Переклад статті “Голодомор 30-х. Мільйони смертей у мирний час” Жанарі Канафіної.
Казахстанський Голодомор 30-х років – тема, так і не розкрита повністю. З одного боку, через заборону радянських часів, а з іншого – через те, що більшість матеріалів, які свідчать про кричущі факти тих років, просто знищено.
Нещадна колективізація
– Для індустріалізації були потрібні верстати, інше обладнання, котре купувалося за валюту, а її можна було виручити тільки за зерно. Казахстан щорічно здавав по 40-50 мільйонів пудів зерна, навіть у найголодніший рік! – каже кандидат історичних наук Кайдар Алдажуманов. – Чому в СРСР купляли тільки зерно? У ті часи існував свого роду бойкот, який оголосили США і країни Європи. Що стосується м’ясозаготівлі, то Казахстан і зовсім розцінювався Москвою як бездонний резерв, з якого можна брати і брати. Якщо в 1929 році у нас було приблизно 47,5 мільйона голів худоби, то до 1934 року його чисельність знизилася приблизно в 10 разів – до 4 мільйонів голів. За цей час відбулося 380 повстань серед незадоволених колективізацією казахів. З огляду на методи і темпи колективізації, яку пережив Казахстан, можна говорити про етноцид, в результаті якого всього загинуло до 2,2 мільйона осіб, з них – 1,7 мільйона казахів. Факти говорять про те, що колективізація була спрямована проти традиційного укладу життя казахів. Поряд з непідйомними планами по м’ясопоставкам, свою справу зробила зернова повинність: якщо раніше казахи, які живуть у прикордонних з Росією районах, могли обмінюватися продуктами з тамтешніми селянами, вимінюючи м’ясо на зерно, то тепер цей ланцюжок теж був зруйнований.
Серед основних причин голоду часто називають кочовий спосіб життя казахів, але сьогодні можна з упевненістю сказати: лише 6 відсотків казахів по-справжньому досі вели такий спосіб життя. За словами кандидата історичних наук, головного наукового співробітника Інституту історії та етнології імені Валіханова Салтанат Асанової, майже 60 відсотків казахів вели напівосіле життя, кочуючи лише в радіусі 10 кілометрів від зимівника, та займалися землеробством і скотарством одночасно. Перехід до осілості був вирішеним питанням ще на початку XX століття. Але політика колективізації, яку очолив в Казахстані Пилип Голощокін, зробила його нещадним і вбивчим.
Дітей крали, аби… з’їсти
У листопаді 1991 року в Верховній Раді Казахстану прийняли рішення створити комісію з вивчення обставин голоду 20-30-х років та масових політичних репресій. До складу комісії увійшли відомі історики, юристи, а також голова КНБ, голова Верховного суду, генеральний прокурор та інші високопоставлені чиновники. Одним з учених, які працювали в комісії, був Кайдар Алдажуманов:
– Понад шість місяців я сидів в архівах Алмати, Москви, вивчаючи документи, слідчі справи учасників селянських повстань, які виступали проти методів проведення колективізації. У березні 1992 року поїхав до Ташкента. На жаль, в Узбекистані в фонді Ради народних комісарів свідомо вилучили всі документи про голодобіженців-казахів. Збереглася лише верхня частина документа: “Розгляд питання про влаштування казахів-голодобіженців”, а багатосторінкового документа про те, як реалізувалося питання, немає. Але ж туди в пошуках їжі втекло близько 278 тисяч казахів, в Киргизію – понад 200 тисяч. На підступах до Фрунзе і Токмаку тоді влаштовувалися харчувальні пункти для голодобіженців. У Киргизії, незважаючи на колективізацію, такого голоду не було. У 1992 році в архіві я знайшов фото маленької дівчинки, захованої в стогу, її хотіли з’їсти. За зведеннями НКВС, кілька жінок-казашок займалися викраданням дітей для вживання в їжу.
Два світи: місто та аул
“Внаслідок величезних відстаней, відсутності транспорту і загальної бідності республіки, напередодні колективізації ніякого зв’язку центру з аулами не існувало. Навіть у 1932 році телефон мали 10,2 відсотка сільрад, 23,1 відсотка радгоспів” – йдеться в дослідженні іншого історика Дмитра Верхотурова.
За словами Салтанат Асанової, у той час світ якби поділився надвоє: з одного боку – переможні звіти, рекордні збори врожаю і возвеличення Сталіна, з іншого – злиденний аул, у якого відбирали худобу та зерно:
– Міста Казахстану жили насиченим життям. В одному з документів музею в Акмолинську в звіті директора зазначалося, що за 1929-1930 роки фонди музею поповнилися колекцією за рахунок предметів побуту казахського населення. Поза тим ці предмети були зібрані в результаті полишення своїх місць голодобіженцями, за рахунок репресій і розкуркулення. У ті роки у казахів з’явилося прислів’я, зміст якого приблизно такий: “ціна однієї чаші проса – чаша з перлами”.
Приречені на загибель
У своєму дослідженні Дмитро Верхотуров пише:
“8 січня 1930 року при РНК КАРСР (Рада народних комісарів Казахської АРСР) був утворений постійний комітет з осідання казахського населення. 19 березня 1930 року РНК КАРСР прийняв план на 1929-1930 роки, який включав в себе осідання 84 340 господарств. РНК СРСР і РНК РРФСР розраховували, що на осілість в Казахстані буде переведено не більше 100 тисяч господарств до 1932 року. Але плани Казкрайкома виявилися значно масштабніші й постійно переглядалися в бік збільшення. у 1932 році було заплановано до кінця п’ятирічки провести завершення осідання і переведення на осілість всіх 567 тисяч казахських кочових господарств, в тому числі 400 тисяч в 1932 році…”.
З початку 1932 року в крайком, КазЦВК (Центральний виконавчий комітет), Раднарком пішли листи і телеграми про голод. Телеграма з Уштобе, лютий 1932 року: “Голодом охоплені всі аули біля Балхаша. В інших шести аулах було 4 417 господарств, залишилося 2 260… Голодуючі харчуються падлом коней, відходами бійні…”.
Почалася масова втеча людей з рідних земель. Ті, хто жив ближче до кордону, бігли в сусідні Киргизію, Узбекистан, Туркменістан і навіть в Китай і Монголію. Але ті, хто жив в центральних районах країни, були приречені. Їм нікуди було податися.
– Караганда тільки в 1931 році була оголошена містом, там жило 13 тисяч осіб, а через два роки – вже 147 тисяч, – розповідає Кайдар Алдажуманов. – Рятуючись від голоду, люди йшли в Караганду, наймалися на шахту. Пізніше я дізнався, що навколо Караганди встановили кордони, щоб не пускати голодобіженців. Багато вмирало на підступах до міста. Хтось намагалися завербуватися на роботу. Наприклад, на Україну, на будівництво Запоріжсталі, Дніпрогесу, інших заводів. Доходили навіть до Далекого Сходу – казахів можна було зустріти на будівництві Комсомольська-на-Амурі. Покійний Халел Аргінбаєв описав, як його рідні з Баянаульского району Павлодарської області опинилися… на Камчатці – спочатку подавшись на заробітки до Новосибірська, звідти завербувалися на Далекий Схід, ловити рибу.
«Переступали через трупи»
Спогади поета Гафу Каїрбекова (з книги “Хроніка Великого джуту” Валерія Михайлова): “Один мій спогад пов’язаний з Тургау. Це містечко, районний центр, стоїть на підвищенні. Під ним річка, всі вулиці круто спускаються до неї. Ми, дітлахи, біжимо босоніж до річки. А на вулицях люди, багато дорослих людей. Вони йти не можуть, повзуть накарачки. Відпочинуть у знемозі й знову дряпають землю нігтями. Деякі вже нерухомі, лежать на дорозі як колоди. Поки спустишся до річки, через кілька трупів треба переступити. Там, біля води, забивають худобу. До цієї бійні й повзуть голодні. Хто добереться – п’є кров тварин…”.
Учитель з Південного Казахстану Омір Шинибекули надіслав спогади свого батька, Шинибека:
– Мій батько народився в 1911 році і рано залишився сиротою: його батьків убили в 20-і роки. Через чотири роки сім’я дядька, у якого він залишився жити, теж зазнала гоніння. Батько залишився круглим сиротою. У 1932 році його, вмираючого в чужому хліві, підібрав дід нині відомого боксера Серіка Конакбаєва – Конакбай. Він і ще кілька людей ходили по домівках і допомагали тим, хто помирав від голоду. У Шинибека не було сил. Коли супроводжуюча Конакбая людина сказала: “Не годуйте його, він все одно помре”, – Конакбай різко осадив того: “Помре він або буде жити, один Всевишній знає”.
Де рятувалися казахи
Архіви НКВС зберегли цифри загиблих, випадки канібалізму. Якщо подивитися дані втрат, з’ясовується: голод в Казахстані тривав і в 1934-1936 роках.
– У 1930 році було зафіксовано, що населення скоротилося на 317 500 осіб, в 1931-м – на 754 800, в 1932 році – на 709 160 осіб, у 1933-му – на 690 тисяч. В цілому за кілька років – на 2 мільйони 540 тисяч осіб. Але багато залишилися неврахованими, – каже Кайдар Алдажуманов. – Це стає ясно, коли дивишся документи Центрального народногосподарського статистичного обліку. Скажімо, сидять вони в Алматі, а по областям не вистачає даних за 1932-1934 роки. Їх просто вписували зі стелі, дивлячись на дані 1928-1929 років. Тим часом в деяких аулах і цілих округах вже нікого не залишалося. У Каркаралинскому окрузі на 1 січня 1929 року був 154 тисяч чоловік, а на 1 січня 1934 року – всього 15 тисяч. І так повсюдно…
– Намагаючись вижити, молоді чоловіки-казахи кидали свої сім’ї, людей похилого віку, забираючи з собою тільки хлопчиків років 7-8, – пояснює Салтанат Асанова. – Ці врятовані хлопчики через 10 років – в 1941-1942 роках – дали найбільше число призовників на фронт тільки з території Казахстану. А скільки їх було в інших республіках? У Росію пішло 292 тисячі казахів, в Туркменію – 60 тисяч, в Узбекистан – 278 тисяч, Киргизію – понад 200 тисяч осіб, в Таджикистан – 12 400. І їх там ніхто не чекав.
У вересні 1932 року після ввічливого за формою, але відчайдушного за змістом листа голови Ради народних комісарів Казахської АРСР Ураза Ісаєва, телефонограм керівників крайкомів і обкомів Челябінського, Сибірського, Сталінградського країв з повідомленнями про “трупи казахів на вокзалах і вулицях” було прийнято постанову ЦК ВКП(б) “Про сільське господарство і, зокрема, тваринництво Казахстану”. На півтори сторінках було сказано, що спостерігаються продовольчі труднощі, і ні слова про голод і вмираючих людей. Реалізація документа почалася тільки через півроку – в лютому 1933-го. Самого Голощокіна зняли тихо. Допомога стала надходити, але добиралася до віддалених аулів так довго, що люди продовжували гинути аж до 1936 року.
