Авторка тексту: Поліна Циткіна
Місяць гордості (або Pride month) — це в першу чергу місяць пам‘яті, який відбувається щорічно впродовж червня. Його ціль — відстоювати права та свободи ЛГБТК+ спільноти, а також відзначити їх гордість, права, та видимість. Місяць гордості — можливість для людей показати, що вони «тут» і терміново потребують змін. Місяць гордості є особливо актуальним в Україні, державі, де одностатеві пари не мають можливості укласти шлюб або одностатеве партнерство, а отже, позбавлені прав на всиновлення дітей, доступу до реанімації партнера чи партнерки, їх тіл, на випадок смерті, та інших прав, що отримуються разом зі шлюбом. Питання надання цих прав «встало» у суспільстві вже давно, проте з моменту повномасштабного вторгнення, члени та членкині спільноти стали говорити про це гучніше. Все ще, на жаль, великий відсоток населення в Україні вважає гомосексуальність «неприродною», або ж «огидною», «робіть це за закритими дверима», та інші ярлики. Детальніше про це можна почитати в пості моєї колеги.
То звідки взявся місяць гордості? Невже люди почали «просто так» виходити на вулиці щороку? У яких правах вони були обмежені, що стало так потрібно показатись?
У 1960-х роках, а тим більше раніше, до квір-спільноти ставилися категорично негативно. Якщо в сучасності феномен гомофобії по більшості зустрічається або в тоталітарних режимах, або ж лише на суспільному рівні, то тоді, навіть така прогресивна держава, як Сполучені Штати Америки, переслідувала фактично будь-яку людину за те, ким вона є. Квір-людям було важко асимілюватися у суспільстві: знайти роботу, відкрито показувати своє кохання. Перебувати у стосунках з персоною своєї статі, а тим більше змінювати власну, навіть шляхом звичайних переодягань, чи макіяжу в чоловіків, було заборонено — люди отримували різні види покарань від поліції, залежно від «рівню проступку». У ті часи поліція часто робила рейди на ґей-бари, а точніше — цілі райони. Це було стандартним, на той момент — єдиним способом у західних країнах проявити себе такими, які ви є, а також знайти партнера чи партнерку, будучи квір-людиною. Знаходитись «у шафі» (від англ. «in the closet») — фразеологізм, яким описують людей, що не розповідають публічно про свою ідентичність) стало єдиним вибором для більшості людей.
Такі бари стали прихистком для безхатьок, іноді навіть дітей, які могли і жити там, і працювати — і проявляти себе. Контингент був різний: від маргінальної частки суспільства (як, наприклад, вищезгадані безхатьки), або ж чоловіки-повії (англ. «hustlers»), так і люди, що мали роботу та дім, можливо навіть традиційну сім‘ю, проте їм потрібно було хоча б якесь безпечне місце, де вони мали б можливість проявляти справжніх себе. Збирались там, зазвичай, ближче до темної частини доби: культура клубів, та й так безпечніше. При сонячному світлі буде зовсім очевидно, що відбувається всередині.
Отож, уявіть собі бар «Стоунволл-інн» на Крістофер-стріт у Нью-Йорку: один з яскравих представників ґей-барів у місті. Ніч на 28 червня 1969 року — клуб забитий людьми, грає музика, усі п‘ють, говорять між собою, проводять шоу, і більшість з людей не одягнені у звичайні офісні костюми, адже який тоді сенс від вечірки? Приблизно о першій двадцять ночі, чотири озброєних поліцейських вдерлися до клубу Стоунволл-інн: музику одразу вимкнули, усі люди завмерли, розуміючи, що зараз буде відбуватися. За тодішніми протоколами, усіх «підозріло одягнених» жінок мала перевірити поліцейська (перевірити їх геніталії в окремому приміщенні), і якщо виявиться, що людина — AMAB (англ. «assigned male at birth», зареєстрований при народженні чоловіком), то її одразу ж заберуть до поліцейського відділку, де далі будуть розглядати цю справу. Тієї ночі у барі знаходилося приблизно з дві сотні людей, це одразу передбачувало — ніч буде довгою. Звичайно, там були люди, які ніколи не переживали нічого подібного на собі, і вони було шоковані ставленням поліції до натовпу: зневажливе, несерйозне, очевидно негативне. Ті, хто не був у ступорі, намагались вибіжати, проте поліція блокувала двері, та не давала закритися у підсобці чи вбиральні.
Стандартною процедурою була схема: створи чергу, перевір кожен паспорт, перевір стать «підозрілих», арештувати AMAB-людей одягнених у жінок. Тієї ночі офіцери не змогли повністю провести протокол, адже люди, одягнені як жінки, відмовилися від того, щоб поїхати разом із ними. Все дедалі більше людей в лінії відмовлялися їхати, тож поліція прийняла рішення, що забере усіх, хто є в клубі, до відділку. За словами очевидців, що були членами та членкинями протесту, тієї ночі вони зрозуміли: чому все має продовжуватись таким чином, якщо ми можемо відповідати за себе? Якщо ми можемо відповісти на усі погрози, арешти, огидні коментарі?
Люди в черзі мали очікувати поліцейські буси, які б відвезли їх до відділку. Очевидно, що змогли забрати не всіх одразу: на вулиці зібралося приблизно від п‘ятдесяти до ста п‘ятдесяти впродовж лічених хвилин. За декілька хвилин поліцейські запросили підкріплення: за їх словами, натовп зріс ніби у десяток разів, і їх це лякало, адже число було набагато більше за те, яке було заарештованим. Людей почали завантажувати до бусів, проте безуспішно: хтось з натовпу викрикнув, що їм потрібно відбитись, а не дати знову й знову над собою знущатися, що запалило увесь інший натовп. Ніхто більше не міг залишатися осторонь. Хоча всі були втомленими, просто забитими багаторічним мовчанням, в моменті вони спалахнули такою кількістю енергії, яка змогла змінити світ.
Стихійні протести мають основну ознаку, яка робить їх усі схожими між собою, окрім наявності великої кількості людей та інтенсивності — вони моментно спалахують, хоча до цього проблема роками була в суспільстві. Люди настільки не в стані терпіти те, що в них є, що стає нічого втрачати: а отже, натовп готовий на все. Це чітко можна побачити по Революції Гідності, яка почалась зі звичайних, мирних протестів студентів, проте переросла у саме революцію тоді, коли суспільству зовсім «накипіла» влада, а побиття студентів стало остаточною причиною катарсису. Стоунволл-інн нічим не відрізнявся: поліцейські ставилися до затриманих з неповагою, викрикували слюри, грубо кажучи, ставилися як до тварин. Коли ти десятки років свого життя потерпаєш від дискримінації, і потім отримуєш ганебне затримання, на якому до тебе в труси лізуть поліцейські, а потім з усмішкою на обличчі тебе арештовують — ти усвідомлюєш, що більше так не вийде. Що це була та сама остання крапля.
Натовп почав давати відсіч поліцейським: закидувати їх сміттям, цеглою, пляшками, абсолютно усім, що підпадалося під руки, і очевидно, що ті не «лише спостерігали» за тим, як «нижче суспільство» так реагує на них. Протестувальники вибили вікна та двері, та вдерлися назад до бару, а за ними — поліцейські, і на цей раз, вони дістали зброю. На людей, що лише з годину тому просто раділи своєму дню, зараз було направлене дуло пістолету, і цих вимучених, остаточно вирішивших свої дії людей, вже було абсолютно не зупинити. Вони почали кидати все дедалі важчі предмети у поліцейських (на той момент під‘їхала допомога, адже початкові чотири офіцери, зрозуміло, не справлялися), натовп підпалював домівки,
«Давайте відплатимо їм»
«Свині»
Протест вже налічував не з сотню людей, а біля п‘ятисот. Так як ґей-бари знаходились, зазвичай, у районах, де такими вони були не одні, то люди виходили зі своїх місць, і доєднувались до повстання вже не лише меншини, а й гетеросексуальні люди, які були втомлені від насилля поліції.
«Для мене усі, хто був проти копів — були на моєму боці, тому я залишився з ними.»
Все, що накипіло за роки — вилилось у цю демонстрацію. Кожен у натовпі відчував, що вони більше ніколи не хочуть повертатися до страху, не хочуть ховатися, не хочуть, щоб до них ставилися, як до тварин, яких можна бити, арештовувати, засуджувати, та не вважати за людей. Протести по Крістофер-стріт стали тим, що потім перетворилося на місяць гордості — першим криком суспільства, що так продовжуватись більше не може. Бунт у Стоунволл-інн, все ж, був придушений близько четвертої ранку. Вулиці були абсолютно пустими, проте багато що нагадувало про ніч: палаючі будинки, залишки того, що прилетіло у поліцейських. Загальна атмосфера нагадувала про все, що тут сталося. У повітрі «стояла» ідея.
Наступного дня, декілька газет написали про те, що сталося: Стоунволл-інн був на обкладинках, на перших сторінках були інтерв‘ю з учасниками та учасницями бунту, і все дедалі більше людей починали розуміти проблематику подій. На стінах міста почали з‘являтися гасла бунту: «Вони вторглися у наші права», «Підтримуйте ґей-силу», «Легалізуйте ґей-бари». Бар Стоунволл-інн принципово повісив табличку «відчинено».
Ближче до ночі наступного дня, коли інформація рознеслась вже набагато далі, натовп зібрався знову. Цього разу учасниками стали не лише маргінали та відвідувачі клубу, а також і цивільні, що просто ненавиділи поліцію, та навіть туристи, які почули про те, що там твориться історія. Всього за кілька днів спільнота відчула шалений прогрес: від того, щоб стукатись до бару, та у маленьке віконечко доказувати, що ти «свій», вони могли просто на вулицях демонструвати, що ось, вони тут. Вони є. І вони нормальні. Вони — звичайні люди, що ходять на роботу, так само їдять, кохають, та зовсім не нижча низка суспільства, від якої потрібно терміново позбавитись.
Тисячі людей зібралися навпроти Стоунволл-інн: блокували дороги, не давали нікому зірвати демонстрацію. Протест дійшов до тієї стадії, коли ти або з ним, або лежиш біля нього, побитий, проте зі своєю «дуже важливою» думкою проти. Можливо, тієї ночі місто не було у вогні, проте протести все ще були активними, а отже, близько другої ночі на місце знову прибули спецслужби — усіх розігнали, частину пов‘язали. О четвертій ранку вулиці знову були пустими.
Стоунволльскі протести не змогли змінити світ повністю — ще декілька років квір-людей намагалися лікувати електрошоковою терапією, десятки років вони все ще вважалися «хворими» за свою любов чи ідентичність, та й досі, на жаль, зазнають різної дискримінації на базі власної сексуальної орієнтації, яка, фактично, нікому абсолютно нічим не заважала ні дня. Суспільство настільки було не готовим у шістдесятих, що стріляли у людей. Суспільство не готове зараз, і виходить на зустріч Київпрайду з голосними висловлюваннями, що прайд рушить традиційні цінності та Україну. Місяць гордості, як раз таки, чудово доповнює українську історію. Він не про збочений секс, або ж спроби забрати в дітей юнацтво, а про те, що ти можеш кохати будь-кого, і це не має турбувати інших. Ти можеш кохати будь-кого, і працювати на будь-якій посаді. Можеш публічно ходити зі своєю дівчиною, хлопцем чи партнерами на прогулянки, і не зазнавати фізичного насилля.
Місяць гордості — про видимість. Сидячи у своїх квартирах, та граючи у мовчанку, жодна нова людина ніколи не подумає про те, що щось варто змінювати. Зараз, у часи війни, коли кожен день може стати останнім, права людини — це дуже важлива тема. В Україні з‘явились окремі організації, які спеціалізуються на українських військових, що відносять себе до квір-спільноти, і вони просять про себе говорити. Увага до проблеми — це перша сходинка в тому, щоб її вирішити. Стоунволл-інн — це лише одна з тисяч історій, коли квір-людям довелося відстоювати власні права. На жаль, у нашому, сучасному світі, у 2024 році, все ще є країни, у яких до людей, що підозрюються у гомосексуальності, може бути застосована смертна кара. Лише у 1992 році гомосексуальність була викреслена Всесвітньої організацією охорони здоров‘я з переліку хвороб, трансґендерність — у 2019 році.
Місяць гордості — це про людей, які хочуть мати однакові можливості, права та ставлення, незалежно від того, кого вони кохають, чи ким себе ідентифікують.
