Індивідуалізація ідейної рефлексії

Бачення нації, руху, або всякої групи, як сукупности субєктивних приналежностей є хибним баченням революціонерів, прихильників "якобінської нації", яка виводить ту саму націю з неплинного концепту й виводить у постійну плинність, бо привязує її до часу та людини. Така тенденція є духовна та всеохоплююча, подібний прояв інтелектуальної волі, як і все найстрашніше з нам ворожого, захоплює людство наративами атмосферними, такими, що відчуваються у повітрі та між рядків. Зрештою, таким чином стерлося й саме уявлення про антропоцентричність та антропоморфність явищ, що є такими за своїм початком. Одним із таких явищ є віддзеркалення ґльобальної обєктивности у конкретнім індивідумі, у впливі та присутності великих ідей та концептів в житті кожного.

Писав колись Сократ:

Сильні уми обговорюють ідеї, посередні уми обговорюють події, слабі-ж уми обговорюють людей.

В той час як французька революційна концепція бачить індивідуальну рефлексію на порядок денний як абсолют цього порядку, монархічна система-координат бачить її  спершу показником, інструментарним елементом у загальній картині. Якщо стан суспільства відображається у сенсах, якими воно просякнуто на всіх рівнях сприйняття, то саме рефлексія на увібрану ідейну оболонку утворює те, що ми так часто називаємо "театром суспільних дій". Каналів ретрансляцією цієї ідеї безліч - від керма ідейного полюсу - монарха, до інтеліґенції, до менших лідерів думок, але фінальний етап сприйняття трапяється у колективному "Я". Кажучи простіше - контрреволюція, як ідея, стане лиш тоді повноцінною, коли всі її чітко складені погляди та ідеологеми будуть повторені та профільтровані етапами їх же розповсюдження, й зрештою стануть внутрішнім переживанням у серці кожної окремої людини, як індивідума, й, найголовніше, як частини певного ґльобалу.

Наша перемога - це перемога нашої ідеї, її здійснення. Другорядною справою є те, яку частину реалізуємо ми самі, яку - інші, а яку - спільно. 

- писав провідник української революції.

Такий стан речей, окрім того, що консолідує, ще й займається здоровою та вірною сеґментацією суспільних обовязків, які виходять, як і кожне щире прагнення, з глибокої прихильности, яка автономно створює й інерцію дії. Врешті, такий механізм - це психологічна ідея, єдина форма феномену ідеї, в якій вона може повноцінно існувати, така істина виведена ще з платоніків, і за фактом свого походження з виміру нематеріяльного - в ньому й має продовжувати свою дію.

Писав Донцов:

Ідеї не правлять, ані не перевертають світом, світ правиться і перевертається почуваннями, яким ідеї служать провідниками. Силу ідеям надає завше сила їх емоційного підкладу, якому ідеї служать шатами.

Саме сила емоційного забарвлення й виростає у ідеї, лише пересікаючи Рубікон до людини, яка є єдиним у світі джерелом живої, динамічної сили емоції. Така емоція, що виростає в опрацюванні людським духом ідеї тепер стає понятійною системою, набором дороговказів. Приймаючи ідею людина приймає персепцію світу, який трактує відповідно власному почуттю, яке, забарвлюючи ідею, тепер виражається і в сакральних речах для самої людської душі - в роді, в бутті, в красі. 

Оскільки, як пише той самий Донцов:

Безсила є та ідея, яка обмежується лиш альтруїзмом до себе, але позбавлена скаженої злоби проти чужого їй світу.

А тому, притаманно людині, приймаючи ідею як сам світ, праведний страх перед чужим світом, який тепер є будь-чим, окрім такого, яким прийняла його людина у рефлексії ідеї, стає застереженням й турботою, оберігаючи чистоти й істнности, шляхетности ідеї. Воно й прокидає, на фоні усталене ідеєю, як вищим диктатом, почуття справедливости, страх за власних дітей, бажання підтримки найрадикалізованіших форм боротьби за цю ідею та інші душевні сентенції.

Балянс усих вимірів: духовного, матеріяльного, ґльобального, державотворчого, правового, побутового знаходить ідея саме у індивідуальній рефлексії, яка не детермінує ідею, але виступає її, по-перше, герметизацією, а по-друге, каталізатором.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи.
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи: A_Rtuur