Четверте оповідання з циклу «Дніпро — місто дивовижностей»
На звичайній вулиці Дніпра, у звичайній панельній багатоповерхівці жила собі звичайна шведська сім’я. Ну, не та, що зі Швеції, а та, що ménage à trois: мама, тато, ще один тато і двоє діточок — старша сестра та молодший брат. Усі сусіди про них усе знали, і водночас — нічого. Діти були виховані, чоловіки привітні, жінка — світла. І взагалі, якось не до того було людям у ті роки, аби витрачати здивування на щасливі родини, хай навіть трохи незвичні.
А почалося все, як у романах для підлітків: два хлопці закохалися в одну дівчину. Один був спортивний, різкий, швидкий на руку, але шляхетний. Згодом він став пожежником. Від нього віяло вогнем, не лише тому, що той працював із ним щодня. Другий — тихий, зосереджений, тонкий, мов скрипка після ремонту. Його асоціювали з теплом: плед, чай, книжка. Він став хірургом. Якщо перший міг винести дитину з вогню, то другий — повернути її до життя в операційній. Обоє були необхідні. По-своєму.
Дівчина довго не могла обрати, та й не дуже хотіла. Одного разу зібрала обох і чесно сказала: обирати не буде — бо кого не обере, того втрачає. Запропонувала їм самостійно вирішити, хто піде. Суперечка тягнулася пів року. Нарешті вона оголосила ультиматум: якщо до кінця дня не вирішать — шукає тілесного щастя деінде. За п’ять дванадцята обидва, трохи розпатлані, але усміхнені, повідомили: якщо вона не може обрати когось одного — значить, обере обох. Бо чоловіки можуть пропонувати, а право вибору — за жінкою.
Так вони й почали жити втрьох.
Купили собі трикімнатну квартиру — не новобудову, звісно, а добротну стару панельку: вітальня, дві спальні, кухня, коридор як ніч у поїзді й ванна з туалетом, що сварились між собою через спільну стіну. У кожного спершу була своя кімната — точніше, у жінки й по одній у кожного з чоловіків. Але ніхто там не сидів, мов у мушлі. Всі ходили один до одного в гості. Чоловіки — по черзі — до жінки, іноді з вином, частіше з теплом. А вона — до кожного з них, то по чай, то по тишу. Жили, як мовчазна коаліція любові.
Іноді всі троє збирались на кухні, дивились щось нудне до оскоми, їли щось тепле до забуття, мовчали до сміху. Шкарпетки завжди доходили до кошика. Кава не застоювалась. Ревнощів не було. Усе розкладене — не по поличках, а по серцях.
А потім з’явилась перша дитина — дівчинка.
Тоді жінка остаточно переїхала до своїх чоловіків. Її кімната стала дитячою. Відразу. Без вагань. Немовля спало окремо — хірург настояв. Доглядали по черзі: хтось качав, хтось співав, хтось просто сидів поруч і тримав тепло. Троє дорослих — трохи менше безсоння.
Згодом з’явилась друга дитина — хлопчик. І хоч було тісно, як у трамваї в годину пік, усі вмістились. Немовля підселили до старшої сестри. Та вже мала три роки, поважно сиділа поруч, подавала серветки, тримала пляшечку, вчила співати «колисаночку» на три ноти. Кімната стала справжньою дитячою, живою і гамірною. Ночами вартували по черзі, вдень — як випадало. Мати пекла печиво, хірург розкладав ліки, пожежник гойдав. Між ними досі жила любов, просто вже не так римується, як раніше.
Минали роки. Діти дорослішали. Старша стала замисленою. У неї з’явився щоденник. Ванна перетворилась на особистий храм. У двері почали стукати, навіть якщо просто проходили повз. І ось їй дванадцять.
Одного вечора мати довше, ніж зазвичай, крутила ложечку в чаї.
— У нас три кімнати, — сказала вона нарешті, дивлячись у зелений вихор ложечки.
— І п’ятеро людей, включаючи дітей, — підсумував пожежник.
— І двоє з них — різної статі, — додала мати.
Запала тиша. Така, в якій росте не трава — совість.
Тоді хтось, певно, пожежник, сказав перше, що спало на думку:
— Може, досить уже шукати рішення? Ставимо ширму посеред господарської спальні і заносимо туди додаткове ліжко.
Хірург дістав план квартири і розгорнув його на столі
— Значить так, — сказала дружина, тримаючи олівець і стискаючи губи. — Якщо поставити ширму ось тут, то з’явиться хоч якась приватність.
— Приватність… — задумливо повторив хірург, дивлячись у стелю, ніби там зависла таблиця Бреда Пітта з інструкцією з щасливого побуту втрьох. — Це добре. Це важливо. Врешті, кожному треба… ну, особистий простір.
— Простір — це чудово, — підхопив пожежник, одразу ж втрачаючи голосову впевненість. — Особливо вночі… коли всі… сплять.
— Або не сплять, — додав хірург і раптом закашлявся, наче випадково вдихнув пил.
— Я теж хочу ширму! — залетів син і грізно поставив іграшкового динозавра на підлогу. — Щоб ніхто не бачив, як я тренуюсь.
— Що ти там тренуєш? — насторожено запитала мати.
— Тайський бокс і ніндзя-перевтілення! Я сам собі майстер! І ще… — він нахилився до батьків і прошепотів: — Я чув, що ширма — це коли у когось є… проблеми зі сном. Ви всі погано спите?
— Так! — пожежник схопився за цю думку, мов за пожежний рукав. — Ми просто… хочемо спати краще. Правильно?
— Сто відсотків, — хірург одразу увімкнув "професійний" голос. — Сон — це фундамент здоров’я. Без якісного сну не буде нормального обміну речовин, імунітет падає, психіка виснажується…
— Ну от, — зітхнула жінка, — значить, робимо з ширмою. Без питань.
— Ага, — сказав пожежник, чухаючи потилицю. — Тільки от… Чи не здаватиметься це, гм… що ми… щось ховаємо?
— А що ми ховаємо? — хірург нервово поправив окуляри. — Нічого. Просто… ширма. Як у фільмах. Там завжди у кутку стоїть.
— Я знаю, що таке ширма, — вигукнув син. — Це коли батьки вирішують щось, а ми — вже давно догадались. А ви все ще й ховаєте щось! Це через мене, так? Я вже великий, я все розумію!
— Що саме ти розумієш? — запитала мати обережно, як сапер перед розмінуванням.
— Що вам потрібен простір для медитацій! Щоб заспокоїти чакри! Я бачив у тіктоці! Але я теж хочу медитувати! Я не дозволю вам ховати енергію лише для себе!
— Це не енергія, — буркнув хірург. — Це… вентиляція. Нам потрібна вентиляція в кімнаті. Повітря має циркулювати.
— І акустика! — додав пожежник. — Щоб… ну, звуки не заважали. Ну ти ж знаєш, — він звернувся до сина, — іноді тато хропе.
— Ви всі хропете, — твердо сказав син. — Але хропіння — це не привід ставити стіну між вами!
— Це не стіна, це художній елемент! — вигукнула мати, хапаючись за голову. — Ми просто… хочемо спати як у фільмах.
— Ви хочете спати як у фільмах для дорослих? — спитав син підозріло.
— ЩО?! — вигукнули всі троє одночасно.
— Я бачив назву! — не здавався хлопчик. — Там було написано: "Троє у спальні, не рахуючи собаки". То й що? У нас нема собаки. Але є я. І я проти!
Запала тиша. Потім хірург, дивлячись у порожнечу, вимовив:
— А може… я спатиму у ванній.
— Ні! — швидко встав пожежник. — Я преспокійно можу спати на балконі. Каремат, спальник, свіже повітря — ніби знову в Карпатах. Романтика!
— Ми живемо за триста метрів від берега Дніпра, — з загартованою ніжністю промовила його дружина. — Взимку тут тільки вітер і дике бажання миттєво перетворити тебе на бурульку. Не романтика, а пінгвінський квест. Це новий рівень виживання з любов'ю.
— Зате мене грітиме любов до нашої родини, — розвів руками той.
— Друже, — обережно втрутився хірург. — Ти пожежник, а не розпалювач сезонних епідемій. Якщо вже й жертвувати комфортом, то я спатиму у ванні. Ніхто не помре без дзеркала до ранку.
— А як ти зранку скальпель триматимеш?! — обурилася вона. — Ти колись взагалі намагався заснути у ванні? На голій плитці спати зручніше. То, може, мені лягти в коридорі? Принаймні вміщуся.
— Чудова ідея! — пожвавився пожежник.
— Найкраща! — підтримав хірург.
— А ми вже думали, як би нам жінки позбутися...
— Щоби нарешті залишитися вдвох...
— Без жіночого контролю...
— У нашій спальні...
— Досить! — розреготалася вона, втираючи сльозу. — Все, годі. Я просто... не хотіла бути єдиною, хто не жертвує. Хоча... може й перегнула.
У цей момент на кухню з гриманням дверей влітає донька. Суха, як електричний струм:
— Господи! Та скільки можна вже?! Ви поводитесь як школярі, які вперше заговорили... ну, про це!
Дорослі знітилися.
— Я серйозно. Ви — статистичне відхилення! У всіх історіях про тріо — легкість, драйв, дика свобода, а ви? Ви як суворий чернечий гуртожиток. Троє людей, що кохають одне одного, — і раптом їх ламає на побутовому питанні з ширмою!
Мовчанка.
— Я люблю вас усіх. Але якщо ваші емпатичні душі не витримують думки, що хтось може бути зайвим у спальні, може, вже час припинити це комедійне самокатування і зробити щось... доросле?
Тиша. Навіть чайник замовк.
— Наприклад, прибрати мотлох із лоджії? Твоє боксерське, татку, і твоє рибальське, татусю... Звільнити світло. Утеплити. Зробити ще одну спальню.
Пауза. І знову вона:
— Часом я думаю про своє майбутнє. Не всерйоз, так, уявно. Буває, дивлюся на моїх тат — і хочеться стати лесбійкою. На маму — і думаю, що асексуальність — це подарунок еволюції. Але коли бачу нас усіх разом... я точно знаю: хочу мати таку ж саму пришиблену, трохи божевільну, але абсолютно щасливу родину.
Вона зупинилась на порозі, зітхнула і кинула останнє:
— Тільки, дорослі, визнайте ви вже нарешті, що усі ви троє займаєтеся сексом. І навчіться вже нормально говорити... ну, про це.
***
Післямова від автора
Друзі, якщо вам сподобалося — буду вдячний за підтримку.
Підписка на мій Patreon — це ваша інвестиція в наступні тексти.
https://www.patreon.com/superdriunia
Або можна задонатити просто на картку:
5355280218045365
