Чорна, наче нафта з пекла, кава парувала у білій фарфоровій чашці з золотою каймою. Вершкове масло, жовте, жирне, м’яке бундючно розпливалось по білій фарфоровій маслянці. Колотий, майже сизо синій цукор випинався гострими боками з білої фарфорової цукорниці. Головна прикраса столу вмостилася на білій фарфоровій тарілці. Велика здобна булка, куплена вранці з віконечка біля хлібзаводу. М’яка, гаряча, ароматна. Андріївна, як завжди? - питала її продавчиня. Так - стримано, але з погано прихованим блиском у очах відповідала вона. Набір посуду був подарований чоловіком, в день весілля, п’ятдесят років тому. Їй було шістнадцять, йому - двадцять два. Вона тоді втекла від нареченого, злякалася, знайшли у сараї з індиками, заплакану, в білому зшитому власноруч платті, повернули. Скільки всього пережили ці фарфорові речі - переїзди, війни, смерті, розставання і побачення. Її ритуальний кожен раз сніданок на цьому посуді. Свідкові її кохання, страху, швидкого дорослішання, печалей, радостей. Потім можна цілий день не їсти. Але сніданок. Коли він став непорушним, обов’язковим, незмінним? Ніякі життєві негаразди, випадки, почуття, обставини не могли змінити її раціон, сервірування, принципіальність. Вона сідала одна, на кухні, без свідків свого guilty pleasure, брала каву у праву руку, змащену вершковим маслом половину булки у ліву, дивилася у вікно, на опадаюче жовто буре листя каштанів, і наче навіть посмішка проступала на її вже давно замерзлому і суворому обличчі. Шматочки солодкого тіста починали танути на язиці, молочний жир обіймав рецептори, гірка міцна кава обпалювала щоки, лилася густою субстанцією у шлунок. Діти, чоловік, онуки не мали права чіпати, відволікати, сідати поруч. Наче вона відчиняла двері у глибокі глибини прихованого, хиткого, ламкого, тендітного сірникового будиночку, що міг розпастися при дотикові чужої руки. Ритуал закінчувався. Крихти булки зміталися до рота. Посуд обережно мився і складався окремо від іншого сімейного. Вона кидала останній погляд на каштани, розправляла зім’яту спідницю, одягала маску на обличчя, ховаючи той вогник, що живила солодкою булочкою і випливала з кухні звичним криголамом Зінаїдою Андріївною.
P.S. Присвячується бабусі.
