вертольоти. Вони летіли так низько над трасою, що збивали антени на будинках.
4. Перші години: Траса Е105
Колони техніки РФ рухалися зі швидкістю 60-80 км/год.
Без спротиву: На самій лінії розмежування не було великих підрозділів ЗСУ, лише прикордонники з легким озброєнням. Танкова армада просто «обтікала» наші блокпости, не вступаючи в затяжні бої, поспішаючи на Херсон та Мелітополь.
Доля Чонгара: Селище було окуповане за лічені хвилини. Тих, хто намагався знімати техніку на телефон, розстрілювали на місці.
Розділ 2.Епіцентр моєї любові.
На лікарняному годиннику застигло 5:00. Ранок 24 лютого 2022 року назавжди врізався в пам'ять не сонячним світлом, а холодним усвідомленням безпорадності. Я була затиснута в чотирьох стінах палати, тоді як увесь мій світ, уся моя родина опинилася на лінії вогню.
Моя пам'ять миттєво намалювала карту, яка тепер стала картою болю.
Антонівка. Наше селище на березі Дніпра, де кожен подих вітру приносив запах річкової води. Там, у нашому домі, зовсім поруч із Антонівським мостом — об’єктом, який у новинах уже називали «стратегічною ціллю» — була моя сім’я. Чоловік Володимир, донька Юлія та тринацятирічна онука Єлизавета. Я заплющувала очі й бачила наш дім: такий рідний, такий затишний і тепер — такий вразливий. Міст, який раніше з’єднував береги, перетворився на шлях, яким у наш дім сунула смерть.
А за кілька кілометрів звідти, на вулиці Морській, 2, була інша частина мого серця. Донька Аліна з чоловіком Артемом та мої онуки — Ємілія та Єгор.
Це найстрашніший вид болю — коли ти перебуваєш у безпеці лікарняного ліжка, а твої діти й онуки стоять на шляху в танків. Я стискала телефон у руках, ніби він міг стати щитом для них усіх. Між Антонівкою та Морською вулицею розтяглася моя молитва, довжиною в життя.
Розділ 3. Вогняний розчерк: від Чонгару до Херсона.
Початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року для Херсонщини розпочався саме з ракетно-бомбових ударів по критичній інфраструктурі, серед яких аеропорт у Чорнобаївці був однією з головних цілей.
Як і коли це сталося:
Час: Перші вибухи в районі міжнародного аеропорту «Херсон» (Чорнобаївка) пролунали приблизно о 05:00 — 05:15 ранку. Це була частина першої хвилі масованого ракетного удару по всій території України.
Метод: Удар було завдано крилатими ракетами та авіацією. Російські війська намагалися з перших хвилин вивести з ладу злітно-посадкову смугу, навігаційне обладнання та засоби ППО, щоб унеможливити використання аеродрому українськими силами та підготувати ґрунт для власного десанту.
Хронологія подій 24 лютого:
Перший удар: Знищення інфраструктури аеропорту та складів пально-мастильних матеріалів. Місцеві жителі бачили заграву та відчули потужну вибухову хвилю.
Прорив з Криму: Паралельно з обстрілом аеропорту, наземні війська РФ почали масований наступ з окупованого Криму через Чонгар та Каланчак.
Окупація: Через близькість до адміністративної межі з Кримом, російські війська змогли швидко просунутися до Херсона. Вже вдень 24 лютого почалися бої на підступах до міста та біля Антонівського мосту.
Розділ 4. Ковчег у тролейбусному депо.
Коли перші вибухи стерли залишки сумнівів, ми вирушили до тролейбусного депо — у «Херсонелектротранс». У ці хвилини хаосу в нас був свій орієнтир, свій острівець відносної безпеки.
Це бомбосховище не було випадковим прихистком. Мій чоловік, Володимир, працював тут, і саме він разом із колективом депо власними руками готував це приміщення до найгіршого. Вони чистили, зносили речі, перевіряли комунікації ще тоді, коли світ навколо вдавав, що війни не буде. Завдяки їхній праці з перших же хвилин вторгнення ми мали куди спуститися.
Це був справжній підземний лабіринт, де все було організовано: стояли баки з водою, працювали туалети, вздовж стін тягнулися дерев’яні лавки. У порівнянні з холодними під'їздами чи випадковими підвалами, це виглядало як фортеця. Володимир створив цей ковчег для нас і для своїх колег, вкладаючи в кожен забитий цвях свою турботу про родину.
Папірці надії та страху
Коли ми всі зібралися в депо — налякані, з невеликими вузликами речей, не знаючи, чи побачимо ще колись свій дім — сталося те, що назавжди закарбувалося в пам’яті. Ми почали обмінюватися маленькими клаптиками паперу. На них поспіхом, тремтячими руками були записані наші імена, номери телефонів, адреси рідних.
Ці папірці були нашою страховкою від невідомості. Ми ховали їх у кишені, за пазуху, у взуття. Кожен із нас розумів: якщо хтось не дійде, якщо чиєсь життя обірветься в дорозі, цей клаптик паперу в руках іншого стане нашою останньою звісткою, нашою єдиною можливістю не зникнути безвісти.
Але війна має свій власний запах і температуру. Попри всю підготовку, у підвалі панував пронизливий, сирий холод, який неможливо було вигнати. Бетонні стіни дихали морозом, і жодний одяг не рятував від цього відчуття. Ми сиділи на лавках, тулилися одне до одного, і в цій підземельній тиші депо, де колись гули тролейбуси, тепер було чути лише важке дихання десятків людей та далеке відлуння вибухів, що докочувалися з поверхні. Ми були в безпеці, але ця безпека була крижаною.
Розділ 5 . Антонівський злам: Хроніка залізного пекла.
Ось детальніша картина того, що відбувалося безпосередньо на Антонівському мосту та в його околицях (селище Антонівка, район «Наїрі», Олешки) у перші години та дні 24.02.2022:
1. Антонівка та розв’язка (Правий берег)
Антонівка — це селище, яке безпосередньо прилягає до мосту. 24 лютого воно першим прийняло на себе удар авіації.
Паніка та евакуація: З самого ранку люди бачили низько літаючі вертольоти Ка-52. Цивільні намагалися виїхати через міст у бік Олешок (думаючи, що там безпечніше), або навпаки — з лівого берега в Херсон. Утворилися затори, які пізніше опинилися під вогнем.
Кафе «Наїрі»: Ця локація біля розв’язки перед мостом стала фактично передовим командним пунктом і місцем найкривавіших зіткнень. Саме тут розгорталися українські танки, намагаючись відбити десант.
2. Події на самому мосту
Міст має довжину майже 1,4 км. Того дня він перетворився на «дорогу смерті»:
Вертолітний десант: Російські спецпризначенці висадилися не на саме полотно, а поруч — на острови в плавнях та біля основи мосту. Вони прострілювали міст з обох боків, намагаючись не дати ЗСУ перекинути підкріплення.
Авіаудар по колонах: Українські літаки Су-25 працювали по російській техніці, що вже накопичувалася на підходах до мосту з боку Олешок. Очевидці знімали на відео, як літаки заходили на наднизьких висотах прямо над дахами хат в Антонівці.
3. Олешки та «Конка» (Лівий берег)
Перед головним Антонівським мостом є менший міст через річку Конка (біля Олешок).
Засідка: Росіяни зайняли позиції біля цього малого мосту дуже рано. Коли колони української 59-ї бригади почали відходити з-під Раденська та Олешок, вони потрапили у вогневий мішок між Олешками та основним мостом.
Прорив: Танки Євгена Пальченка фактично «промели» шлях через цей коридор, ведучи вогонь у дві сторони, щоб дати можливість вантажівкам з піхотою та боєприпасами проскочити на правий берег у Херсон.
4. Плавні та острови
Простір між річками Дніпро та Конка (дачі, плавні) став місцем висадки ворожих груп. Вони використовували густу рослинність для маскування. Місцеві дачники опинилися в епіцентрі: багато хто не зміг виїхати й кілька днів сидів у підвалах дач під безперервними обстрілами.
Що було поряд (радіус 5-10 км):
Наддніпрянське: Там розташований інститут зрошуваного землеробства, біля якого також точилися бої за розв'язку на Каховку.
Садове: Селище вище за течією, де ворог згодом намагався налагодити альтернативні шляхи переправи.
Атмосфера того дня:
Свідки згадують, що небо над Антонівкою було чорним від диму (горіли склади та техніка). Звуки вибухів не вщухали ні на хвилину. До вечора 24 лютого міст кілька разів переходив «з рук у руки» в плані вогневого контролю, але українські сили змогли втримати позиції на правому березі ще на кілька діб (до 25-26 лютого), не даючи ворогу зайти в сам Херсон миттєво.Спогади людей, які в ті години опинилися в Антонівці або на самому мосту, нагадують сценарій фільму жахів. Оскільки Антонівка — це фактично «ворота» до Херсона, її мешканці побачили війну впритул на кілька годин раніше за центр міста.
Ось що згадують очевидці:
1. Ранкова пастка
Багато хто прокинувся не від новин, а від того, що в хатах дрижали стіни. Ті, хто вирішив тікати негайно, стикнулися з проблемою:
Затори на мосту: Люди з лівого берега (Олешки, Гола Пристань) їхали в Херсон, а херсонці — навпаки, намагалися виїхати «в село», вважаючи, що там безпечніше.
Свідчення: «Ми їхали через міст близько 8 ранку. Над нами пролетіли три вертольоти так низько, що було видно обличчя пілотів. Через хвилину позаду нас щось гупнуло — це був перший приліт по розв’язці».
2. Вертольоти над головами
Найстрашнішим спогадом для жителів Антонівки став десант.
«Чорні птахи»: Вертольоти Ка-52 заходили з боку планів. Вони випускали теплові пастки, які осідали на городи та дахи приватних будинків.
Свідчення: «Я вискочив у двір і побачив, як вертоліт завис прямо над дорогою і почав лупити ракетами в бік мосту. Звук був такий, ніби небо розривається навпіл».
3. Бій біля кафе «Наїрі» та заправки
Це місце стало епіцентром смерті. На розв’язці перед мостом стояла підбита техніка — і наша, і ворожа.
Цивільні під вогнем: Коли почався танковий бій за міст, на дорозі ще залишалися цивільні машини. Люди кидали автівки прямо на трасі й бігли в плавні або в підвали найближчих хат.
Свідчення: «Ми бачили, як український танк вилетів на міст і просто на ходу стріляв у бік Олешок. Поряд горіла фура, дим був такий, що не було видно сонця».
4. Життя в підвалах Антонівки
Селище опинилося під перехресним вогнем.
Відсутність світла: Вже до обіду 24-го в багатьох районах Антонівки зникло світло, бо перебило лінії.
Інформаційний вакуум: Люди сиділи в підвалах, слухаючи, як зверху гуркотять танки. Хто саме їде — наші чи росіяни — часто було незрозуміло. Зв’язок ловив через раз.
5. Шлях через плавні
Коли міст став заблокованим через бої, деякі люди намагалися переправитися на човнах.
Човнярі: Місцеві рибалки, попри обстріли, допомагали перевозити тих, хто застряг на іншому березі. Це було смертельно небезпечно, бо росіяни з вертольотів розстрілювали все, що рухалося по воді.
Що кажуть про ніч з 24 на 25 лютого:
Це була найважча ніч. Антонівка світилася від пожеж. Українські сили тримали оборону на висотах біля мосту, а російська артилерія з лівого берега почала «рівняти» перші лінії будинків із землею.
«Ми не спали. Ми просто рахували вибухи. Коли ставало тихо на 5 хвилин, здавалося, що ми оглухли» — згадує одна з мешканок вулиці, що веде до Дніпра.
Розділ 6. Холод бетонних стін
Ми сиділи в холодному бомбосховищі, і кожен подих перетворювався на пару. Дві ночі й два дні, що здалися нескінченною полярною зимою. Час там не вимірювався годинами — він вимірювався страхом і холодом, що просочувався крізь бетон прямо в кістки. Найстрашніше було за Єгора. Йому було всього п’ять місяців — крихітне життя, яке почало свій шлях у темряві під обстрілами.
Коли Артем прийняв рішення переїжджати на Кримську, 148, у нас з’явилася надія на справжній прихисток. Під тією багатоповерхівкою був підвал, який здавався нам тоді справжнім порятунком: там було тепло і була вода.
Ми облаштовували свій новий «дім» із того, що вдалося знайти. Зібрали старі дошки, десь роздобули старий, вонючий диван... Але тоді він здавався нам королівським ложем, бо на нього можна було покласти дітей. Ми ж мостилися, де прийдеться. Під ногами — сухий пісок, і це вже було за щастя, бо він не тягнув з нас останнє тепло.
Людей було неймовірно багато. Підвал став спільним ковчегом для мешканців Дніпровського та Таврійського районів. Дивлячись на ці натовпи в тісноті, я не могла позбутися гіркої думки: як же так сталося? Херсон виявився зовсім не готовим. Більшість підвалів у місті були або міцно зачинені, або взагалі непридатні для життя. Чому двері, які мали стати порятунком, виявилися замками на наших життях? Це питання застигло в повітрі разом із пилом підвалу, але відповіді на нього не було.
Херсон не був готовий. Ця фраза, наче гіркий присмак металу, супроводжувала нас усюди. Поки ворожа техніка вже долала шлях від Чонгару до наших вулиць, місто зустріло мешканців не відчиненими дверима сховищ, а холодними замками та порожніми обіцянками.
Люди бігали від будинку до будинку, намагаючись знайти хоча б якийсь захист. Але реальність була нещадною: підвали в більшості багатоповерхівок були просто закриті або взагалі не існували як прихисток. Чому ті, хто відповідальний за безпеку людей, залишили ці двері зачиненими? Це питання ставало криком у тиші між вибухами. Відповідальність лежить на всій вертикалі влади, яка роками звітувала про готовність, а в момент істини залишила городян віч-на-віч із війною.
Система виявилася безвідповідальною.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ :
Відповідальність лежить на вертикалі: Мерія — Управління цивільного захисту — ЖЕКи/ОСББ.
Департамент цивільного захисту ОДА: Не надав чіткої команди на розконсервацію сховищ заздалегідь.
Керівники ЖЕКів: Боялися діяти без наказу або просто втекли, забравши ключі з собою.
Міська рада: Не провела перевірки реального стану сховищ, обмежившись звітами на папері.
Розділ 7
ЛУНТІК:ВІСІМНАДЦЯТЬ ДНІВ САМОТНОСТІ.
Переїзд на Кримську 148,дав нам змогу нарешті змити з себе підвальний пил, поїсти гарячого та переодягнутися. Але разом із фізичним полегшенням прийшов пекучий біль усвідомлення: все наше життя, все майно, наш дім — усе залишилося там, в Антонівці. В епіцентрі вогню.
Проте найважчим тягарем на серці була не втрата речей. У покинутому домі залишилася собачка. Ще одна вискочила на вулицю в хаосі перших годин, а він... він залишився за зачиненими дверима.
Тільки через вісімнадцять безкінечних днів мій чоловік зміг прорватися крізь гуркіт танків і гул снарядів додому. Коли він відчинив двері, назустріч йому вийшов наш Лунтік. Живий.
Ці вісімнадцять днів маленька душа боролася за життя в порожньому будинку під канонаду боїв за міст. Він їв засохлі квіти з вазонів, гриз горішки, що необачно залишилися на столі, і пив воду, яка стікала з розмороженого холодильника. Лунтик став мовчазним свідком того, як наше мирне життя перетворювалося на попіл. Його погляд тепер був іншим — у ньому застиг увесь той жах, який ми лише чули здалеку.
Поки ми в підвалах слухали, як здригається земля, ми все ще плекали надію. Ми вірили, що влада поруч, що ось-ось щось зміниться. Ми не знали тоді, наскільки «гарненько» нас здавали — разом із землею, разом із людьми, разом із нашими маленькими вірними друзями. Ми просто жили вірою, бо без неї в холодному Херсоні лютого 2022-го вижити було неможливо.
Спадщина порожнечі: Херсон без погонів
Коли сонце 24 лютого піднялося над Херсоном, місто вже було «сиротою». Держава, яка десятиліттями збирала податки на безпеку, розчинилася в ранковому тумані разом із димом від спалених архівів.
1. Поліція: Залишені райвідділки
Головне управління Нацполіції на Лютеранській та районні відділки (Корабельний, Дніпровський, Суворовський) спорожніли миттєво.
Факт: Накази на евакуацію особового складу надійшли так швидко, що патрульні машини зникли з вулиць ще до того, як ворог підійшов до Антонівського мосту.
Описую: порожні чергові частини, де розривалися телефони «102», але слухавку ніхто не піднімав. Люди приходили під двері поліції, шукаючи захисту, а знаходили лише зачинені на засуви ворота.
2. СБУ: Дим над Лютеранською
Спецслужба, яка мала знати про кожен крок ворога, виявилася найбільш «мобільною» у втечі.
Факт: Поки російські танки штурмували Каховку, у дворі херсонського СБУ палили документи. Попіл від справ агентів та планів оборони літав над центром міста, як чорний сніг.
Керівництво: Начальник управління Сергій Криворучко залишив місто. Разом із ним зникли й ті, хто мав координувати антидиверсійну роботу. Місто залишилося «сліпим» — без зв'язку, без розвідданих, без розуміння, де ворог.
3. Суди та Прокуратура: Феміда в автокріслі
Судова система припинила існування в Херсоні о 5-й ранку.
Факт: Прокурори та судді, які мали забезпечувати законність навіть у воєнний стан, виїхали в перших колонах приватних авто. У СІЗО залишилися сотні в'язнів, долю яких просто забули вирішити.
Єдиною силою, що залишилася, була жменька добровольців Тероборони, яким видали автомати без жодних інструкцій. Вони стояли на Шуменському та в Бузковому парку — звичайні вчителі, водії та пенсіонери замість професійних спецпризначенців СБУ та озброєної поліції.
Хронологія правди.
Зеленський Володимир Олександрович — Президент України, Верховний Головнокомандувач. Відповідальний за загальну непідготовку країни до вторгнення з півдня та кадрові призначення очільників СБУ та ОДА.
Баканов Іван Геннадійович — Голова СБУ (на той час). Його відомство не забезпечило підрив мостів і допустило масову втечу та зраду в лавах херсонського управління.
Монастирський Денис Анатолійович — Міністр внутрішніх справ. Його вертикаль віддала наказ поліції Херсона залишити місто.
Клименко Ігор Володимирович — тогочасний Голова Національної поліції України. Безпосередньо керував відходом поліцейських підрозділів у Миколаївську область.
2. Керівництво силових структур у Херсоні
Ті, хто безпосередньо «натиснув кнопку» евакуації та поїхав:
Криворучко Сергій Олександрович — Начальник Управління СБУ в Херсонській області. Першим віддав наказ своїм підлеглим покинути будівлю та місто. Пізніше позбавлений звання генерала.
Король Ігор Володимирович — Начальник Головного управління Національної поліції в Херсонській області. Виконав наказ на виведення всього особового складу в бік Миколаєва, залишивши місто без правопорядку.
Садохін Ігор — Помічник начальника Херсонського СБУ, керівник Антитерористичного центру. Звинувачується у прямій зраді (передачі сітки мінних полів та наведенні авіації ворога).
3. Цивільна влада області та міста
Ті, хто мав відкрити підвали та організувати захист людей:
Лагута Геннадій Миколайович — Голова Херсонської ОДА. Призначенець Зеленського. Втік із міста в перші години 24 лютого, не видавши жодних інструкцій населенню та не розконсервувавши сховища.
Самойленко Олександр Степанович — Голова Херсонської обласної ради.
Колихаєв Ігор Вікторович — Херсонський міський голова. Відповідальний за те, що комунальні підвали (сховища) у будинках були зачинені, а ключі відсутні.
Куди саме вони виїхали (Маршрут втечі):
Силовики та владна вертикаль рухалися за маршрутом:
Херсон — Білозерка — Миколаїв.
Кінцевими точками збору були Миколаїв, Одеса та міста центральної України (Умань, Вінниця)
Розділ 8.Окупація: Коли місто вкрила темрява
Херсон був повністю окупований 1–2 березня 2022 року, хоча місто опинилося в оточенні ще в перші дні вторгнення.
Ось коротка хронологія того, як це відбувалося:
1. Оточення (24–28 лютого)
Після прориву через Антонівський міст російські війська не зайшли в місто одразу. Вони обійшли Херсон, взявши його в кільце, щоб рухатися далі на Миколаїв та Вознесенськ. Місто фактично залишилося в тилу ворога, відрізане від постачання.
2. Штурм і трагедія в Бузковому парку (1 березня)
Це найстрашніший день для Херсона. Коли російські колони почали заходити в місто з кількох напрямків (зі сторони аеропорту Чорнобаївка та Таврійського мікрорайону), їм назустріч вийшли бійці Херсонської територіальної оборони.
Нерівний бій: Добровольці, озброєні лише автоматами та «коктейлями Молотова», намагалися зупинити бронетехніку в Бузковому парку (район Нафтовиків).
Результат: Росіяни розстріляли наших захисників із великокаліберних кулеметів та гармат БМП. Загинуло кілька десятків херсонців. Це була героїчна, але безнадійна спроба зупинити регулярну армію без підтримки артилерії чи важкої техніки, яку силовики (СБУ та поліція) вивезли з міста раніше.
3. Захоплення адмінбудівель (2 березня)
Російська техніка з маркуванням «Z» з’явилася на площі Свободи.
Окупація мерії: Окупанти зайшли до будівлі міської ради. Мер Ігор Колихаєв заявив, що «місто в облозі», а він залишається виконувати обов’язки, щоб підтримувати життєдіяльність (пізніше його викрали).
Контроль над медіа: Росіяни захопили телевежу та почали трансляцію своїх пропагандистських каналів.
4. Початок спротиву
Незважаючи на присутність озброєних солдатів та техніки, вже з перших днів березня херсонці почали виходити на масові мирні мітинги на площу Свободи з українськими прапорами, доводячи, що місто не прийняло окупацію.
Ось як це відбувалося з точки зору тих, хто бачив це пекло на власні очі:
1. Прорив «Тигрів» та розвідки (близько 11:30 – 12:00)
Поки основні танкові колони РФ ще підтягувалися з боку Олешок, вперед пішла розвідка на легкій броні (ББМ «Тигр» та БТР-82). Вони проскочили міст на великій швидкості.
На заправці: На АЗС у цей час ще могли бути цивільні машини. Російська розвідка відкрила вогонь по всьому, що рухалося.
Шок: Для людей в Антонівці це був момент істини — ворог уже не «десь там на перешийку», він уже біля воріт міста, на правому березі.
2. Бій біля «Наїрі» та заправки
Це місце — стратегічна розв'язка. Хто контролює її, той контролює в’їзд у Херсон та поворот на Наддніпрянське.
Спротив: Наші хлопці (залишки ТРО та окремі підрозділи 59-ї бригади) прийняли бій прямо біля заправки. Використовували гранатомети та автомати.
Картина бою: Горіли бензоколонки, дим стояв стовпом. Російські розвідники намагалися закріпитися в будівлях біля дороги, щоб чекати свої танки.
Очевидці про цей момент:
«Ми сиділи в підвалі біля дороги. Почули страшний гуркіт і черги з кулеметів. Коли я визирнув, побачив, як по заправці луплять прямо з мосту. Біля АЗС стояв розбитий "Тигр", а наші хлопці відстрілювалися з-за бетонних плит. Було відчуття, що нас просто кинули на розтерзання — ні авіації, ні підмоги, тільки ці розвідники, що лізли як таргани»
Розділ 8.Остання фортеця: Квартира в центрі
Далі Артем нас перевіз ближче до центру.
У Херсоні час зупинився. Нова тепла квартира стала фортецею й водночас кліткою. Ми могли відігрітися, помитися й поїсти, але кожна вечеря була приправлена присмаком невідомості. Коли ставало зовсім страшно, ми спускалися в підвал — там уже були приготовані, застелені місця, де ми перечікували черговий напад реальності.
Їжу вишукували через знайомих, кожна знайдена хлібина була маленьким дивом. Я вдячна всім, хто допомагав, бо моє здоров'я підкосилося ще до війни — гіпертонія та загальний стан не давали сил бігати за продуктами
Мої діти готувались до виїзду з окупаційного Херсона.Кожен день було одне і теж, куди і як?
Розділ 9. Маршрути надії.
Яким шляхом виїзжали херсонці:
1. Шлях через Станіслав (Південний напрямок)
Маршрут: Херсон → Білозерка → Станіслав → Олександрівка → Лимани → Миколаїв.
Особливість: Пролягав уздовж Дніпровського лиману.
Ризики: Постійні артилерійські дуелі та обстріли цивільних авто. Село Олександрівка стало місцем найважчих боїв, через що шлях був закритий у квітні 2022 року.
2. Шлях через Василівку (Східний напрямок)
Маршрут: Херсон → Берислав → Каховка → Мелітополь → Василівка → Запоріжжя.
Особливість: Єдиний офіційний «коридор» до жовтня 2022 року.
Ризики: Багатоклометрові черги (до 1000 авто), тижневі очікування в «сірій зоні», ретельна фільтрація, роздівання чоловіків на блокпостах, обстріли колони.
3. Шлях через Давидів Брід (Північний напрямок)
Маршрут: Херсон → Снігурівка (або через Берислав) → Давидів Брід → Кривий Ріг.
Особливість: Польові дороги та ґрунтові шляхи.
Ризики: Виїзд залежав від погоди (дороги розмивало) та інтенсивності боїв за переправу через річку Інгулець. Закритий після посилення бойових дій у травні 2022 року.
4. Шлях через Крим (Закордонний напрямок)
Маршрут: Херсон → Чонгар/Армянськ → Крим → РФ → Грузія/Латвія/Естонія.
Особливість: Найдовший (3–5 днів) та найдорожчий маршрут.
Ризики: Жорстка фільтрація ФСБ на адмінмежі з Кримом та на кордонах РФ з ЄС.
Хронологія:Без коридорів і без совісті
Відсутність наказу: На найвищому рівні не було розроблено протоколу зустрічі людей, що виходять «полями». Держава просто ігнорувала цей потік, щоб не визнавати масштаб катастрофи на Півдні.
Результат: Людей зустрічали порожні блокпости та перевірки документів замість лікарів і гарячої їжі. Все, що було зроблено людського — справа рук поодиноких волонтерів, яким часто ще й заважали військові.
Розділ 10. Межа терпіння. Коли мовчать слова
Був момент, коли стіни нашої квартири перестали бути захистом, бо страх оселився всередині самих дітей. Вибору фактично не залишалося, хоча здавалося, що ми все ще щось обираємо. Війна почала забирати їхній спокій: у дітей почалися панічні атаки, їх накривав неконтрольований страх і глибокий розпач.
Я бачила цей безпричинний плач і розуміла — дитяча психіка більше не витримує ваги окупації. Саме тоді прийшло усвідомлення: щось потрібно вирішувати негайно, бо кожен день зволікання руйнував їх більше, ніж самі обстріли.
А в цей час у Херсоні життя перетворилося на суцільне чекання....
Захоплення та «комендантська година» (2–4 березня)
2 березня: Російські війська остаточно зайшли в центр міста. Захоплено будівлю ОДА на площі Свободи. Окупанти висунули вимоги мерії (Колихаєву): комендантська година, пересування групами не більше двох.
3 березня: Захоплено телевежу. Почалося відключення українських каналів та запуск російського ТБ.
4 березня: У місто завезли «гуманітарку» з Криму для створення картинки на ТБ. Херсонці масово відмовилися її брати, вигукуючи окупантам у вантажівки: «Додому!».
2. Хвиля масових мітингів (5–12 березня)
5 березня: Перший масштабний мітинг. Тисячі людей з прапорами України вийшли на площу Свободи. Росіяни були шоковані, вони не стріляли, лише спостерігали. Хлопець з прапором заскочив на російський БТР на ходу.
6–9 березня: Щоденні протести. Херсонці виходили під гаслами «Херсон — це Україна». Окупанти почали застосовувати сльозогінний газ та світлошумові гранати.
12 березня: Спроба окупантів проголосити «ХНР». Херсонська обласна рада на екстреному засіданні (дистанційно) прийняла резолюцію, що Херсонщина — це виключно Україна.
3. Початок репресій та викрадень (13–20 березня)
13 березня: На черговому мітингу окупанти відкрили вогонь у повітря та почали цілеспрямовано викрадати активістів, колишніх військових та правоохоронців за списками, які передали зрадники (зокрема з СБУ).
15–16 березня: Початок жорстких «фільтрацій». Росіяни почали обходити квартири за списками. З’явилися перші повідомлення про катування в будівлі СІЗО та поліції.
20 березня: Окупанти почали використовувати вогнепальну зброю для розгону людей. Мітинги ставали дедалі небезпечнішими. Місто почало відчувати дефіцит продуктів та ліків, бо росіяни заблокували постачання з Миколаєва.
Стан влади у цей період:
Зеленський / Київ: Називали Херсон «Містом-героєм», але жодної реальної допомоги чи військового деблокування не відбувалося.
Мерія (Колихаєв): Намагалися тримати «господарство» (сміття, вода, хліб), але з кожним днем мали все менше впливу.
Силовики (СБУ, Поліція): У місті були відсутні. Ті, хто не виїхав 24 лютого, або перейшли на бік ворога, або переховувалися.
Коротко про головних зрадників Херсона:
Володимир Сальдо: Колишній мер Херсона та екс-нардеп. Став головним обличчям окупації — очолив окупаційну «адміністрацію» області. Забезпечував легітимізацію російської влади, брав участь у «приєднанні» області до РФ.
Кирило Стремоусов: Місцевий блогер-провокатор. Став «заступником» Сальдо. Виконував роль головного пропагандиста, записував відео про те, що «паніки немає». Загинув у ДТП під Генічеськом 9 листопада 2022 року.
Херсоні починався голод. Люди без підтримки української влади, почалося мародерство, кражі. Це важка правда, яку часто оминають у звітах, але для історії моєї книги вона є ключовою: тисячі людей дійсно брали російську гуманітарку. Це не була підтримка окупації — це був інстинкт виживання в місті, яке влада покинула напризволяще.
Ось як це було в деталях:
Масштаб голоду та черги
Коли 4 березня на площу Свободи та до будівель ОДА підкотили білі фури з написом «Гуманитарная помощь», місто вже кілька днів жило без поставок.
Хто брав: Насамперед це були люди похилого віку, багатодітні родини та ті, хто не мав запасів готівки. У магазинах картки не працювали, термінали «лягли», а готівку в банкоматах зняти було неможливо.
Черги: Вони розтягувалися на сотні метрів. Люди стояли годинами. Це були тисячі херсонців. Дехто намагався ховати обличчя, насував капелюхи чи хустки, бо відчував сором перед сусідами, але порожній холодильник перемагав.
2. Склад «пайка»
Росіяни роздавали стандартні набори, які на той момент здавалися скарбом:
Пакет макаронів, банка тушонки (найчастіше низької якості), пачка цукру, крупа (гречка або рис) та олія.
Іноді давали згущене молоко. Для людей, які тиждень їли тільки порожній суп, це було питанням фізичного виживання.
3. Картинка для пропаганди та конфлікти
Російські військові кореспонденти (RT, РИА Новости) завжди були поруч.
Провокації: Вони обирали найбільш виснажених людей і просили їх на камеру подякувати «асвабадітєлям».
Сутички в чергах: Це був найстрашніший момент. Тих, хто брав гуманітарку, проклинали активісти, які проходили повз. На площі Свободи виникали бійки та сварки. Одні кричали: «Ви продаєте Батьківщину за банку тушонки!», а інші відповідали: «У мене вдома діти голодні, мені їх прапором годувати?».
4. Чому це сталося (Відповідальність)
Люди йшли до російських фур, бо:
Верещак та ОДА не організували жодної точки видачі українських запасів, які залишалися на складах. Склади були або заблоковані, або розкрадені, або їх боялися відкривати.
Зеленський та уряд закликали «триматися», але не змогли домовитися про жоден безпечний конвой з українським продовольством. Росіяни принципово не пускали українські фури, щоб створити штучний голод і «врятувати» людей своїми пайками.
5. Гуманітарка як «фільтрація»
Згодом видача продуктів стала способом збору даних. Щоб отримати пакет, треба було показати паспорт. Росіяни переписували дані, фіксували адреси. Так вони формували списки мешканців для майбутніх «референдумів» та виявляли тих, хто залишився в місті.Тисячі людей біля російських фур — це була трагедія покинутого міста. Люди відчували себе зрадженими двічі: спочатку тими, хто вивів війська і поліцію 24 лютого, а потім тими, хто з безпечного Миколаєва чи Києва засуджував їх за взяті макарони, не знаючи, що таке справжній голод в окупації.
Розділ 11. Вибір, якого не було (03 -08.)
Фрагмент мемуарів: Крізь заслони окупантів.
Артем ,Аліна,Емілія, Юлія і Єлизавета виїхали з центра Херсона, на машині під номером 03-08.
21 березня. Понеділок.
Мій блокнот — німий свідок того, як машина з номером 03–08 проривалася крізь ворожі пости. У салоні було все моє життя: доньки Аліна та Юлія, зять Артем і троє моїх онуків — Емма, Єгор та Єлизавета.
Я залишалася далеко, але кожна цифра, виведена моєю рукою на дев’яти клаптиках паперу, стала вузликом пам’яті про їхню виснажливу дорогу.
Підготовка машини до виїзду з окупації була схожа на ритуал відчаю, де кожен жест мав стати оберегом для життя. Це був шлях без підтримки влади, коли люди, покинуті напризволяще, ставали самі собі захисниками.
Ось як це виглядало:
Написи-молитви: На лобовому та задньому склі автівок великими літерами виводили напис «ДІТИ». Здавалося, що це слово, написане від руки, має магічну силу зупинити ворожу кулю чи снаряд, коли дитяча психіка вже не витримувала панічних атак та розпачу.
Білі прапори з ганчір'я: До дзеркал заднього виду та антен прив'язували білі шматки тканини — розірвані простирадла або просто білі ганчірки. Ці імпровізовані прапори тріпотіли на вітрі, благаючи про милосердя на кожному ворожому блокпосту, де люди стикалися з мародерами та байдужістю.
08:30 — Виїзд. Понеділок, 21 березня. Початок відліку.
09:00 — Минули Комишани. Перші кілометри з окупації.
10:19 — Перший блокпост. Перевірка російськими військовими пройшла успішно. Вони пройшли крізь ці холодні погляди та чужі автомати. Перший крок до волі зроблено.
11:28 — Другий блокпост російських окупантів залишився позаду. Машина номер 03-08 рухається далі, вглиб небезпеки, ближче до мети.
За деякий час — Третій блокпост. Знову виснажливе очікування. Перевірка документів, кожне слово під пильним наглядом. Кожна секунда здавалася вічністю, поки російські солдати гортали паспорти моїх дітей і внуків.
13:00 — Нарешті доїхали до Станіслава. Це була довга дорога до цієї точки, де час ніби завмер.
Хроніка порятунку: Друга половина дня.
Ми з чоловіком продовжували чекати в окупованому Херсоні, не випускаючи телефонів із рук. Листок у блокноті поступово заповнювався новими мітками.
Після виснажливого очікування у Станіславі нарешті прийшла звістка, на яку ми молилися.
14:10 — Проїхали всі пости! Це був найщасливіший запис. Ворожі перевірки залишилися позаду. Машина номер 03-08 вирвалася з пастки.
15:00 — Миколаїв. Діти дісталися міста. Короткий перепочинок, щоб усвідомити: вони вже не під окупацією.
16:00 — Виїхали з Миколаєва. Шлях продовжується, тепер уже вільними дорогами.
17:00 — Коблеве. Вони вже на межі областей.
17:35 — Ще Коблеве. Коротка зупинка, можливо, черга чи дозаправка, але серце вже спокійне.
20:40 — Село Маяки. Фінальна точка цього нескінченного дня. Діти та онуки нарешті в безпеці.
Школа, спортзал, відпочинок. Останній запис у моєму блокноті за цей день. Вони сплять на матах у спортзалі сільської школи, але для нас це найкраще місце у світі, бо там немає ворогів.
22 березня Вівторок.
05:26. Прокинулася від Аліниного повідомлення. Рання звістка, яка принесла полегшення — вони все ще в Маяках, у тій самій школі. Короткий перепочинок перед новою дорогою.
Ранок. Новий етап. Вони їдуть на Татарбунари. Тепер мета — знайти справжній дах над головою, щоб діти могли нарешті поспати в ліжках.
11:30. Дзвінок. Голос доньки спокійніший. Заселилися в готель. Вперше за ці дні я можу уявити, як онуки — Емма, Єгор та Єлизавета — нарешті вмиваються теплою водою.
23 березня. Середа.
Цей день став фінальним ривком до кордону.
07:00. Виїхали в сторону кордону. Знову в дорогу, знову молитви, щоб машина 03-08 працювала справно.
07:50. Дзвонить Аліна. Голос бадьорий, каже, що залишилося хвилин сорок до кордону — вони під’їжджають до Орлівки.
Там, в Орлівці — паром, річка, а за нею — інший світ. Світ без окупації.
Паром у життя
23 березня. Середа. Останні кроки до межі.
Весь цей ранок я стискала телефон так міцно, ніби могла через нього передати дітям свою силу. В моєму блокноті з’явилася четверта сторінка — сторінка прощання з небезпекою.
08:30. Дзвонила Юля. Голос тремтів від хвилювання, але в ньому вже було передчуття волі. Їм залишилося всього 10 хвилин до Орлівки, до самого парома.
09:10. Поки машина номер 03-08 завмерла в черзі, діти нарешті змогли вийти й просто посидіти, випити кави. Я уявляла, як вони вперше за ці дні вдихають повітря, що не пахне окупацією. Попереду — ще десь півтори години очікування серед інших таких же машин, що шукають порятунку.
10:30. Знову дзвінок, тепер від Аліни. «Мамо, ми вже на паромі!». У цей момент я зрозуміла: шлях Артема з ними закінчується тут. Він відвіз їх до самої води, а сам поїхав у бік Рені. Мої дівчата та онуки залишилися на палубі самі, але вже під захистом ріки.
10:40. Кульмінація. «Паром від’їхав до Румунії...!!!». Саме так, з трьома знаками оклику, я записала це в блокнот. Усе. Між ними та війною тепер Дунай.
Розділ: Берег спокою
23 березня. Середа. Шлях за горизонт.
Ми в Херсоні звикли до того, що світ обмежений блокпостами. Але на моєму п'ятому аркуші назви міст почали змінюватися так швидко, що я ледь встигала записувати. Мої дівчата та онуки вже були на тому боці Дунаю.
11:40. Дзвінок з Румунії. Юля і Ліза пройшли кордон. Там, на іншому березі, їх зустрів Саша Нікулін. Вперше за весь час я почула, що їх хтось зустрів — це означало, що вони більше не самі в цій дорозі.
12:40. Саша забрав їх усіх. Нове повідомлення: «Їдуть в Болгарію». Я відкрила карту. Це здавалося неймовірним — ще вчора вони спали в спортзалі в Маяках, а сьогодні вже перетинають кордони європейських країн.
16:00. Перетнули кордон із Болгарією. Ще одна межа, ще один крок далі від вибухів і страху.
20:00. Фінал. Останній запис у моєму блокноті за ці три пекельні дні: «На місці».
Я підкреслила дату 23.03.22 рівною лінією. Шлях довжиною в життя закінчився. Машина номер 03-08 виконала свою місію. Діти в безпеці, онуки в спокої. Тепер ми з чоловіком могли просто мовчати, дивлячись на порожній телефон, який нарешті приніс нам мир.
Розділ 12 . Софія. Руки допомоги
25 березня. П’ятниця.
На п’яту добу їхньої подорожі географія моїх записів звузилася до болгарських міст. Я продовжувала фіксувати кожен крок Юлії та Лізи в Херсоні, за сотні кілометрів від них.
26 березня. Субота.
Цей день став свідченням того, що добро не має кордонів.
06:50. Дзвінок від Юлі. Вони стоять на зупинці, чекаючи на можливість дістатися столиці.
07:45. Нарешті виїхали в бік Бургаса, щоб звідти о 14:00 сісти на поїзд до Софії.
У цьому поїзді стався випадок, який я обов'язково впишу в книгу. Провідник на ім'я Іван — людина з великим серцем. Побачивши втомлену жінку з дитиною, він віддав їм своє власне купе, щоб вони могли хоч трохи відпочити в комфорті. Я записала в блокноті: «Дуже совісний провідник». Ці слова — моя молитва за нього.
21:15. Софія. Поїзд зупинився. На пероні їх уже чекали волонтери.
Мій останній запис на цій сторінці: «Заберуть на ніч». Юлю та Лізу зустріли незнайомі люди, готові дати прихисток. Я закрила блокнот. Шлях, що розпочався в окупованому Херсоні ,нарешті привів їх до теплої постелі в безпечному місті.
Розділ: Дорога до Відня. Останній перегін
27 березня. Неділя.
Мої записи в блокноті стали схожими на розклад руху поїздів, але за кожною цифрою стояла втома моїх дітей і надія на те, що цей шлях нарешті закінчиться. Вони вже не були в небезпеці окупації, але були виснажені дорогою.
07:40. Дзвінок. Вони під’їжджають автобусом до Софії. Голос у слухавці тихий — дуже втомилися. Короткі хвилини на вокзалі, щоб просто перевести подих.
До 14:00. Діти були в Червоному Хресті у Софії. Там, серед волонтерів і таких самих втікачів від війни, вони просто сиділи, чекаючи на свій шанс поїхати далі.
14:00. Новий етап. Бухарест залишився осторонь, тепер мета — Австрія. Почався довгий переїзд до Відня.
Я писала в Херсоні, а вони їхали крізь ніч.
23:00. Пересадка. Глибока ніч, чужа країна, але вони рухаються вперед. Перейшли в інший вагон, щоб продовжити свій шлях до ранку.
07:00. Фінальна відмітка. Світанок у дорозі.
Розділ 13. Кінцева зупинка. Амстердам
28 березня. Понеділок.
Вже тиждень, як моє життя розділилося на «тут», у тривожному Херсоні, та «там» — у вагонах європейських поїздів, де мої діти шукали прихистку. Блокнот став моїм єдиним якорем.
09:00. Дзвонила Юля. Вони ще в дорозі, десь за дві години до Відня.Розділ: Херхюговард. Початок з чистого аркуша
31 березня. Четвер.
На дев’ятій сторінці мого блокнота оселився новий етап життя. Юля та Лізочка нарешті знайшли свій берег у місті Херхюговард. Там, у Нідерландах, їх прийняли у свою сім’ю Оксана та Сьорд. Ці люди стали для моїх дітей більше ніж просто знайомими — вони стали тими руками, що підтримали їх у момент найбільшої вразливості та невідомості.
10:30. Лізочка йде до школи. Це нідерландська школа, де все навколо звучить чужою, поки що незрозумілою мовою.
Для дитини, яка ще десять днів тому чула звуки російських блокпостів, це був справжній виклик. Незнання мови, нове середовище, чужі вулиці... Але в її очах — майбутнє. Вона йде вчити англійську та нідерландську, щоб вибудувати міст у світ, де немає війни.
Ми з чоловіком залишаємося в Херсоні, за сотні кілометрів від них. Але коли я дивлюся на цей аркуш із номером телефону в кутку та назвами голландських міст, я відчуваю спокій. Аліна з Емілією і Егором в безпеці у Болгарії, Юля та Лізочка — у надійних руках Оксани та Сьорда.
Епілог: 9 аркушів пам'яті
Ці записи, зроблені мною в окупованому місті, тепер стануть нашою сімейною реліквією. Від першого «Виїхали» о 08:30 до першого шкільного дзвоника в Херхюговарді — кожна хвилина була боротьбою за життя.
Я обвела останню дату в колі: «З 21.03 по 29.03». Вісім днів. Вісім днів страху, очікування дзвінків і тиші між блокпостами. Моя родина проїхала крізь усю війну, від лиманів Станіслава до каналів Амстердама.
21 березня місто назавжди втратило голос. Площа Свободи, яка тижнями пульсувала відважним «Додому!», здригнулася від перших пострілів. Кулі, що полетіли в беззбройних, розірвали тишу і надію на мирний спротив. Херсон не здався, він просто затамував подих, пішовши у підпілля — у зачинені квартири, у зашифровані чати, у глуху лють.
Квітень став місяцем «великого заціпеніння». Місто перетворювалося на лабіринт: зникли українські прапори, замість них на порожніх вулицях виросли блокпости. 25 квітня окупаційний чобіт нарешті переступив поріг міської ради, вигнавши останній подих легітимності. На стільці мерів сіли тіні з минулого, чиї імена в Херсоні вимовляли з презирством.
Травень зустрів херсонців тишею в ефірі. Український зв’язок «помер», відрізавши людей від голосів рідних. Місто опинилося в скляній банці. На прилавках з’явився чужий рубль — папір, який ніхто не хотів брати до рук, але на який доводилося вимінювати хліб.
9 травня окупанти влаштували «бенкет під час чуми» — привезли масовку для телекартинки, поки справжній Херсон зачинив вікна, щоб не бачити цього фарсу. До 18 травня пастка закрилася остаточно: виїзди перетворилися на нескінченні черги під палючим сонцем, а місто остаточно занурилося в сутінки окупації, де кожен шепіт міг стати останнім.
Розділ 14. День, коли люди стали звірами
Одного дня нам довелося йти в бік Центрального ринку. У порожньому, завмерлому Херсоні кожен такий похід був випробуванням — ми йшли в пошуках їжі, ховаючи очі та прислухаючись до кожного звуку. Шлях пролягав повз будівлю адміністрації, яку окупанти перетворили на свій штаб. Усе навколо було заставлене блокпостами, обплутане колючим дротом і просякнуте ворожістю.
Ми з чоловіком намагалися триматися осторонь, ішли тихо, майже не дихаючи. Раптом я побачила, як на нас «на всіх парах» несеться собака — великий, м’язистий, схожий на добермана. Він летів так, ніби збирався розірвати нас на місці.
Я підняла погляд і зустрілася очима з російським солдатом. Він щойно дав команду і тепер стояв, розпливаючись у підлій ухмилці. Він спостерігав за нами, як за мішенями в тирі, і в його очах була дика, неприхована радість від нашого страху.
Собака, не добігши всього пару метрів, різко змінила траєкторію. Вона не кинулася на нас, а почала брати в щільне кільце. Раз за разом вона описувала кола навколо нас, немов обнюхуючи нашу долю, відчуваючи наше заціпеніння. Ми стояли непорушно, затамувавши подих, посеред холодного херсонського асфальту. Коли солдат насолодився моментом сповна, він коротко кинув: «Відбій».
Тварина слухняно повернулася до господаря. А я… я плакала всю дорогу до самого ринку. Але то були сльози не від страху перед псом. Мені було боляче від іншого — від усвідомлення того, що тварина в цій ситуації залишилася всього лише твариною, яка виконує наказ. А от людина… людина свідомо перетворилася на звіра. У ту хвилину я зрозуміла: жоден окупант не вартий сльози херсонської собаки, бо в собак є душа, а в тих, хто прийшов на нашу землю з ухмилкою на обличчі, її ніколи не було.
Розділ 15. Антонівка
Весь квітень ми ще залишалися в центрі Херсона. Місто стискалося, ставало чужим і небезпечним, але ми трималися за свої стіни. Тільки в травні прийняли рішення переїхати в Антонівку.
Там ми нарешті були вдома, але спокою це не принесло. Антонівка через близькість до мосту жила під постійним напруженням. Життя перетворилося на чергування: то в хаті, то в підвалі. Тільки-но починалися виходи чи прильоти — спускалися вниз. Власна оселя тепер сприймалася інакше: ти на своїй землі, у своєму дворі, але більшу частину часу проводиш під землею, чекаючи, поки стихне черговий обстріл.
Блокпости та "господарі" мосту.
Дорога з центру Херсона до Антонівки тепер проходила крізь сита російських блокпостів. Вони стояли як перед самим мостом, так і одразу за ним. Це були не просто перевірки — це були зони повного безправ'я, де твоє життя залежало від настрою людини з автоматом.
Свідки згадують, що контингент на цих постах різко відрізнявся. На першій лінії часто можна було побачити бурятів — низькорослих, затягнутих у запорошену форму, з вузькими очима, що не виражали нічого, крім байдужої жорстокості або цікавості до чужого майна. Вони порпалися в телефонах, шукали «нацистів» у галереях та перевіряли листування, навіть не розуміючи контексту.
Поряд із ними стояли росгвардійці — ці виглядали інакше. Чистіша форма, краще спорядження, приховані балаклавами обличчя та холодний, професійний цинізм у погляді. Якщо буряти могли шукати горілку чи цигарки, то росгвардія «працювала» по списках: шукали активістів, колишніх військових, перевіряли татуювання на тілі. Кожна зупинка на такому блокпосту — це лотерея. Ти дивишся прямо перед собою, намагаючись не зустрічатися з ними поглядом, поки вони обшукують машину, розпитують, куди і навіщо ти їдеш, і грають роль «господарів» твоєї землі.
Приниження на постах і гімн о шостій ранку
Перевірки на блокпостах перед Антонівським мостом перетворювалися на відверте знущання. Окупанти діяли методично й цинічно. Хлопців змушували роздягатися до трусів прямо на узбіччі, на очах у всіх, хто стояв у черзі. Шукали все: татуювання, синці від зброї на плечах, «неправильні» шрами. Дівчат заставляли показувати руки — росгвардійці уважно оглядали пальці та зап’ястя, шукаючи мозолі від спускового гачка або сліди від пороху. У кожному мешканці міста вони бачили ворога, якого треба було перш за все принизити.
Але найгіршим було відчуття того, як вони намагалися зламати сам ритм нашого життя. Кожен ранок в окупації тепер мав свій божевільний саундтрек.
Рівно о 6:00 ранку, коли сонце тільки починало підніматися над Дніпром, тишу розривали гучномовці. На всю потужність вмикали російський гімн. Цей звук металевим дзвоном розлітався над спустілими вулицями, вривався крізь зачинені вікна та спускався за нами навіть у підвали. Це було навмисне катування — вони хотіли, щоб навіть у напівсні ми пам’ятали, що наше місто в їхніх руках. Цей гімн став символом насильства: ти лежиш у холодному ліжку або на матраці в підвалі, закриваєш вуха руками, а ця музика вбивається в голову, нагадуючи, що ще один день окупації розпочато.
Подачки та розкол.
Окрім обшуків та ранкового гімну, окупанти мали ще одну зброю — «гуманітарку». Час від часу в Антонівку заїжджали вантажівки з російськими продуктами. Вони робили з цього картинку для своїх новин: «щедра допомога визволителів».
Найважче було дивитися не на російських солдатів, а на своїх. Дивитися, як сусіди, односельці, з якими роками вітався через паркан, йшли до тих вантажівок. Хтось ішов від безвиході й голоду, бо діти просили їсти, а хтось — «залюбки», швидко звикаючи до нових господарів. Ці продуктові подачки мали гіркий присмак.
Для нас ці пакунки були символом зради, способом купити лояльність за банку тушонки чи пачку крупи. Між тими, хто брав, і тими, хто гидував навіть підійти, виростала невидима стіна. Вчорашні друзі переставали вітатися, відводили очі або, навпаки, дивилися з викликом. Окупація роз'їдала село зсередини, витягуючи на поверхню те, що раніше було приховано. Поки одні спускалися в підвали, ховаючись від обстрілів, інші стояли в чергах за російським цукром, намагаючись не чути, як здригається земля під ногами.
Розділ 16. Повернення та вибір.
Поки ми вчилися жити під звуки гімну та обстрілів, Артем три місяці проживав в Одесі. Але залишатися там, знаючи, що ми в пастці, він не міг. Ризикуючи всім, він прийняв рішення: повернутися в окупований Херсон, щоб вивезти нас крізь лінію вогню. Його шлях додому тривав вічність. Безліч блокпостів, приниження, обстріли та навіть ніч в окопах поруч із ворогом — він пройшов крізь справжнє пекло.
16 травня пролунав дзвінок. Голос Артема був важким, виснаженим до краю.
— Я в місті. Збирайтеся. Зараз я буду просто спати, — це все, на що вистачило сил після пережитого.
17 травня пройшло як у тумані. Я збирала сумки, перевіряла документи, намагаючись запхати все минуле життя у кілька валіз. Серце калатало від кожної сирени: ми їдемо, ми нарешті вириваємося.
Крізь блокпости до волі
18 травня, 9:00 ранку. Артем приїхав до нас в Антонівку. Він коротко глянув на зібрані речі й мовив:
— Я прийняв рішення. Через лінію фронту не підемо — занадто небезпечно. Їдемо на лівий берег, через Чонгар.
Це означало довгий шлях у невідомість, через Крим і тисячі кілометрів чужої землі, але назад дороги вже не було. Попереду був Чонгар, а позаду залишалася вкрадена весна і дім, який ми не знали, чи побачимо ще колись.
Крізь степи до Чонгару
Дорога на Чонгар у травні була випалена сонцем і заставлена залізом. Тільки-но ми перетнули лівий берег, реальність змінилася. Це вже не був Херсон, де кожен провулок свій; це була територія, де панував закон «асвабадітєлєй».
Смуга перешкод: блокпости
Кожні кілька десятків кілометрів — бетонні блоки, мішки з піском і заспані обличчя солдатів. Свідки згадують, що на лівобережжі вони почувалися ще зухваліше. Нас зупиняли знову і знову. Перевірка документів перетворювалася на ритуал: вони гортали паспорти брудними пальцями, задавали одні й ті самі питання: «Куда едете? От кого бежите? Мы же вас освободили». Артем потійно повторяв ,говорити тільки правду :” Їдете до дочки в Болгарію”. Будь-яке зайве слово могло стати причиною розвороту або «перевірки на підвал».
Обличчя окупації
Уздовж доріг стояла розбита техніка, а в селах — Раденську, Олешках, Великих Копанях — на перехрестях бовталися триколори. Очевидці розповідають про «різношерстість» ворога: від регулярних військ у повному екіпіруванні до «днрівців» у формі, що висіла на них мішком, та взутті, яке більше нагадувало робочі калоші. У Раденську та Копанях на ринках стояли військові фури, куди вантажили наш херсонський овоч — окупанти грабували фермерів, вивозячи все в Крим за безцінь.
Степ, що бачив усе
Дорога була забита цивільними машинами. На склі — наклеєні скотчем написи «ДІТИ» або білі ганчірки. Люди їхали мовчки. Атмосфера в чергах на заправках, де бензин був дефіцитом і коштував космічних грошей, була важкою. Хтось плакав, хтось просто дивився в одну точку. Всі розуміли: попереду Чонгар — остання межа, за якою починався анексований Крим, а далі — тисячі кілометрів чужини.
Чонгар: крайня точка
Перед самим мостом на Крим накопичувалися сотні машин. Спека, запах дизеля і пил. Люди стояли в чергах годинами під прицілами кулеметів. Тут перевіряли найретельніше: вивертали сумки, знімали обшивку в авто. Тут востаннє питали: «Зачем уезжаете?». Ми не відповідали. Ми просто дивилися на дорогу вперед, де закінчувався наш дім і починалася довга, болюча невідомість.
На блокпосту стояли і пройшли перевірку -19 годин.
Розділ 17. Крізь ніч до волі
Крим. Перша година ночі. Темрява здавалася густою та непроглядною. У машині четверо: Артем за кермом, його тітка Світлана, я і мій чоловік. Ми їхали мовчки, супроводжувані лише світлом фар та напруженим гулом мотора. Весь півострів ми прошили наскрізь за ніч, ніде не зупиняючись, до самої Керчі. Лише о шостій ранку, коли небо почало сіріти, ми нарешті знайшли готель. Сон був важким і коротким — до п’ятнадцятої дня, але це були перші години, коли над головою не свистіло.
Далі шлях знову поглинув нас. Кримський міст, Краснодар, безкінечні траси. Пейзажі змінювали один одного, але тривога не полишала. Попереду була Осетія та останній рубіж — кордон. Там на нас знову чекали перевірки, знову холодні погляди та питання, від яких хотілося закритися. Кожна хвилина на російському КПП тягнулася як вічність, поки вони вивчали наші документи й обличчя.
А потім сталося те, чого ми так чекали.
Ми перетнули межу. Грузія зустріла нас не обшуками, а посмішками. Після місяців страху, підвалів Антонівки та принижень на блокпостах, перші слова грузинських прикордонників прозвучали як молитва:
— Заспокойтесь, усе добре. Ви в безпеці.
Ці прості слова розбили кригу всередині. Тільки тут, серед величних гір, ми нарешті змогли вдихнути на повні груди. Пекло залишилося десь там, за спиною, у диму над Антонівським мостом, а попереду було життя — непевне, складне, але вільне.
Перевали до Тбілісі.
Грузія прийняла нас у свої обійми, але дорога до Тбілісі виявилася новим випробуванням. Попереду лежали безкінечні перевали Військово-Грузинської дороги. Після пласких степів Херсонщини засніжені вершини гір здавалися іншою планетою. Вони височіли над нами, величні й байдужі до людського горя, а дороги ставали дедалі вужчими, затиснутими між скелями та прірвами.
Нас зустріла нескінченна череда заторів. Величезні фури далекобійників, наче застиглі залізні велетні, розтягнулися на кілометри вздовж серпантинів. Ми годинами їхали на перевалах, де повітря було розрідженим і холодним. Машина повільно просувалася вперед, оминаючи вантажівки на самих краях урвищ.
Це був дивний контраст: навколо — неймовірна краса засніжених піків, а всередині — повна спустошеність і втома, що накопичувалася місяцями. Але тепер це була інша втома. Вона не пахла підвалом чи порохом. Це була втома людей, які нарешті вирвалися. Вузька стрічка асфальту, попри всі затори й перевали, вела нас туди, де більше не було ранкового гімну о шостій ранку. Вона вела нас до Тбілісі — до волі.
Перед самим в’їздом у Тбілісі, коли гори трохи розступилися, а вдалині вже вгадувалися вогні великого міста, ми нарешті зупинилися. Це було перше місце за довгі місяці, де ми відчули себе не біженцями, не мішенями, а просто людьми.
Ми зайшли в невеликий ресторанчик і замовили справжні грузинські страви. Стіл швидко заставили тарілками, від яких ішла пара з ароматом спецій, свіжого тіста та м’яса. Хінкалі, харчо, міцний чай... Це був не просто обід — це був ритуал повернення до цивілізації.
Там, за дерев'яним столом, серед гостинного грузинського гомону, ми вперше за довгий час просто видихнули. Напруга, яка місяцями сковувала плечі, почала потроху відпускати. Ми сиділи, відпочивали й майже не говорили про пережите. Смак гарячої їжі та тиша без обстрілів були кращими за будь-які слова. Ми ще не знали, що чекає на нас у Тбілісі, але в той момент, посеред грузинського ранку, ми точно знали одне: ми вижили. Ми вирвалися.
Ми в’їхали в Тбілісі вже втомлені до межі, але з відчуттям неймовірного спокою. Спершу оселилися в готелі: звичайний сніданок, включений у вартість, здався нам чимось неймовірним. Можливість просто помитися, з’їсти гарячу їжу і знати, що о шостій ранку не загорлає чужий гімн — це була найвища розкіш.
22 травня став днем, коли ми зрозуміли: ми не самі. Артему зателефонував товариш і передав номер місцевих волонтерів. Коли я набирала цей номер, усередині ще було легке хвилювання — ми звикли, що за місяці окупації нічого не дається просто так. Але Грузія продовжувала дивувати своїм серцем.
За короткий час волонтери знайшли для нас інший готель, де ми могли зупинитися на довший термін. Це не було просто поселенням — це було поверненням гідності. Люди, які нас зустрічали, дивилися на нас з таким розумінням і співчуттям, що слова ставали зайвими. Ми нарешті могли розпакувати сумки, які збирали в Антонівці під обстрілами, і просто почати жити далі. Шлях від підвалу до Тбілісі був завершений. Починалася нова, зовсім інша сторінка.
Ми оселилися в готелі , що причаївся у вузьких вуличках Мтацмінди. Від площі Свободи доводилося йти весь час угору, під саму гору. Життя тут було особливим: ми спали в одному затишному готелі, а на обід та вечерю щодня проходили невеликий шлях до іншого закладу.
Вісімдесят вісім днів. Саме стільки тривав наш марафон виживання — від першого вибуху в Антонівці 24 лютого до 22 травня, коли ми нарешті опинилися під захистом грузинських гір.
Це були вісімдесят вісім ночей, коли ми не роздягалися. Ми спали в теплих костюмах, у пуховиках, у взутті. Лягаючи, ми не мріяли про солодкі сни — ми готувалися щомиті стрімголов бігти в підвал. Кожен шурхіт, кожен далекий гук означав небезпеку. Наше тіло забуло, що таке дотик чистої постелі, а душа — що таке спокій.
І ось — перша ніч у готелі Тбілісі.
Я вперше за ці три місяці пішла в душ не для того, щоб просто змити пил, а щоб відчути себе людиною. І те, що сталося потім, було схоже на ритуал повернення до життя. Я дістала нічну сорочку. Не теплий спортивний костюм, не куртку, в якій збиралася тікати, а тонку, легку нічну сорочку.
Коли я вдягла її та лягла в чисту постіль, я завмерла. Не треба було прислухатися до неба. Не треба було тримати взуття біля ліжка. Це була перша спокійна ніч. 88 днів страху нарешті закінчилися одним глибоким, людським видихом. Тієї ночі я спала не як біженець, а як жінка, яка повернула собі своє право на безпеку.
Там, на останньому поверсі, була велика панорамна зала. Коли ми сідали за стіл, перед нами відкривався весь Тбілісі, а зовсім поруч, на схилі, стояла стара церква. Телевежа нависала прямо над нами, нагадуючи, як високо ми піднялися — і в прямому сенсі, і в переносному, втікаючи від війни. Ці походи на обід були нашими першими мирними прогулянками, де страх поступово змінювався вдячністю.
У Тбілісі нам допомогли з документами — зробили паспорти з перекладом на грузинську мову, що відкрило нам шлях далі, до Австрії. Наша велика родина розділилася: Артем зі Світланою вирушили через Туреччину до Болгарії, де на них чекала Аліна. Ми ж залишилися в Тбілісі ще на тиждень — до 28 травня.
Ці останні дні в Грузії були сповнені тихого спостереження. Ми просто ходили вулицями, вдихали повітря, яке не пахло порохом, і придивлялися до життя грузинського народу — такого щирого, галасливого й неймовірно гостинного. Ми насолоджувалися кожною хвилиною спокою перед новим невідомим етапом.
28 травня ми залишили Грузію. Переліт із Кутаїсі до Відня, потім — поїзд до Мюнхена, і нарешті — Мюнстер.
Ми приїхали в Мюнстер глибокої ночі, о першій годині . Стомлені, але з відчуттям, що земля під ногами нарешті стала стабільною.
30 травня автобус привіз нас до тимчасового прихистку — колишніх казарм у районі Рохель. Там ми прожили два тижні, звикаючи до німецького порядку та тиші. А вже 15 червня наше життя знову змінилося — нас перевезли в район Амельсбюрен. Там ми нарешті отримали свій власний куточок: невелику кімнату площею 18 квадратних метрів, але зі своєю кухнею та душовою кабіною. Після підвалів Антонівки та довгих місяців поневірянь ці метри здалися нам справжнім замком, де можна було просто зачинити двері й нарешті сказати: «Ми не вдома. Але ми в безпеці».
Висновок: По той бік кокона
Завершуючи цю розповідь, я мимоволі згадую історію про гусеницю, яка стає лялечкою. Перебуваючи у своєму затишному, теплому світі, вона могла б подумати, що це і є вершина існування, єдино можливий і найкращий зі світів. Так і ми колись жили у своїй Антонівці, у своєму Херсоні, будуючи свій затишок роками, вкладаючи душу в кожну цеглину, у кожне дерево в саду. Нам здавалося, що це і є наш вічний дім.
Але настав час, і невідома, жорстока сила — війна — почала руйнувати наш світ. Зовні це виглядало як суцільне нищення: вибухи, підвали, страх, втрата всього, що було нам дорого. Якби хтось подивився на нас тоді, він міг би сказати, що ми втратили все. Що наше життя зруйноване вщент.
Проте, як і в тієї гусениці, всередині нас відбувалася невидима робота. Щоб виросли крила, старий кокон мав тріснути. Нам довелося прогризати собі шлях крізь темряву окупації, крізь небезпечні дороги Криму та невідомість Кавказу. Це було боляче, страшно і виснажливо. Але тільки так ми змогли вилетіти на волю.
Сьогодні, сидячи у своїй кімнаті в німеччині, я розумію: наші квадратні метри— це не просто житло. Це свідчення того, що ми вижили. Ми пройшли крізь трансформацію, яку не обирали, але яка зробила нас іншими. Старий світ Антонівки залишився в минулому, як порожнє гніздо лялечки.
Ми вирвалися. Ми вільні. І хоча шлях був сповнений руйнувань, тепер ми знаємо: іноді світ має розвалитися, щоб ми могли злетіти. Життя триває, і воно — прекрасне у своїй новій, несподіваній формі.
Післямова
Слово вдячності.
Моє сьогоднішнє життя — це одна велика, безперервна подяка Всесвіту за все, що я маю і чим живу зараз. Кожен мій ранок починається не з тривоги, а з усвідомлення того, що ми — є, ми вціліли.
Зараз ми з чоловіком живемо в Німеччині, у прекрасній квартирі. Держава та Джобцентр дали нам цей прихисток, забезпечили гідне медичне обслуговування та можливість вчитися. Ми вже закінчили курси німецької мови, але я не зупиняюся — продовжую навчання на волонтерських курсах, бо хочу розуміти цей світ, який простягнув нам руку допомоги.
Моя родина розсіяна по світу, але ми всі під вільним небом. Донька Юлія та внучка Єлизавета знайшли свій дім у Нідерландах. Ліза вже досконало знає нідерландську і успішно ходить до школи, а Юля працює і наполегливо вчить мову. Артем та Аліна зараз у США — вони будують своє майбутнє, працюють і вчаться, доводячи, що наш рід неможливо зламати.
Я хочу вклонитися кожній людині, яка зустрілася на нашому шляху. Особливо — людям у Тбілісі. Якщо хтось із грузинів колись прочитає мою книгу, знайте: ви — найкращий народ у світі. Вам немає рівних на цій планеті за вашою добротою та гостинністю. Також я щодня дякую німецькому народу за можливість жити, дихати вільно і знову вчитися радіти кожному дню.
Дякую долі за те, що ми збережені. Те, що ми залишилися живими і продовжуємо свій шлях — це не просто дарунок, це велике доручення. У нашому виживанні закладений священний зміст: ми встояли, щоб мій рід продовжувався у величі. Я вірю, що мої діти та внуки прийшли у цей світ для особливої місії. Ви — ті, хто збудує нове, досягне недосяжного і пронесе наше світло крізь віки. Ваше життя — це мій найголовніший маніфест незламності.
Я знаю точно: бумеранг долі не знає промаху.
Він уже в русі, і його повернення — лише питання часу. Ті, хто свідомо сіяв у наше життя зло, хто намагався нас розтоптати чи знекровити підлістю, уже позначені цією невідворотністю. Їхня власна темрява наздожене їх, і кожна завдана нам рана повернеться до них порожнечею. Справедливість всесвіту — це не надія, це математична точність. Кожен, хто прийшов до нас із бідою, захлинеться нею на власному порозі.
Але для мого роду цей закон працює як джерело нескінченної сили. Те, що ми вижили всупереч усьому, — це наш головний доказ. Бумеранг, загартований нашим болем, повертається до моїх дітей та внуків чистою енергією тріумфу. Наша незламність перетворюється на ваш успіх, наша віра — на вашу велич.
Ті, хто хотів нас зупинити, лише надали нам прискорення. Ми досягнем вершин саме тому, що ми встояли там, де інші падають. Наш шлях освітлений законом справедливості: нам — велич, їм — забуття.
P.S.
Я пишу ці рядки в безпеці, але частина моєї душі назавжди залишилася там, де тепер лише попіл і руїни.
Наш дім в Антонівці… Його більше немає. Нашу вулицю, де колись лунав сміх і пахло квітами, російські ракети перетворили на згарище. Вони розгромили та спалили все, що ми будували роками. Антонівський міст, який був нашою артерією, тепер зірваний і потрощений. Наша рідна Антонівка, наш тихий рай, перетворилася на пекло на землі.
Разом із домом ми втратили й тих, хто любив нас беззастережно. Наш Лунтік… він так і не дочекався нашого повернення. Він загинув там, під обстрілами, в самотності та страху. Пушиха, інша наша собачка, вижила, але тепер вона живе в іншого господаря. Вона — як і ми — стала біженкою, чиє життя війна розрізала навпіл.
Коли я думаю про це, я знову бачу ту ухмилку солдата. Вони не просто прийшли «звільняти», вони прийшли стирати нас із лиця землі — наші будинки, наші спогади, наших вірних друзів.
Ми вирвалися. Ми вижили. Але ми ніколи не забудемо, яку ціну заплатила наша Антонівка за те, щоб ми сьогодні могли дихати.
