Ну що, час поговорити про священну боротьбу добра зі злом на ниві карколомних змін у світі. Сьогодні буде трохи базової інформації, яка дозволить зрозуміти, чому війна Росії проти України може виявитися лише кривавою передмовою до більш глобальних подій буквально за 2-3 кордони від нас.
Якби 100 років тому ви спитали, у якій частині світу буде вирішуватися доля цього самого світу — 99% обізнаних людей сказали б “Європа”. Так, Перша і Друга Світова війни — це була справа Європи та ще трохи всього іншого світу. Під час Холодної війни основний фронт теж планувався у Європі. А символом тривалого протистояння став Берлін.
Але за останні 20 років тільки російсько-український фронт став першим справді великим конфліктом за межами Азії — величезної частини світу, де насправді й буде вирішуватися, яким буде світ у наступні десятиліття.
Наше сприйняття цього регіону часто дуже спотворено загальним європоцентризмом, який існує у більшості як пересічних, так і спеціалізованих спостерігачів за ситуацією. У вульгарній формі це виглядає так: “от є Європа, є Азія, є Америка, є якась там Африка, є цивілізація і є не-цивілізація”.
У такій парадигмі Азія сприймається як якщо не щось цілісне, то щось віддалено схоже на Європу. Де існують різні країни, але все ж більшість з них — від Португалії до Росії та від Ісландії до Греції — поєднані якимось спільним або близьким, родинним, культурним, етнічним, мовним наративом. Наприклад, всі країни Європи, крім Угорщини, послуговуються індоєвропейськими мовами. Майже всі — крім Боснії та Албанії — переважно християнські (якщо рахувати релігійне населення). Але це не робило регіон мирним і знадобилося дві світові війни, щоб загальний рівень агресивності в Європі знизився.
Азія ж влаштована набагато складніше, ніж Європа чи Америка. І з точки зору релігійного, етнічного, культурного балансу, і з точки зору відносин між ключовими гравцями. Саме тому в Азії знаходяться більшість точок потенційного старту великого регіонального чи глобального конфлікту. Що не дивно для регіону, на який припадає 60% населення і майже половина економіки світу. Але який перенасичений суперечностями.
Давайте я для початку коротко нагадаю, що в Азії виділяють 5 макрорегіонів, 4 з яких порівнянні за розмірами й населенням з Європою.
Західна Азія (або Близький Схід) — від Туреччини до Ірану, від Кавказу до Ємену.
Південна Азія — Індія, Пакистан, Бангладеш і їхні менші сусіди.
Південно-Східна Азія — Індокитай і острівні держави, серед яких гіганти Індонезія (200+ млн), Філіппіни та В’єтнам (100+ млн в кожній), Таїланд тощо.
Східна Азія (Китай, дві Кореї, Японія).
Центральна і Північна Азія (азійська частина Росії, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан, Таджикистан, Афганістан і західні автономії Китаю)
Центральна і Північна Азія мають в собі масу конфліктів, але там вони поки не сформувалися у щось глобальне загрозливе. Хоча потенціал і є. Тому ми все ж зосередимося на інших 4 частинах Азії.
Західна Азія. Ключові точки напруги тут — Ормузька протока і Червоне море. Червоне море і Суецький канал лишаються ключовим торговим маршрутом з Європи до Азії й назад. І якщо північний вихід контролює стабільний Єгипет, то південний вихід був точкою напруги, яка рано чи пізно мала вибухнути.
Якщо диктатури в Еритреї та Джибуті більш-менш контрольовані, а у Джибуті ще й присутні військові бази Китаю (і ця країна досі залишається єдиною у світі, де Китай має військову присутність офіційно), США, Франції та Італії, то Ємен, де 15 років йде вже друга за 75 років громадянська війна, і Сомалі залишаються джерелом ризиків.
Тут окремий привіт адміністрації Байдена, яка де-факто заблокувала кампанію Саудівської Аравії проти хуситів 2021 року, виключила їх зі списків терористів, дала Ірану вікно можливостей для забезпечення своїх проксі зброєю, а тепер усі разом колективними зусиллями США, Британія, Саудівська Аравія і Ко намагаються цю проблему вирішити, коли хусити вже атакують цей торговельний маршрут.
Блокування цього маршруту завдасть величезних збитків і Європі, і Китаю, і Саудівській Аравії. Але Китай проявляє велику обережність у стримуванні Ірану, адже для нього дуже важливою є іранська нафта. А торгівля з Європою можлива і довшим африканським маршрутом. Як мінімум, тимчасово.
Далі йде Ормузька протока — ключовий маршрут експорту нафти та газу з Кувейту, Іраку, Саудівської Аравії, ОАЕ, Катару. Головну загрозу безпеці цього маршруту складає протистояння Ірану і Саудівської Аравії, тобто шиїтського фундаменталізму і сунітського ваххабізму. На додачу — складні відносини Ірану й ОАЕ. Останні мають, мабуть, найбільше танків і бойових літаків на душу населення, настільки вважають Іран небезпекою. Так, ОАЕ витрачає гроші не тільки на висотну забудову Дубая.
Зараз дві країни ведуть протистояння переважно силами проксі у Ємені, Іраку і Сирії. Але загострення й ескалація протистояння до прямої гарячої фази може заблокувати або ускладнити до 40% всього світового експорту нафти. Що буде справжньою катастрофою для економіки Китаю, великим ударом по Індії та потрясінням для світової економіки загалом.
Саме тому Китай робить усе можливе для примирення двох своїх найбільших постачальників енергоресурсів. США, які знову стали експортером нафти, зацікавлені у зниженні ринкової влади Західної Азії, але велика війна з Іраном не створить занадто багато проблем для азійських і європейських союзників, тому Іран би краще ізолювати, але не бомбити. І тільки Росія зацікавлена у нестабільності. Мабуть, єдина з великих учасників цієї регати.
Південна Азія. Джамму і Кашмір як поле битви Індії, Китаю та Пакистану. Сюди ж — Гімалаї та Тибет.
Цей регіон став проблемним ще у 40-х, британці ділили Британський Радж за релігійним принципом. Але доволі специфічно. За релігією місцевого князя/раджі. Тому деякі регіони, населені переважно мусульманами, стали частиною Індії. Бо керманич був індуїстом. А частина території, яку Індія історично вважає своєю (що взагалі доволі специфічно, у третій частині поясню чому) зараз контролюється Пакистаном.
Крім того, деякі шматки Джамму і Кашміру, районів Гімалаїв і Тибету, за версією Індії, окуповані Китаєм. А деякі, за версією Китаю, окуповані Індією. Пакистан, який давно шукає у Китаї союзника проти Індії, ще 1963 року передав Китаю спірні території. Які Індія вважає своїми.
З 1963 року і до приходу до влади Сі між Китаєм та Пакистаном спостерігалося затишшя, але за останні 10 років Китай надав Пакистану кредитів на 62 мільярди доларів і є ключовим спонсором озброєння цієї країни. Яка, нагадаю, крім Індії має складні й дуже конфліктні відносини з Іраном через шиїтсько-сунітські розбіжності, а також взаємні звинувачення у підтримці сепаратизму один в одного.
Для Китаю ці спірні території дуже важливі з точки зору тиску на Індію, щоб вона віддавала перевагу сухопутним силам. Щоб повноцінно фінансувати й армію, і флот в Індії ресурсів поки що недостатньо. Індія витрачає на військо в 3,5 рази менше грошей, ніж Китай — 80 мільярдів на рік проти 290.
Крім Джамму і Кашміру Китай і Індія сперечаються за індійський штат Аруначал-Прадеш. Китай претендує на більшу частину штату, вважаючи його частиною Південного Тибету.
Здійснюючи тиск на Індію, Китай, крім послаблення її морського потенціалу, намагається гарантувати безпеку свого контролю над Тибетом. А Тибет, крім усього іншого, є важливим для контролю КНР за витоками усіх (взагалі усіх) ключових рік Азії, крім великих річок Сибіру. Адже саме з контрольованих Китаєм гір витікають і Ганг, і Інд, і Меконг, і Янцзи, і Хуанхе.
Індійський океан. Власне, час поговорити про море. Китай намагається тиснути на Індію, витісняючи її з Сейшельських та Мальдівських островів і утворюючи “перлове намисто” (удавочку насправді) навколо Індії.
Тут і партнерство з Пакистаном у пригоді. І те, що Китай значною мірою контролює режим Червоного моря. І великі інвестиції у країни Східної Африки, які також мають робити Індії некомфортно з західного флангу.
Індія ж до пандемії та війни в Україні намагалася створити собі альтернативний маршрут повз Африку і Близький Схід — через Іран і Росію. А індійська торгівля в Європу мала здійснюватися в тому числі через російські порти на Чорному та Балтійському морях (нижче російська ілюстрація, вибачте). Тепер проєктується маршрут через Аравійський півострів, але там Іран вже заважає.
Щоб якось компенсувати брак ресурсів на флот, Індія радо оживляє кілька оборонних ініціатив — групу I2U2 (Індія, Ізраїль, США, ОАЕ), яку сильно підкосила нова війна у Газі та Чотиристоронній діалог з питань безпеки (Австралія, Індія, Японія, США).
Також Індія забезпечує свою безпеку в Індійському океані, розвиваючи військову інфраструктуру на Нікобарських і Андаманських островах. Ці острови дуже зручно блокують вихід з Малаккської протоки. Чим роблять Китаю ДУЖЕ-ДУЖЕ БОЛЯЧЕ, бо якщо буде великий кіпіш, від працездатності цього маршруту залежить виживання Китаю.
Південно-Східна Азія. Малаккська протока. Ця протока завширшки у найвужчому місці у 15 кілометрів між Малайським півостровом і Суматрою забезпечує транзит приблизно 20-25% всієї світової торгівлі. Загальний обсяг торгівлі через Малакку поступається тільки тихоокеанським маршрутам між Азією та Північною Америкою.
Але ось нижче карта, яка ще краще демонструє важливість Малакки в першу чергу для Китаю:
Приблизно 60% всієї нафти йде у Китай через Малакку (через згадану вище Ормузьку протоку і з Африки). Крім того, цей маршрут забезпечує левову частку торгівлі з Європою, а також постачання ресурсів з Африки. Якщо хтось захоче перерізати КНР горлянку, це треба робити саме тут. Бо жодна диверсифікація на постачання нафти й інших ресурсів з Росії не може компенсувати цей напрямок.
Крім того, останні 20 років різко зростають економіки всіх гігантів Південно-Східної Азії (і В'єтнаму, і Індонезії, і Філіппін, і Таїланду) на додачу до вже економічно розвинених Тайваню, Сінгапуру та Малайзії. Китайський уряд одержимий контролем над цією локацією, бо розуміє, наскільки вузьке місце визначає стабільність його забезпечення ресурсами та стабільність його ж експорту. І головним джерелом загрози для стабільності торгівлі лишаються Індія (про що ми писали вище), коаліція клятих англосаксів, а також країни, які чомусь знаходяться на пів шляху Китаю до Індійського океану — навколо Південнокитайського моря.
Південнокитайське море. Це — друга за значенням ключова локація для Китаю, а також всіх інших країни регіону, водний маршрут до Малакки. Китайський уряд у Пекіні декларує, що море — історично китайське. Тому претендує на приблизно такий розподіл акваторії:
Тобто Китай буквально претендує на всю акваторію, нехтуючи усіма міжнародними правилами та нормами. Саме такий погляд на проблему призвів до китайсько-в'єтнамської війни 1979 року, яку Китай виграти не зумів, але все ж кілька спірних Парасельских островів окупував і втримав. У той час як В'єтнам і Тайвань контролюють кілька інших. Кожна з країни претендує на усі.
Суперечка за інші острови призвела до зіткнень з Філіппінами. На острови Спратлі на півдні моря, які дають можливість здійснювати фактичний контроль над південною акваторією, претендують одночасно Китай, В'єтнам, Філіппіни, Бруней і Малайзія. І хоча 2016 року суд у Гаазі відмовив Китаю у праві на острови, 2018 Китай все одно розмістив тут частину своїх ракетних сил протикорабельної та протиповітряної оборони.
Так само кілька країн ділять між собою риф Скарбороу. Одна з причин, чому для КНР так важливо “повернути” Тайвань — посилити свої позиції саме в цьому регіоні.
Раціонально логіка КНР зрозуміла. Логічні причини Китаю контролювати весь східний шлях до Малаккської протоки тут сусідують з наявними на шельфі моря запасами нафти, а також ВЕЛИЧЕЗНИМ біорізноманіттям. Так, морський улов дуже добре працює на китайську продовольчу безпеку. Але В'єтнам, Малайзія і Філіппіни таку логіку не дуже поділяють, тому купують зброю у США та Індії та зближуються з останніми.
Останніми коротко давайте про Корейський півострів і Тайвань. Обидві ці локації дуже сильно прив'язані до теми інтересів Китаю і того, як він намагається створювати чи гасити точки напруги. А про це буде уся друга частина.
Тому варто тільки сказати, що КНДР наразі це буфер, який відділяє Китай від Південної Кореї та США, які розглядаються як пряма загроза для континентального Китаю. Так, з Корейського півострова у Китай здійснювалося японське вторгнення у Маньчжурію. Двічі. Тому наявність такого буфера, який має ядерну зброю і може постійно провокувати нормальну Корею, розглядається як гарна інвестиція.
Що ж стосується Тайваню, то тут все просто — Китай вважає Тайвань частиною своєї конституційної території. Жителі Тайваню переважно не хочуть інтегруватися у поточну ітерацію Китаю — або зовсім, бо вважають, що острів має здобути реальну незалежність, або на умовах інтеграції у китайську систему.
З реальною приналежністю Тайваню насправді складно. До 1945 року він не був частиною будь-якої китайської держави понад 50 років, його союзники повернули Китайській Республіці, а до того Тайвань півстоліття був японською колонією. Китай володів островом всього трохи більше століття, бо ще до нього ним встигли покерувати голландці та португальці, корінне ж населення взагалі належить не просто до іншого народу, а до іншої раси. Після 1945 тільки евакуація Гоміндану пов’язала Тайвань з Китаєм. І якби не мрії Чан Кайші й Ко відвоювати континентальний Китай, Тайвань міг здобути незалежність ще у 50-х роках. Але ж ні.
У якості короткого висновку. Всього в Азії можна визначити кілька ключових місць, де може статися ВЕЛИКИЙ БАДАБУМ:
Ормузька протока і Червоне море на Близькому Сході.
Джамму і Кашмір як поле битви Індії, Китаю та Пакистану, а також штат Аруначал-Прадеш, де на Індію тисне Китай.
Індійський океан, де Китай намагається створити “удавочку” для Індії, а Індія — обійти цю блокаду і створити загрозу для безпеки китайської торгівлі.
Малаккська протока і Південнокитайське море, де Китай намагається ствердити своє домінування і забезпечити довгострокову безпеку торгівлі.
Тайвань.
Корейський півострів.
На кожному з цих напрямів грають як безпосередні великі гравці, які є прямими учасниками конфліктів, так і великі гравці, які намагаються ситуацією маніпулювати.
Тому наступні частини ми присвятимо висвітленню проблем, сильних сторін і стратегічних інтересів ключових гравців — Китаю, Індії, США, а також менших глобальних і регіональних сил. А вже потім спробуємо змоделювати як далеко це все може зайти. І, головне, що нам з того і що робити.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
