Добре, що з’явилося нове місце, вільне від знайомих очей. По-справжньому розкривати свої думки для них, без попередньої впевненості у тому, що їх сприймуть належним чином – немає бажання.
При чому занадто давно. І це неправильно.
Більше говорить про ступінь моєї недовіри, навіть попри те, що я ціную цих людей поряд із собою. Але говорити відверто дуже складно. Зазвичай супроводжується коктейлем з таких відчуттів як: провина, сором, острах бути відкинутим або знеціненим.
Правду кажучи, настільки звик до тактики замовчування, що навіть складно уявити, як це відкрити рота та вільно казати все, що лежить на душі. Але не втрачаю надії, що колись віднайду нове коло спілкування, де відвертість та чесність будуть принципово природними явищами.
Знову передивляюсь серіал та тішусь з того, що бачу. А бачу там нові можливості для того, щоб закріпити пройдений урок. З чого історія почалася, тим має й логічно добігти кінця. Мене надихає такий розвиток подій.
Хоч все ще шукаю уваги з-поміж рідкісних повідомлень, але десь глибоко всередині відчуваю, що спілкування спорожніло. Можу передбачити, як, коли й наскільки довга буде пауза. Звісно, що характер спілкування не може бути основною причиною пауз. Тому що, як мінімум в цих паузах міститься реальне життя та справи. Але настрій, відсутність інтересу, все ж мають левову частку впливу на бажання комунікувати. Шкода, що він зі мною не відвертий. Буде грати у ввічливість до самого кінця. Радше мовчки зникне, чим висловить свої думки. А я хотів би почути.
