Привіт усім самотнім в цю пору✨ Сьогодні я розповім історію свого дурнуватого першого кохання і, можливо, ви посміхнетесь разом зі мною😉
•
Нехай цього дурника буде звати Звукач😅 Це беспосередньо пов'язано з його родом занять в моїй школі, оскільки чувак справді сидів за пультом, поки я виступала (так, в школі я часто співала і була незмінною ведучою усіх свят).
•
Він мені не зразу сподобався. Точніше, він мені зразу НЕ сподобався, тому що строїв себе такого собі тертого калача і класично крутого хлопця😎 Ну, ви зрозуміли😏 До того ж, йому постійно не подобалося те, як ми співаємо з іншими дівчатами. Ну от прямо все - не догода. Теж мені спец. В якись з разів, мене це вкурвило і я гаркнула йому: "Бл*ть та ти закриєш свого рота чи нє?!" Зі сміху полягла вся актова зала. А коли він дозволяв собі ляснути якусь мою знайому по попі, то всі вони кокетливо пищали і НІБИ нервово казали "Дураааак"🙄 Ахах🤣 Нє, ну це смішно насправді, бо я знала що їм це подобається😏 Але чекайте, шо ви хочете від дітей по 14-15 років?...
•
Я, звісно, вважала що я - не така як всі і мені точно не може подобатися така шляпа!😎 Але все зводилось до того, що я будь-кому могла напхати повну панаму п*здюлів і хлопці мене трохи побоювалися. Стукнути кулаком по голові або плеснути з всієї дурі по спині якомусь підсвинку - то була нормальна практика для мене, але тільки в тих випадках коли довели, так шо не подуймате - я не така вже і розбишака. Хоча багато хто, на той момент, любив називати мене ласкавим поганялом "злюка"👹
•
Звукачу це все виявилося до сраки і на чергові мої тички в його адресу він ласкаво відповідав: "Сонце, закрий будь ласка свого ротика", а потім взагалі, залучив і мене до когорти ляснутих по дупі. На що я, звісно, чинила спротив, давала йому затріщини по макітрі і з розмахом гепала по хребту.
Чесно признаюсь, в силу своєї неосвіченості і віку, я теж клюнула на цю штуку і мені почали подобатись ті ляпанці по дупі. Дурно, але я, якимсь ідіотським чином, почала тоді відчувати себе дівчиною. Ну бо до всіх дівчат чіплялись, а до мене - ні. То шо це виходить, я не дівчина?.. Знаю, шо я сама відштовхувала від себе всіх, але мені не хотілося бути легкою здобиччю🤣 Чувак мусив мати яйця, аби ляснути мене, навіть через мій спротив. Лише тепер я розумію, шо якби хтось промутив зі мною таку штуку зараз, в даному моєму віці і самодостатності, то він, скоріше за все, потрапив би в морг, а я - в тюрму. Так шо так, я до сих пір злюка👹
•
Словом, продовжимо. Звукач скільки лясав мене по дупі - стільки і отримував від мене на горіхи, і найдивнішим було те, шо його нічого не зупиняло, а мені це дедалі більше подобалося. Протягом року ми готували купу концертів і, відповідно, мені часто доводилось з ним пересікатися. До кінця навчального року ми з ним досить зблизились, а літом спілкувались через СМС, а також ВКонтакте (соцмережа-небіжчик), а далі - взагалі зідзвонюватись почали. Найдурнуватіше в цій ситуації було те, що ми погуляли лише два рази і то не самі, а обов'язково в компанії з кимось, тобто, як ви вже самі розумієте, повноцінного типового побачення в нас не відбулося. А з тих двох прогулянок, де компанію нам складали наші знайомі чи, наприклад, моя подруга Ластівка, я отримала лише два поцілунки в щічку і то, сама була їх ініціаторкою. Я в принципі не вважаю те, що було між мною і Звукачем, стосунками. Скоріше, це була гра в одні ворота, де я закохалась в нього сама, а чувак просто спілкувався зі мною у свій вільний час, шоб не померти від нудьги. До того ж, до мене якось дійшла не приємна чутка, що молодша сестра Звукача якось комусь сказала, що : "Ненсі, звичайно, не погана дівчина, але вона Звукача не достойна". Тьфу ти. Серйозно?!... Ну і гімна вам на кутні зуби💩
•
Ця історія (чи оповідання. Чи кілька абзаців😅) завершилась тим, шо Звукач зник з радарів і більше не з'явився. Зрозуміло, бо саме в той рік він поступив навчатись в інше велике місто, і його чекало цікаве, насичене студентське життя, а я залишалась в школі ще на довгих три роки. Сказати, що я була засмучена - значить нічого не сказати. Це типовий приклад: "От що буває, коли ти собі нафантазуєш і дивишся на світ крізь рожеві окуляри". Насправді, зараз мені з цього всього смішно, особливо, враховуючи те, що старший брат моєї подруги Ластівки знав Звукача особисто і (напевно) недолюблював його, бо висловився про нього: “Ішак тупий”😄 Але давайте ми не будемо знецінювати драму, яку я переживала на той момент! Тоді це справді відчувалося важко і посіяло в мені купу комплексів, які я змогла розвіяти десь на початку своїх 27 років.
•
Той навчальний рік почався для мене сумно. Ведучи щоденник, я підписала той розділ як: "Остання історія або Жовтень - фуфло!"🤣 Там я описала всі свої паршиві відчуття і більше не збиралась повертатися до того пошарпаного зеленого блокноту. Смішки смішками, але я дійсно загрузла в якусь... ну не депресію, але це реально була довготривала хандра, яка почалась в вересні і продовжувалась, мені здається, місяців чотири. Це не мало, я вважаю. Я плакала і роз'ятрювала в собі комплекси, мовляв "я страшна і не красива" і "мене ніколи ніхто не полюбить". Найгірше те, що все це відбувалось на очах моєї стурбованої мами, яка, багато років по тому казала: "Доця, я справді тоді дуже переживала за тебе. Я вже хотіла йти з ним розбиратись, мені було не зрозуміло, що такого він з тобою зробив..." Мама наваляє за мене будь-кому - це приємно🤗😅 Але це звичайно, не те, що було мені потрібно. Через кілька тижнів тієї хандри, я попросила в мами купити мені гуаш і альбом. Тоді я просто з головою поринула в малювання (саме з тих пір, це стало моїм улюбленим заняттям). Я малювала по 5-6 малюнків на день і мені здавалось, що з кожним малюнком драми робилось все менше. Якісь з них я викидала, бо вони мені не подобались, якісь - ще довгий час тримала чисто на згадку, але зараз не маю ні одного. Напевно, психологи сказали би, що я, нарешті, відпустила😏 А ще, під час того нескінченного малювання, я безперестанку слухала музику. Як маніячка, я шукала нові мелодії і поринала в якись власний світ, вигадувала придуркуваті сценарії, які тішили моє его і намагалась вилізати з тої ями, як могла. До речі, з тих пір я і почала вічно ходити всюди з навушниками, слухаючи музику, і майже всі вчителі і однокласники мене підколювали, щось по типу: "Ненсі без навушників не може" і тому подібне. До речі, це правда. Без перебільшень. Якщо в мене немає навушників, то три Вершники Апокаліпсису, в порівнянні зі мною, любі кошенята. До речі, десь приблизно тоді до мене міцно приліпилась дурнувата мрія вести свою програму на радіо, щоб таким самим самотнім людям як я, було не так самотньо😊 Я чітко уявляла собі, як хтось їде в машині по нічному великому місту, вмикає радіо, а там звучить мій приємний голос, який повідає оповідки😄
•
Щоденник був покинутий на всі місяці моєї хандри, поки я не повернулася до нього в січні-лютому і не підписала наступну розповідь, як: "Вроді пережила... Або не таке вже й фуфло той жовтень"🤣 Не знаю, ну якось не закладено в мене природою, бути песимістом і довго в цьому варитись. Іноді трапляється, але це, так би мовити, "одноразова акція"😅 Взагалі, я люблю бути веселою і навіть якись сумний свій досвід подавати хоч з краплиною гумору.
•
Через якусь кількість років, Звукач благополучно одружився і став татом. Але дивна річ: після нього в моїй голові закріпився якись не зрозумілий шаблон, що мій потенційний/майбутній обранець обов'язково має бути високим і з блакитними очима (Звукач сам такого типажу). Дивовижна сила КУХАННЯЯЯ🤣 Звукач проник в мою підсвідомість з двома цнотливими поцілуночками в щічку настільки, що по суті, надав фізичної форми моєму типажу (котрого в мене першочергово взагалі не було, адже я завжди знала що можу покохати будь-кого і будь-якої зовнішності) і, буквально, з нічого зробив лекало в моїй голові. Козьол! Хах, я жартую, звісно (а може і ні)👹 Підлітковий максималізм пішов гайту разом з потребою драми, і до мене якось прийшло розуміння, що життя завжди буде продовжуватись. І це чудово, насправді.
До того ж, саме в той момент, до мене почало клеїтись хлоп'я з 6 класу, але це вже зовсім інша історія, яку я розповім трохи згодом🤣
Доброї ночі вам, хто б ви не були💖
хОхО Ненсі.
