Зазвичай січень — період застою у кінематографі. Продюсери бояться випускати нові проєкти, а люди з останніх сил чіпляються за Новорічний настрій. Але нова інтерпретація класичного роману Брема Стокера від Роберта Еггерса довела, що якість завжди буде у попиті. Про "Носферату" пишуть, говорять та безперечно хвалять. Спробуємо розібратися чому ж це дійсно вдале переосмислення класичного твору і чому такий галас підняли українці.
Для написання цього огляду я подивився першу екранізацію про графа Орлока від Вільгельма Мурнау "Носферату: симфонія жаху". І хоч зазвичай я з розумінням і повагою ставлюся до творів минулого, але це кіно точно не займатиме окремого місця у моїй пам'яті.
Сама назва і жанр натякають нам на жахастик, але деякі моменти мене щиро пробивали на сміх. Фільм більше схожий на нічим не особливу театральну постановку, яка вийшла за межі акторської сцени. І хоч сюжет виглядає максимально спрощеним і стиснутим, але стрічка відвертно нудна і насідаюча. Кінематограф, як найновіший жанр мистецтва, подібно дитині тільки вчився ходити і робив свої перші кроки. Дякуємо за вашу сміливість і експерименти, пане Мурнау, але своїм друзям я би порадив варіацію про таємничого графа-вампіра від Роберта Еггерса.
А тут дійсно є на що подивитися. Історія передається чудово: за близько дві години хронометражу ми і повністю поринаємо у сюжет, і дивуємося візуальним рішенням, і захоплюємося атмосферою, і складаємо портрет кожного персонажа. По кожному пункту ще окремо пройдемося, але розпочнемося якраз з персонажів.
Мені подобається рішення змістити акцент головного героя з агента нерухомості Томаса Гаттера на його дружину — Елен. Через це ми розуміємо мотивацію кожного героя і за цим цікаво спостерігати. Чоловік погоджується на авантюру, бо хоче заробити гроші для сім'ї; жінка є сновидою і виглядає відлюдькуватою не "просто так", а через давній договір з вампіром; а антагоніст їде знищувати місто не просто "бо він поганий і робить погані речі", а бо хоче шантажувати жертву для втримання договору. Ще хотів би виділити арку друга Томаса Фрідріха і його родини, показуючи нам жертовність і смертельний вплив чудовиська на найближчих людей наших героїв; і професора Фона Франца у виконанні Віллема Дефо, який показує, що вивчаючи окультизм та позаземні речі, ти маєш жертвувати своїм глуздом.
Саме таке продумування і деталізування всесвіту дозволяє і глядачам у нього повірити.
Також новим ковтком стало показування демона через спокусу та тілесні втіхи. Бо звичайне пиття крові до перших півнів виглядає просто і якось казково. Носферату, як втілення абсолютного зла і надприродності, мудріший і знає чим привабити смертних. Так він бере контроль над керівником Томаса Ноком, зваблює Елен, обманює знесиленого чоловіка вже у себе вдома, і в результаті шантажує Елен на свої умови. Він розумний, могутній, хитрий і ще й виявляється гарний у ліжку — хіба за таким персонажем може бути не цікаво спостерігати? І саме секс і задоволення від нього, що часто показується як гріх у християнській релігії, тут виступає головним проявленням зла.
І хоч зі своєю функцією жахастика стрічка не справляється, але я цьому тільки радий. Не розумію цього жанру, а от насолодитися атмосферною казочкою я тільки "за". Тим паче середовище дійсно передає відчуття та настрій кожної ситуації. Костюми, локації, грим, атрибути —нічого не відволікає від перегляду, а працює на розвиток картини. Під час перегляду я навіть сказав своєму другові: "я би погуляв цим містом" —настільки мене захопили і змусили повірити у реальність цього міста творці.
Ще один пункт, який би хотів зачіпити — акторські роботи. Видно як за 100 років змінилося усвідомлення актора в кіно і як фільми не люблять театральну розмашестість. На екрані одного погляду достатньо, щоб передати настрій і ситуацію. Цього учасники твору Мурнау ще не знали.
Всі акторські роботи тут на найвищому рівні — від Біла Скашгорда з неймовірним гнітючим голосом у ролі Носферату, до Аарона Тейлора-Джонсона з розпачем та падінням на моральне дно у ролі Фрідріха Гардінга. Але особливо хотів би зупинитися на Лілі-Роуз Депп.
Її перевтілення та зміна інтонування при "вселянні демона", виконання припадків та нічних "прогулянок", і оргазми від сексу, як би це не звучало, змушували бігти мороз по шкірі. Але от її один вираз обличчя, який бачимо і у смутку, і у відчаї, і у злості мене не рідко дратував. Це приклад як артист здатен кардинально змінюватися при повному перевтіленні, але у невеличких зрушеннях емоційного спектру виглядає недостатньо переконливо. Думаю декілька уроків від іменитого батька точно не будуть зайвими.
А, ну і надзвичайні українці, які й тут побачили наш слід. Скільки було жартів, що Носферату і козак, і Тарас Шевченко... Мене це вельми покумедило. Хоча хто його знає хто займався його образом, адже наш вампір родом з Карпатських гір. Може колись переплив Тису, так і не отримав румунське громадянство, то засів у замку і тужить за Вкраїною?
А взагалі це дійсно приклад гарної кіноадаптації культового твору літератури та освіження вже минулих екранізацій. Фільму від мене оцінка 7 з 10 для дуже гарного продукту і особисті оплески на адресу Роберта Еггерса та всієї команди! Якби всі так підходили до своєї робити, ми б бачили куди більше якісних кінокартин!
