Grayshapes — Де поховані спогади (LP, 2025). Рецензія

Слухати: https://linktr.ee/grayshapes

У той час, коли металкор та суміжна -core музика знову домінує на важкій сцені, досягаючи вражаючих комерційних результатів, ми спостерігаємо успішні кейси на кшталт Landmvrks, Spiritbox, Sleep Token, Thornhill тощо. Прикладів можна наводити безліч — я згадав лише найгучніші, для кращого розуміння. У найпопулярнішому зараз жанрі важкої музики, який пройшов безліч трансформацій, здивувати слухача стає дедалі складніше, а втримати його інтерес — ще складніше.

Український металкор у світовому контексті — скоріше не зірка, а крапля в морі. Але навіть попри це, він уже сміливо накачав м’язи й кидав виклик австралійській сцені й, у разі відмови, погрожував наступом. Такі амбіції можуть звучати як жарт, але коли жарт виходить за свої межі — починає народжуватись справжня мотивація.

Гурт Grayshapes на українській металкор-сцені існує вже давно. Вони вистрілили в той період, коли увагу слухачів привернула умовна «третя хвиля українського металкору» — яку тепер уособлюють Telema, Sick Solution, Blind8, Nora Plan, Space of Variations, Crosschains та інші. Ця хвиля й досі залишається найпомітнішою на сцені.

Хоча я не пам’ятаю самих початків гурту, моє перше знайомство з ними відбулося завдяки мініальбому Safe Place (2020), який випадково запропонував мені Spotify. Я тоді справді кайфанув — тому що почув core, який не звучав як стара, нудна блювотна шляпа, а як щось свіже, модне, з характером. І саме це стало для мене моментом, коли захотілося повірити в цей гурт. Усі вірять у Grayshapes, не тільки в одного усміхненого пана з гітарою.

Так, той матеріал зараз здається трохи наївним і сентиментальним, але, повірте, тоді він справді був крутим для мене. Усі з чогось починають — не всім одразу вдається видати щось потужне, але ті, кому справді потрібно залишити свій слід, завжди намагаються ставати кращими.

На жаль, з того часу (а здавалося б, якихось п’ять років тому) багато молодих і перспективних core-гуртів — Elated, Everase, Creators, Palay, Nights Fall Past, Beyond The Pleasure — зникли в небуття, або ж існують у замороженій формі чи перебувають у довготривалій перерві. Що з ними зараз — мені нічого невідомо.

Проте Elated залишили по собі +- хороший альбом The Crystal Crown — принаймні, наскільки я його пам’ятаю з того часу. Можливо, були ще якісь прикольні банди, але я вже не згадаю. Та й гуглити не дуже хочеться.

Grayshapes за цей період не просто не розпались, а навпаки — трикратно наростили свою слухацьку базу. Вони перейшли з англійської на українську, що, на мою думку, стало їх найвдалішим рішенням за всю карʼєру. І, звісно, випустили хітовий бенгер Bonebreаker у колаборації з True Tough.

Тут варто розуміти, що не останню роль у цьому зіграла війна й загальний попит на українську музику після масової відмови від російської. Але мій улюблений момент цієї історії — зовсім інший.

Це особливий прикол, який точно згадають фанати укр-металкору — так звана легендарна CUM-тусовка (хііх), сформована разом із Telema, Burned Time Machine та іншими бандами. Вона обросла мемами, спільними концертами й активними колабораціями (переважно без особливого сенсу), але зробила свою справу в концертному плані.

Тепер це вже досить комерційно успішна гра, в яку вигідно грати: виступи на фестивалі Файному, концерти від Faine Events, презентація альбому в умовах війни, 12 тисяч слухачів на Spotify — усе це зовсім не випадковість. Це постійна робота, яка рано чи пізно винагородить результатами. 

Другий альбом «Де поховані спогади» — результат роботи хлопців, яка тривала з осені 2024 року і розігрівалася п’ятьма синглами. Це їхня перша велика україномовна робота. До її випуску гурт підходив відповідально, нагріваючи синглами та креативами в інтернеті, та чомусь в останній момент заспойлерив основу альбому і за 2 дні до прем’єри дропонули однойменний сингл. Ніколи не зрозумію цей трюк. 

Порівняно з дебютним Lost at Sea — помітна різниця: і в роботі зі звуком, і в загальному професійному зростанні. Гурт не стоїть на місці, а впевнено рухається вперед. Grayshapes обіцяли оновлене звучання, нові експерименти та більше чистого вокалу від Дениса. І все це — справді є.

Це особливо помітно у звучанні електроніки, яка стала більш доречною й деталізованою, а також у вокальних партіях, яким тепер приділено більше уваги. До речі, хриплуватий тембр Дениса — один із найбільш впізнаваних на українській сцені й точно одна з головних родзинок альбому.

Зрозуміло, що за синглами складно скласти повне враження про майбутній альбом — тим більше, що вони були доволі різноплановими. Тож і реакція слухачів коливалась: від захоплено-піднесеної до стримано-нейтральної. Але одне точно: вони створили ефект очікування, і в кінці ж його зруйнували.

Їхній саунд настільки модний і сучасний, що, мабуть, небагато молодих гуртів можуть зрівнятися із Grayshapes. З огляду на те, яким був дебютник — спроба застати західний металкор у момент його заходу — це звучало дещо несміливо, але щиро й по-справжньому. Порівнюючи той матеріал із «Де поховані спогади», можу сказати, що форма тут справді виглядає значно краще.

Про те, що продакшн тут дорогий і крутий, уже сказали, здається, всі, кого я знаю з тих, хто слухав альбом. Тож це ні для кого не новина — продакшн справді на рівні. Поважаю. Усе звучить надзвичайно чисто, стерильно, майже безпомилково — іноді навіть занадто. Відчувається боязнь зробити хоч якусь похибку, і від цього музиканти самі потрапляють у тенета власних обмежень.

Я не люблю, коли музика хоче бути надто «правильною», але поважаю, коли все зроблено якісно. І тут, без сумнівів, пророблена величезна робота над звуком і формою. Це — одна з причин, чому цей матеріал виглядає соліднішим. Цю платівку цілком можна ставити в один ряд із західними аналогами на кшталт Invent Animate чи Cane Hill.

Він точно потішить відданих шанувальників гурту — критики з їхнього боку не буде. Та якщо розглядати його в контексті західної сцени, альбом, на жаль, здається досить типовим і… дуже нормальним — легко губиться серед сотень схожих релізів.

А от у площині української сцени — це дуже хороший альбом: з українськими текстами, якісним звучанням і впізнаваним характером. Якщо не «метал-альбом року», то точно реліз, що вартий уваги. Він особистий для учасників гурту, можливо, найвідвертіший у їхній дискографії. Музиканти зашифрували тут власні болючі спогади: тугу за окупованим містом, поділеність війною, ностальгію за дитинством — усе це перетворилося на емоційний відбиток, який відчувається крізь кожну пісню.

Пісня “Повінь”, що відкриває альбом, розкриває тему втрати й зникнення. Її текст сповнений природних образів і протиставлень — типу забути/згадати. Лірика звучить і красиво, і глибоко. Цю саму тему підхоплює “Клітка”, продовжуючи розвивати образи відчуження й самотності. Ліричний герой почувається ув’язненим у власній свідомості, де панує безлад, забуття і біль. Увесь трек — це крик про допомогу, який водночас звучить як прохання про забуття: тільки стерши себе з чужої пам’яті, герой зможе вирватися з внутрішньої «клітки».

У “Лезі” з’являється відчутний злам у часі та сприйнятті реальності — герой ніби повертається назад («час розвернув назад»), намагаючись утекти від болю, але щоразу натикається на незмінне: спогади, провину, страх. Повторюваний образ «холодного леза» уособлює гостроту минулих помилок, які «ріжуть до кісток».

Композиція “Наші сліди” — одна з нових, не випущених раніше синглами. Це трек про досвід втрати, емоційної дистанції й поступового розчинення себе — у тиші, у віддаленні, в часі. Тут немає гучних заяв — і добре, що немає: замість цього звучать крихкі образи, знайомі кожному, хто хоч раз тримав когось у собі, навіть коли вже неможливо тримати поруч.

Якщо попередні пісні — про втрату і внутрішню тишу, то “Лінії на руках” — про гартування характеру, в умовному безкрайньому горизонті.Ніби в пустелі, яка не закінчується, але вже не лякає. Нічого не треба доводити, нічого не хочеться. Є тільки відстань, шрами, тиша — і з цим доводиться жити.

Завершальна “Де поховані спогади” звертається до колективної пам’яті.

Перша частина альбому пролітає майже непомітно — складається враження, ніби звучить один великий трек із кількома варіаціями структури. “Повінь”, “Клітка”, “Лезо”, “Крик” не одразу й відрізниш одне від одного. Бажаючи звучати максимально вивірено і якісно, альбом подекуди страждає на шаблонність: пісні ніби надто сильно намагаються наслідувати Architects, а отже — стають заручниками власних обмежень, з яких прагнуть вирватися. Відчуття таке, що ця метафорична клітка, про яку співає гурт, у певний момент стала і реальною кліткою для самих музикантів.

Втім, “Повінь” добре задає темп і настрій — з хитким, але качовим грувом. Чисті вокальні партії ще можуть зачепити когось як вушні хробаки: у них точно є потенціал. Слова “Моя правда була зраджена, закатована і страчена” — сильний емоційний важіль, один із тих рядків, які дійсно пробирають.

А от у “Клітці” таких гачків для себе я не знайшов. Трек досить швидко набридає, бо всотує в себе поширені металкор-кліше. Та все ж ламаний грув на гітарах примудряється качати. І рядок “Краще померти, ніж залишатися тягарем для всіх” зрезонував зі мною дуже сильно — я двічі намагався вкоротити собі віку. Просто хотілося, щоб ця сакральна фраза прозвучала з більшим емоційним напруженням — так, щоб аж пробирало до кісток. Мені не вистачило емоційного натиску.

У “Лезі” також є, що похвалити. Як не банально, але саме приспів найбільше зачіпає: “Скільки не біжи, скільки не тікай — холодне лезо сяє ехом помилок”. Це поетично, навіть трохи романтично, й кожен гівнар-металкорщик тут має розплакатися і виписати собі це за цитату. Якщо заплющити очі на певну вторинність рифів, то напористий грув у брейкдаунах цілком прокачує. Особисто мене пруть проста фіналка й попсовий, але качовий приспів.

Але не всюди все працює так добре. Вище я описував зміст треків — і саме він, схоже, найбільше напрошується на критику. Клішованість образів присутня майже в кожній пісні: туман, шрами, попіл, сонце в блакиті, безсонні ночі, спалені істини — знайомі, а подекуди й затерті елементи. Це слова, які втратили свою образність через надмірне вживання. Вони ніби покликані створити атмосферу, але не завжди працюють як щось справді індивідуальне. Багато емоційно заряджених слів, але мало конкретики і багато метафор.

Пісні хочуть бути про глибоку втрату, але не дають опори: хто? що втрачено? в якій ситуації? Через це складно за щось зачепитися — усе розчиняється в емоційному тумані. Крім того, структура пісень майже незмінна: роздуми — біль — кульмінація — приглушене завершення. Це втомлює. Хотілося б більше контрасту, пісень-перепочинків, текстів, які залишають питання, а не замикаються у висновку. Гаразд, можливо, я трохи перегинаю і не варто так глибоко вникати в тексти. Можливо, магія музики і полягає в тому аби не копати так глибоко.

Зараз усе звучить так, ніби це міг написати будь-хто. Немає відчуття, що це ваша мова. Хоча я чудово розумію, що ці тексти — рефлексія реальних переживань, і саме тому хотілося б, щоб ця відвертість відчувалася ще ближче, ще точніше.

З іншого боку, ці тексти працюють у площині посттравматичної поетики, де домінують образи внутрішнього замикання, втрати, саморефлексії та агресії як захисної реакції. Вони тяжіють до мелодраматичної ліричної традиції, насичені болем, пам’яттю, тілесністю як носієм досвіду, туманною надією і страхом  небуття. Але є і повторювані проблеми, як загальна тональність, вона темна, тривожна, але не порожня, зате послідовна. Крім того, що я критикую, я бачу, що все ж є щирість, справжність переживань, яку можна відчути крізь відшліфований саунд, ніби хлопці реально прожили весь цей досвід, акумулювали це в музику і дані спогади для них травматичний біль. Тому я хочу розглядати усі сторони релізу і – негативні, і позитивні.

Рефрени на кшталт «холодний погляд / збиті кулаки / два метри під землею / нікому не почути крик» створюють ритмічну структурність — і це працює. Образи шрамів, лез, голосів, рук, спогадів, що ріжуть до кісток, — це не абстракція, а скоріше за матеріалізований біль з життя учасників. І це плюс. У більшості випадків тексти добре «сідають» на музику, не перевантажують її. Але є й інша сторона.

Багато рядків побудовано за типовими лекалами пост-емо/металкору. Наприклад:

«Пекло вже чекає, та я гострю свій ніж»
«Краще померти, ніж бути тягарем»
«Відпусти і забудь мене»
«Чи стануть наші голоси
Вогнем, що не згасає»
«Не шукай, відпусти»

Це не погані тексти — вони добре працюють у своїй емоційній зоні, особливо для слухача, який хоче розчинитися у тьмі. Але їм бракує свіжості, несподіваності, мова часто загальна, передбачувана. Якщо ви справді хочете рости — доведеться або конкретизуватися, або ламати звичні структури. Бо зараз складається враження, ніби ви залишаєтеся в комфортній зоні болю.

Намагаючись знайти в альбомі щось, що справді чіпляє, я все одно повертаюся до тієї ж самої стежки: перша половина позбавлена яскравої хітовості. Мені важко виділити трек-презентацію, який би одразу продавав гурт. Але водночас вектор, яким рухається Grayshapes, видається правильним — усе, чого їм бракує, це більшої музичної сформованості й власної ідентичності. Щоб якийсь мамин металкорщик увімкнув і сказав: «Опаа, Grayshapes! Ох, як же харашо їбуть!»

І ця сміливість, на щастя, є — в моєму улюбленому треку “Лінії на руках”. Нарешті гурт наважується вийти за рамки. Це найекстравагантніша пісня в їхній дискографії, вона не схожа ні на що з того, що вони робили раніше. Моя фаворитка. Тут Grayshapes справді розквітають. Це перший раз, коли я чую танцювальний індастріал з тяговими рифами, які єбурять дай Боже! І все в ній — на совість. Це єдиний трек, який я слухаю на повторі й не перестаю дивуватися, наскільки він крутий. Саме в такому напрямку мені б хотілося, щоб гурт продовжував рухатися: не соромлячись бути екстравагантними, не стримуючи себе у натиску, просто валячи звук так, що залишається тільки сказати — «Так, це з біса воно!»

Попри всі мої критичні зауваження, я все ще вважаю Де поховані спогади одним із найсильніших альбомів в українському металкорі. Обраний напрямок мені подобається, композиційних рішень тут значно більше, ніж на дебюті. Сподіваюся, що майбутні релізи Grayshapes не тільки втримають планку, а й доведуть їхні креативні ідеї до нових форм звучання.

Зрештою, я рекомендую цей альбом — але з застереженням: не чекайте на щось унікальне. Вас зустріне досить звичайний металкор. Проте з потенціалом на щось комерційно успішне і концертно яскраве.