Впевнений, вам траплялась ця картинка чи її варіація колись в очі – IKIGAI або сутність буття.
Так сталось, що я цю картинку не міг раніше сприймати, тому і не міг зчитати її правильно. Вона мене демотивувала, як якась зовсім недосяжна ціль чи стан, до якого всі мають тягнутись.
IKIGAI – це стан, у якому ми робимо те, що любимо робити, нам за це платять, а ще це лоскоче нашу душу, адже це щось корисне для світу.
Але ця діаграма показує результат, а не шлях до нього (так це саме те, що я учора зрозумів). Результат без шляху – це наче листати стрічку в інстаграмі й бачити тільки гарні фото (часто, навіть, коли і за ними ще нема того результату), що тільки підвищує наш рівень стресу. Постійне відчуття себе позаду чогось. Ми хочемо знати англійську, але вчити її не хочемо. Як я вас розумію. Чудово розумію.
І логічне питання я поставив собі: "А яким тоді має бути шлях?" І саме тому, діаграму треба сприймати як шлях. Треба намагатись зрозуміти, який шлях людина із інстаграму пройшла, щоб викласти своє фото, яке нас так збентежило.
IKIGAI – це мапа
Очевидно для мене, що починати із правої частини "те, що світ потребує" неможливо. На початку шляху, ми не знаємо чого цей клятий світ потребує чи потребуватиме (вчора була вакцина, сьогодні – дрони). До того ж, знайти свою реальну місію може людина тільки на межі нею дослідженого і недослідженого, існуючого та ще не придуманого.
І очевидно, що починати усім нам доведеться із лівої частини – "що нам гарно вдається робити". Так, не із "того, що нам подобається", у цього і пастка. Не робити, що любимо, а любити, що робимо.
Найголовніше, без конкретних вмінь дуже важко полюбити те, що робиш, і отримувати за це достойні гроші одночасно. Згори діаграми донизу без того, аби буди профі у чомусь, не перескочиш. Я люблю грати у відеоігри, але який дурень мені за це заплатить (якщо такі знайдуться, напишіть мені, я додам у цей текст ремарку). Але найкращий гравець у Counter Strike показуючи свої навички іншим може розраховувати на певні прибутки. Тобто це не тільки про сприйняття себе, але й ще про те, як власне тебе сприймають інші. Бути профі у чомусь, мати відповідну посаду – це титул. Титули сприймаються суспільством і визнаються. І тут дві стежки: страждати на власному ентузіазмі, допоки наші навички не будуть настільки винятковими, що за них ще й будуть платити; або мучитись на роботі допоки наша майстерність і легкість не вивільнить нам час для того, щоб сформувати рутину так, щоб вона приносила більше задоволення.
І вже маючи три із чотирьох стовпів IKIGAI можна сподіватись на успішність пошуків місії. На фоні впевненості у власних силах та стабільних доходах, закоханості у власну справу, що неодмінно розширює горизонти нашої цікавості у певній темі (чи темах), шанси знайти свою місію зростають.
Але
Сподіваюсь із кожним із вас траплялось таке, хоча б раз у житті, що ви робите щось і, у процесі цього креативу, ви навіть не думаєте про якість виконання чи про грошову винагороду. Ловите такий собі “дзен”. Коли сам креатив є нагородою за той час, який ви присвятили цьому креативу. І це відчуття є контраргументом до підходу IKIGAI. Можна волонтерити і вбачати у цьому місію. Можна малювати і не намагатись стати у цьому найкращим. Можна співати для друзів і не перемайматись, що за це не платять. У цьому сенсі IKIGAI – це обмеження. Не тільки ці чотири складові визначають причину до існування. Про це не варто забувати.
У глибині душі звісно хочеться робити те, що подобається. Зробити хоббі роботою і не вигоріти від цього. Мабуть, найсумніше, що може із нами трапитись (окрім звісно ж клятої війни), – це втома та втрата ентузіазму до того, що раніше захоплювало.
