Завершення Реконкісти
На початку правління Ізабель І проявила себе як рішучий та впевнений монарх. Її старша донька, також Ізабель, була визнана спадкоємицею і якщо в когось ще існували питання щодо легітимності жінок на троні, згодом королева народила спадкоємця чоловічої статі, знявши всі питання з цього приводу. Крім рішучості, королева проявляла також і не аби яку сміливість. У серпні 1476 у Сеговії спалахнуло повстання і оскільки Фернандо в цей час воював, вона сама вирушила на його придушення. Ізабель особисто поїхала до бунтівного міста, аби мати переговори з повстанцями, не послухавши своїх радників чоловіків, які всіляко відмовляли її від цього, вважаючи надто небезпечним. Однак перемовини мали успіх і бунт вдалося дуже швидко погасити.
Ізабель та Фернандо судилося стати монархами, які де факто завершили реконкісту. На кінець XV століття, Гранадський емірат залишався останнім осередком мусульман на півострові. Захищені гірськими хребтами та укріпленими фортецями, гранадці, під керівництвом династії Насрідів півтора століття протистояли християнам, то воюючи то підписуючи чергове перемир'я. А іноді, як ми вже знаємо, мусульманські армії навіть брали участь у нескінченних громадянських конфліктах на Піренеях, на боці того чи іншого правителя. Однак завершивши війну з португальцями, “католицькі монархи” (як називали Ізабель та Фернандо) знову звернули увагу на землі підконтрольні мусульманам.
На початку 1480-х років розгорілося чергове збройне протистояння. Фернандо не планував захоплювати весь емірат, але під час однієї з сутичок, католики захопили в полон самопроголошеного еміра Мухаммада ХІІ, який повстав проти свого батька Абу'л-Гасана Алі. Вбачаючи в цьому можливість послабити емірат, Фернандо відпустив Мухаммада, аби той продовжив громадянську війну. Як писав потім сам Фернандо: “Аби розділити Гранаду та знищити її, ми вирішили відпустити його... Аби він пішов війною на свого батька”. Мухаммад продовжив боротьбу з батьком, а згодом зі своїм дядьком, Мухаммадом ХІІІ, але зазнавши поразки змушений був тікати, та просити протекції в Ізабель та Фернандо.
1485 року, католицькі монархи, вирішили що час настав і нанесли удар ,по ослабленому емірату, доволі швидко підкоривши західну його частину. Мухаммаду ХІІ був дарований титул герцога, він був відпущений, та в якості васала мав право на автономне управління будь якими містами, над якими він візьме контроль. 1487 року впала Малага — головний морський порт мусульман. За два роки впало місто База, на північному сході емірату, а Мухаммад ХІІІ був взятий у полон. Війна здавалося закінчилася, однак Мухаммад ХІІ незадоволений своїм васальним положенням, а також тим, що багато його володінь по факту контролюються іспанцями підняв повстання, що стало смертним вироком для емірату. Розорений громадянською війною та вторгненням християн емірат був не в змозі протистояти потужному альянсу Кастилії та Арагона. Мухаммад сподівався на допомогу мамлюків Єгипту, але ті були зайняті війною з османами. Османи, на той час, також не мали бажання воювати з іспанським альянсом, як і Феський султанат Марокко, тож кінець емірату був неминучим.
2 січня 1492 року, після восьмимісячної облоги, місто Гранада - останній осередок мусульман на Піренеях - капітулювало. Реконкіста, яка тривала 770 років, нарешті завершалася. По всій країні прокотилася хвиля святкувань. При цьому, умови капітуляції були доволі великодушними, враховуючи тотальну поразку мусульман в цьому вирішальному протистоянні. Протягом трьох років мусульманам дозволялося вільно емігрувати, залишивши при собі навіть зброю (окрім вогнепальної). Їм було дозволено навіть зберігати свою віру, однак багато мусульман всеж полишили півострів, і не дарма. За кілька років, за ініціативою завзятого архієпископа Синсероса, закони щодо мусульман та юдеїв стали значно жорсткішими, та передбачали масову християнізацію та спалення ісламських манускриптів. Врешті решт це призвело до повстання 1499 року, яке було придушене, після чого всі гранадські мусульмани постали перед простим вибором — хрещення, вигнання або страта. В результаті, на початку 1500-хроків, все мусульманське населення Гранади, яке не полишило півострів, принаймні номінально, стало християнським.
Торквемада та Іспанська інквізиція
Кін. XV — поч. XVI також став періодом створення та активної діяльності Іспанської інквізиції, заснованої Ізабель та Фернандо заради розслідування антирелігійної діяльності, яка часто прирівнювалася до антидержавницької. У масовій свідомості часи інквізиції пов'язують з темними сторінками історії іспанського середньовіччя, однак це не зовсім так. По перше інквізиція виникла буквально на межі середньовіччя та модерну, у самий розпал епохи Відродження. По друге, хоча інквізитори дійсно діяли за часту жорстоко і не гребували доволі варварськими методами задля досягнення своїх цілей, все ж їхню діяльність часто демонізують, адже частіше за все тортур вдавалося уникнути.
Завищеною у масовій свідомості є і кількість жертв інквізиторів, яка складала зовсім не мільйони осіб. За останніми дослідженнями, за більше ніж 350 років діяльності, іспанською інквізицією було розглянуто близько 350 тисяч справ, з яких кількість смертних вироків складає трохи більше 30000 тисяч, тобто приблизно кожна десята. Також переоціненою є і кількість відьом, спалених інквізиторами. Всупереч стереотипам, відьми та різного роду чаклуни були зовсім не основною ціллю інквізиції. Головними її жертвами, принаймні на початку, стали т.зв. криптоюдеї — конверсос, які продовжували таємно сповідувати юдаїзм. Також прискіпливу увагу звертали на щойно навернених мусульман морисків, які, як і конверсос, іноді продовжували таємно сповідувати іслам. Крім того під суд інквізиції підпадали єретики різного штибу, а також багатоженці і люди, які практикували одностатеві стосунки.
На чолі інквізиції стояв орден домініканців, а одним з перших та найбільш сумнозвісних її очільників був Томас Торквемада. За п’ятнадцять років під його керівництвом, з 1483 по 1498 рік, іспанська інквізиція виросла з єдиного трибуналу в Севільї до мережі з двох десятків осередків по всій країні. Він впровадив низку суворих заходів для ефективнішого функціонування інквізиційної системи та вдосконалив процес розслідувань, шляхом введення нових правил і процедур, що дозволило Інквізиції ширше і ефективніше контролювати ситуацію в країні. Під його керівництвом інквізитори стали використовувати катування та інші жорстокі методи для отримання зізнань та інформації від підозрюваних у єресі. Крім того, за часів Торкемади Інквізиція стала не тільки релігійним, але й політичним інструментом, який використовувався для підтримки корони та утримання соціальної стабільності. Він активно втручався у справи інквізиторів, надаючи їм більше повноважень та визначаючи конкретні цілі для переслідувань. Вірогідно, саме його діяльність посприяла створенню того демонічного образу інквізиції, який ми маємо сьогодні. Однак, треба зазначити, що перше спалення на багатті було здійснене 1481 року, ще до приходу Торквемади до влади, і ця практика протривала ще близько трьохсот років.
Відкриття Нового світу
Якщо епоху Торквемади можна вважати темною сторінкою історії Іспанії, то епоху географічних відкриттів, безумовно світлою, при чому не тільки для історії цієї країни, а й усього світу. Затиснутим густо населеним Середземномор'ям з одного боку і португальською експансією атлантичного узбережжя з другого, Іспанцям нічого не залишалося, як спробувати підкорити незвідані простори за океаном, і 3 серпня 1492 року, каравелли Пінта та Нінья, а також каракка Санта Марія на чолі з капітаном Христофором Колумбом підняли вітрила і вирушили на захід, де після двомісячного плавання 12 жовтня того ж року, матрос Родріго де Тріана помітив землю. Іспанія відкривала для себе Новий світ.
Португальці поспішили слідом за своїми візаві, і аби уникнути чергового кривавого протистояння, за умовами папської булли 1493 р., та Тордесільянського договору 1494, про поділ Нового Світу, Іспанії передавалися Північна, Центральна і більша частина Південної Америки. Однак іспанці завоювали Карибське море не повністю - найбільш підходящими для заселення їм здалися лише кілька великих островів, насамперед Еспаньйола, Куба та Пуерто-Ріко. Тому надалі частина островів дісталася іншим європейським державам (Франції, Англії та Голландії), а деякі острови, такі як Сент Вінсент, залишилися в руках місцевих жителів.
Багато хто знає, що разом із собою іспанці принесли до Нового світу європейські хвороби, які за два століття винищили від половини до 90% корінного населення. Але мало хто здогадується, що хвороби ці викошували і самих поселенців. Так, 1494 року від хвороб та голоду загинули до двох третин іспанських поселенців в Америці. Також мало хто знає, що разом з моряками, з Америки до Європи повернулася така хвороба як сифіліс, яка скоріш за вже була на європейському континенті, але протікала в більшості випадків безсимптомно. Однак вже за два роки після відкриття Нового світу спалахи цієї хвороби почали фіксувати по всій Європі, особливо під час воєнних кампаній.
Ернан Кортес підкорює ацтеків
Новий світ приваблював своїми багатствами і захоплені острови, особливо Куба, стали для іспанців важливими опорними пунктами, плацдармом для вторгнення до Центральної Америки. Щоб скористатися перевагами найбільшої природної гавані – Карибського моря – іспанці в 1519 заснують місто Гавану. У тому ж році кастильський конкістадор Ернан Кортес висадився у Веракрусі на узбережжі майбутньої Мексики з 450 солдатами, 14 невеликими гарматами і 16 кіньми. Він досить швидко повалив імперію ацтеків. Корінні американці, на чолі з вождем Монтесумою, побоювались прибульців, за версією самого Кортеса, вбачаючи в них посланців богів і не робили проти них жодних рішучих дій, що дозволило конкістадорам майже безперешкодно дійти до столиці ацтеків — Теночтітлана. Однак після неспровокованої різанини ацтекської знаті у 1520 у дворі Великого Храму — аборигени підняли повстання, під час якого загинув Монтесума, а Кортесу довелося тікати з Теночтітлана. Однак вже в наступному 1521 році, знайшовши союзників серед ворожого до ацтеків народу тлашкальтеків, які на початку теж були ворожі до іспанців, Кортес пробився назад у місто і розтрощив повсталих.
Справу довершили епідемії і скоро імперія ацтеків впала. Однак іспанці винесли з цього протистояння важливий урок. Навіть маючі перевагу у озброєнні, Кортес втратив багато людей, і у майбутньому іспанці за можливості намагалися навертати на свій бік місцевих вождів, діючи за принципом “розділяй і володарюй”. Союзники аборигени складали основну частину колоніального війська за що отримували доступ до європейської зброї та податкових пільг. Також вони служили у якості розвідників та охоронців золотих та срібних родовищ, які європейці відкривали на континенті. До 1508 року були колонізовані Куба, Гаїті та Пуерто-Ріко, у 1516 році починається завоювання території сучасної Аргентини, у 1520-х — територій сучасних Мексики, Гватемали, Панами та інших країн Центральної Америки. У першій половини 1530-х іспанці досягають Перу та підкорюють імперію інків, а у другій половині конкістадори дістаються території сучасної Чилі. Завоювання йшло невпинно та невблаганно, хоча й з перемінним успіхом. Частина корінного населення, що була підкорена імперіями інків чи ацтеків приставала на бік іспанців, в той час як інші чинили запеклий опір, як наприклад аракуанські племена Чилі, які славилися своєю військовою вправністтю і аж до кінця XVI століття протистояли іспанцям у важкодоступних гірських районах заходу Південної Америки. Чутки про золоті та срібні родовища тягнули іспанців все далі і далі на північ Мексики і у 1540-х роках вони досягли т. зв. великих рівнин на території сучасного штату Нью-Мексико.
Кінець династії Трастамара
Що ж до внутрішніх справ у іспанській імперії що зароджувалася, то тут Ізабель повільно але вірно йшла шляхом до абсолютизму. Аристократів не просто зміщували з їхніх посад, знатні власники навіть втрачали свої законні володіння, як це сталося наприклад з володарями Кадісу та Картахени у 1492 та 1503 роках відповідно. Все це доповнювалося вищезгаданими релігійними репресіями. Але не дивлячись на це справи католицьких монархів здавалося б йшли в гору. Населення Кастилії стрімко зростало, і наприкінці XV ст. складало бл. 5,5 млн. осіб — що становило 80% населення об'єднаної іспанської держави.
З Нового світу почали надходити перши золоті та срібні багатства і потік їхній з кожним роком лише зростав, а спадкоємець престолу Хуан був заручений з донькою імператора Священної Римської Імперії Марґарет. Але дуже скоро сталося непоправне — спадкоємець принц Хуан, який і без того не відрізнявся міцним здоров'ям помер 1497 року, вірогідно від туберкульозу або оспи. Наступного року помирає старша донька королеви, принцеса Ізабель, і ці події дуже сильно вдарили по королеві. Її здоров'я і метальний стан погіршувалися з кожним роком і 14 вересня 1504 року королева Ізабель померла. Трон перейшов, до її другої доньки Хуани, яка через свої ментальні розлади отримала прізвисько Безумна.
Безумство нової королеви прогресувало, чому також сприяли деякі трагічні події, як наприклад смерть її чоловіка і співправителя, старшого сина імператора Маскиміліана Габсбурга, Філіпа Красивого. Син і спадкоємець престолу Карлос або Карл, був ще дитиною, і країна поринула у період політичної турбулентності. Фернандо ІІ, батько королеви, вважав її недієздатною і намагався нав'язати своє регентство, в той час як Хуана бажала правити самостійно, але дуже скоро стало очевидно, що це неможливо. Фернандо на деякий час відпустив ситуацію повернувшись до Арагону і Кастилія тут же поринула у безладдя та неспокій, який співпав із черговою локальною епідемією чуми. Регентська рада на чолі з архієпископом Сінсеросом намагалася втримати ситуацію, але їм це не вдалося і 1507 року Фернандо ІІ стає одноосібним правителем Іспанії в якості регента при недієздатній королеві. Свита королеви була розпущена, а саму її помістили під домашній арешт у палац в Тордесільясі, куди вона, за деякими джерелами, повезла із собою труп коханого чоловіка, який вже рік був мертвий.
Регентство Фернандо тривало вісім з половиною років і завершилося з його смертю, у січні 1516 року. Однак про те, щоб повернути корону Хуані не могло бути й мови, тому новим правителем Іспанії стає старший син Хуани, майбутній імператор Священної Римської Імперії Карл V, який стає іспанським королем Карлосом І. Разом із Карлом на іспанському троні затверджується набираюча оберти династія Габсбургів, спадкоємцем якої і був молодий король, будучі прямим нащадком імператора Максиміліана.
Сходження Габсбургів
Карл, хоча і був наполовину іспанцем, по суті став першим іноземцем на іспанському троні. Він виховувався у Фландрії, далеко від батьківщини своєї матері і говорив переважно французькою або нідерландською мовою. Він прислухався в основному до іноземних радників, вводив нові податки та руйнував усталену політичну систему Іспанії. На зміну старої королівської влади приходило імперське кланове правління Габсбургів. І це не могло не викликати невдоволення місцевої знаті. Карлу, практично на початку правління, довелося стикнутися одразу з двома повстаннями, т. зв. “комунерос” (1520-21 р.р.) та “херманіас” (1522-23 р.р.), обидва проти монархічного свавілля, засилля іноземців при дворі та за збереження автономії міст. Підкреслено анти аристократичний дух цього бунту відвернув більшість аристократії від повсталих, і врешті решт обидва бунти були подавлені, а їхні ватажки страчені. Після цього ситуація значно стабілізувалася. Карл вивчив іспанську мову. За його правління було складено карний кодекс — Constitutio Criminalis Carolina, який діяв більше двох століть. Аби уникнути майбутніх повстань, Карл передав частину повноважень місцевим громадам та знаті.
Імперія Карла розкинулася від Австрії до Перу, що не могло не занепокоїти сусідів, зокрема Францію, яка висунула претензії на Мілан та Неаполь. Але імператор не збирався здавати позицій і 1525 року розбив французів у битві при Павії, якав вважається першою битвою нового часу. Карл зміг відстояти свої права, однак конфлікт з Францією не завершився і з перемінним успіхом продовжувався до самої смерті Карла і навіть після неї, то стихаючи, то спалахуючи з новою силою.
Іншими заклятими ворогами іспанців були османи. Після падіння Гранади, між 1492 та 1510 р.р. іспанці доволі швидко підкорили більшість крупних міст північної Африки, але наростаючих тиск турок змусив їх відступити. Великі зусилля були кинуті на те, аби стримати просування османів в Європі. На суші Карлу вдалося зупинити Сулеймана І Величного біля стін Відня, а от на морі справи Іспанії йшли значно гірше. 1535 року величезний експедиційний корпус Карла, що складався з близько 400 кораблів та 30.000 солдатів, взяв Туніс, але цей успіх виявився недовгим.
Після поразки при Превезі 1538-го та при Джербі 1560-го року, османи стали домінуючою морською силою у Середземному морі, а мусульманські берберські пірати з берегів північної Африки, також підтримані османами, значно ускладнювали торгівлю і навіть здійснювали рейди на іспанське узбережжя (детальніше читайте тут). Витіснені зі своїх позицій іспанці продовжували пасивну оборонну боротьбу за збереження точок опори та впливу, а також контролю над морськими шляхами між Іспанією та Італією. Саме в цей час вони починають укріплювати Гібралтарську протоку міцними оборонними спорудами та артилерією, аби не дати турками вирватися ще й на атлантичні простори.
Крім всього вищезгаданого, Карлу доводилося розбиратися ще й з релігійними распрями всередині держави, через набираючий силу протестантський рух у Європі. Однак Іспанію ці распрі майже не зачепили. Протестантський рух в найбільшій католицькій державі Європи ніколи не набув потужності, через низку факторів. Це і міцна позиція католицької церкви, і постійні зовнішні війни, зокрема з мусульманами, які неминуче отримували релігійне забарвлення, згуртовуючи людей навколо корони та навколо церкви. Ну і звичайно, одну з ключових ролей зіграла діяльність іспанської інквізиції, яка в зародку душила будь які прояви антикатолицької діяльності та проповіді протестантських ідей на півострові.
Карл ніколи не відрізнявся фізичною міццю, і довге та насичене подіями правління врешті решт підкосило імператора, і Карл вирішив зректися корони. Він розділив імперію між своїм сином Феліпе ІІ Іспанським та братом Фердинандом. Першому відійшла Іспанія, з усіма її заморськими та європейськими володіннями, другому — Священна Римська Імперія та володіння Габсбургів в Австрії, Угорщині та Богемії. Карл, залишав Іспанію у важкій фінансовій кризі, але з міцним адміністративним апаратом, включаючи інститут віце-королівства у Новій Іспанії та Перу.
Не зважаючи на поразки у Середземному морі, іспанський флот в Атлантиці залишався дуже потужним, а їхні заокеанські володіння зростали з кожним роком. Остаточно склавши повноваження Карл провів останні два роки свого життя переважно в усамітненні, розбитий хворобами, хоча і продовжував вести активну переписку, цікавлячись справами в імперії. В вересні 1558 року, колишній імператор захворів на малярію, і невдовзі помер, у віці 58 років, лише ненадовго переживши свою безумну матір Хуану, яка померла трьома роками раніше, у квітні 1555-го.
ДАЛІ БУДЕ…
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Телеграм канал: https://t.me/historiasimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
