Він доживе десь до восьми років. Нууу, максимум до дванадцяти. Лікар-психіатр за пошарпаним коричневим столом нервово крутив товстими пальцями білу кулькову ручку, постійно поправляв сповзаючі окуляри на поїденому віспою круглому масивному носі, дивно сіпав очима, астматично кашляв. Ліда сиділа навпроти. Рівна, пряма спина, холодні хвилі по шкірі. Задубівші руки і ноги через відсутність опалення...у дурці. Так, а нашо воно тут? Психи шо бл*ть люди? Грузна і зла санітарка до цього, ведучи її коридорами лікарні, до директора, матюкала на чому світ стоїть державу, начальство, хворих, невістку, колишнього, сусідку з 45ої квартири. Тупцяла попереду чорними низькими калошами з псевдохутром в них, кутильгаючи на праву ногу через остогидлий хронічний радикуліт. Ліда йшла, наче монашка, опустивши голову, маленька, молода, у всьому темному, з модним каре, бліда, втомлена, загублена серед світів - нормального, як говорила її свекруха, з нормальними здоровими дітками і як у тебе, придурошного, з малими ідіотами. Вона проходила разом з санітаркою палати з пацієнтами. Двері були відчинені, чувся гомін, сміх, ікання, виття, плач. Діти сновигали по коридору, хтось сидів на брудному пошарпаному лінолеумі, хтось сумно вдивлявся у вікно, поставивши підборіддя на холодне підвіконня, а там-падав лапатий пухнастий сніг, хтось плакав, стоячи у кутку викрашеної у огидний зелений колір стіни. Десь двері були зачинені, та Ліда чула - там було життя, маленьке, самотнє, дике, загадкове, що шкрябало пальчиком по залізному замку, чи голосно булькотіло, зриваючись на крики, гарчання, страшний сміх і тишу, чи безпомічно сиділо, лазило, перекочувалося, билося головою об перекручену ковдрою холодну батарею одинокої палати. Ліда відчувала страх, від якого хочеться в туалет, або блювати, або накритися товстою ковдрою, втекти, закрити очі руками, не чути, не бачити. Санітарка різко зупинилася біля кабінету, огледіла перелякану дівчину. Заходь-процідила крізь напомажені губи кольору перестиглої моркви.
З таким діагнозом довго не живуть - провадив психіатр, вириваючи Ліду із заціпеніння. Так що здавай його нам, а сама, з чоловіком, в Карпати, відпочинеш, розслабишся, а там і дитинку зробите, нормальну. Чоловіка поруч не було. Славік відсипався після чергового запою. Колись палко закоханий, ніжний, уважний до неї, він перетворився на деспота після народження хворого сина. Гарчав, кидався, підходив у притул, відскакував, принижував, грюкав дверима, зникав. Ліда плакала, стоячи на колінах, ткнувшись обличчям у теплий халат мами, на кухні. Я більше так не можу, не можу. Мати гладила хвилясте темне волосся доньки правою рукою, помішуючи лівою манну кашу на плиті, для онука. Тьома самотньо сидів на дитячому стільці для годування, вимальовуючи у повітрі видимі тільки йому знаки, екав, дмухав на пальчики, і відправляв послання у небо. У Космос? Чи до бога? - питала себе Ліда. Вчора Артему виповнилося п'ять. Хлопчик відмовлявся одягатися, погано ходив, не говорив, мочився під себе, не спав ночами. Ліда, сусіди, Славік тепер з острахом, а не романтикою думали про повний місяць. В цей період Тьома перетворювався на дикого, маленького звіра. Вив, кидався на людей, намагався зробити собі шкоду, наче щось боліло йому в голові, всередині, заважало, роздирало. Славік будував барикади з матрацу у спальню, волаючи - Розбирайся зі своїм придурком сама! Мені завтра на роботу!
Ви мене слухаєте? - психіатр, запитально піднявши брови, дивився на Ліду. Ви молода. Народите здорового малюка. Обов'язково. А тут просто родова травма. Ніхто не міг передбачити. Ну? Підписуйте. На столі лежали папери згоди на передачу сина до психлікарні, на пожиттєве утримання. Щось в цьому було фаустівське. Угода, диявол, світле нове майбутнє. Ліда відчувала, як атмосфера згущується чорною хмарою над головою, як ваги долі гойдаються зі скрипом, як стало ще більш холодніше, як щось страшне і темне сиділо тепер разом з нею і лікарем в кімнаті, стукало пазурем по столу, шкірилося.
Вулиці заносило передсвятковим снігом. Ліда бігла, ні, летіла до автобусної зупинки. Подалі від цієї сірої будівлі, сірих маленьких обличь у вікнах.
Я не можу, не можу так з ним - плакала вона згодом в мамині коліна на кухні. Роза Яківна гладила доньку правою рукою по худенькій спині, а лівою вправно засовувала ложку з картопляним пюре до рота онука. Славік вислухав її пояснення, мовчки, повернувся і пішов до кімнати. Ми тепер просто сусіди - кинув через плече. Не пішов від неї, бо нікуди було.
Я сиділа на кухні старого будинку, з високою стелею, ліпниною, історією. На довгих мотузках висіли чисті пелюшки. Кава у червоних в білий горошок чашках. Навпроти щебетала Ліда. Акуратне каре з витонченою сивою пряддю. Маленька, усміхнена жінка. Поруч йорзав Артем. Вчора йому виповнилося 36. Він малював знаки у повітрі, екав, хапав звук з рота тонкими пальцями і відправляв у небо. До інопланетян? - думала я. На лобі у Тьоми красувалася велика гематома, від постійного биття головою об батарею чи стіну. За вікном випливав повний місяць. З вбиральні виповзла згорблена тінь Славіка, в розтоптаних капцях, білій майці з жовтими плямами від поту, з опухлим від місцевої пальонки обличчям, пошаркала в кімнату. Ліда щось росказувала мені, Артем дивився на матір. Що? - не витерпіла вона, помовчала, розсміялася та поцілувала його в щоку. На мить, на мілісекунди обличчя сина осяяло, він посміхнувся їй, очі були свідомі і наповнені любов'ю.
Тролейбус зі скрипом тягнув своє черево через пусті вулиці. Я дивилася на срібний шар у небі і думала про них. Про дві душі, що так довго і самовіддано воюють із темрявою десь там, у старій квартирі, у своїх серцях, у цьому світі. Горять до тла, наче факели.
Присвячується блаженній та юродивому.
Картинка створена ШІ.
Імена змінено.
