Коли Земля була молодою, а твітер усе ще твітером, з’явилася на світ книга А. В. Ґейґер «Підпишись на мене знову», в якій авторка оповідає історію дівчини на ім’я Тесса, що страждає від агорафобії, а у вільний час (тобто 24/7, бо з кімнати вона не виходить) фанатіє від поп-співака Еріка Торна, пише про нього фанфіки та навіть започатковує новий популярний гештег #ОдержимаЕрікомТорном. Паралельно авторка дає голос і самому співаку, тож читач має можливість дізнатися, як саме переживає Ерік таку популярність та одержимість своєю персоною невідомими дівчатами.
І, насправді, його це лякає. Адже незадовго до цього одна божевільна фанатка вбила іншого співака, тож хлопець неабияк боїться, що те саме трапиться і з ним. У спробі віднадити дівчат від самого себе, Ерік створює фейковий акаунт, з якого гейтить себе та своїх фанаток.
Основні ж події починають розгортатися, коли співак пише Тессі. Після ряду образливих твітів та мотиваційної цитатки з тамблера, вони раптово знаходять спільну мову, а далі історія розвивається за всіма канонами романтичної історії… Молоді люди поступово закохуються, Ерік усіляко намагається переконати Тессу вийти з кімнати, а тим часом сам приховує «страшну таємницю» власної особистості, яка зрештою має відкритися. І все було би добре, якби книга не виявилася трилером.
Маю зізнатися, що «Підпишись на мене знову» насправді мені сподобалася (до певного моменту), і вже точно не залишила байдужою. Хоча перші сторінок п’ятдесят і читалися, наче щоденники двох підлітків, де вони жаліються на власне життя і «нерозуміння світом», згодом це враження зникло і я навіть прониклася співчуттям до Еріка з його «золотою кліткою» і Тесси, чий світ обмежується кімнатою і твітером. Авторка поступово привідкриває завісу над тим, що саме спонукало дівчину сховатися від світу, і це справді жахає. Більше того, цей жах знову наздоганяє її наприкінці твору, і дівчина змушена боротися з ним сам на сам.
Додаткової напруги додають стенографічні записи допиту, який відбувся після події ікс (не того Х), і які час від часу виринають у тексті. Сам текст рясніє переписками, твітами, статистикою вподобайок та іншими твітерними атрибутами, які спрощують читання до рівня соцмереж і додають відчуття, наче гортаєш стрічку. Тож я «пробігла» книгу за два вечори і навіть дочитувала її, коли на годиннику вже було далеко за опівніч.
І тут мене й настигло найбільше розчарування. Не рахуючи останні чотири сторінки, ця історія – чудова, а для підлітків ще й корисна, адже оповідає про життя з агорафобією, пояснює, що таке приватність, і показує, де межі, які не варто перетинати. Проте останні чотири сторінки перевертають усю цю історію з ніг на голову. Вони без перебільшення шокують, а коли цей шок минає, читач почувається наче мореплавець серед уламків свого корабля – воно більше не має сенсу, і не зрозуміло, що тепер робити з цією інформацією.
Адже один з оповідачів виявився брехуном. Ненадійним свідком, який імовірно замовчував певні факти, або ж брехав від початку до кінця. І, на жаль, читач так і не зможе розібратися, що ж тут було правдою, бо цим «Оце так поворот!» книга і завершується. Додумуйте, будуйте власні теорії, але жодної певності… Відчуття, наче грандіозну розв’язку авторка вигадала коли вже 90% тексту були готові.
Тут хочеться згадати книгу Ширлі Джексон «Ми завжди жили в замку», де також було використано троп із ненадійним оповідачем. І це приклад того, як ТРЕБА робити, оскільки пані Джексон не б’є читача в обличчя раптовою правдою, залишаючи його потім самого збирати до купи уламки історії та власні зуби. Вона поступово підводить до цього моменту, даючи можливість його усвідомити і переосмислити усе, що було. Фінал пасує до історії, він є логічним і не залишає запитань.
У підсумку скажу, що «Підпишись на мене знову» – непоганий підлітковий трилер про зірковість, ціну брехні і те, чого не варто писати в соцмережах. І він був би у рази кращим, якби А. В. Ґейґер дописала історію як слід. Або ж пропустила останні чотири сторінки через шредер.
