Зараз Близький Схід перебуває на межі великої війни, учасниками якої можуть стати усі великі держави не тільки Близького Сходу, але й нашої планети загалом. Прямо чи опосередковано. Велика війна на Близькому Сході ризикує перерости у глобальну війну і глобальну кризу. І багато хто чекає рішучості від США, особливо по відношенню до Ірану і його проксі, які контролюють значні частини дестабілізованих Іраку, Сирії, Лівану та Йемену.
Чому саме від США? Бо саме американська політика на Близькому Сході - один з ключових факторів регіонального і світового розвитку і безладу в останні приблизно вже 70 років. Тому я пропоную розглянути історію регіону - того як він перейшов від впливу Порти під вплив британців і французів, потім став полем конкуренції між СРСР і США, а згодом став тим, чим є зараз - регіоном з дуже складними заплутаними відносинами дуже складних, потужних чи не дуже, акторів світової політики.
Відразу заспойлерю наступні частини: так, прорахунки і помилки США в цьому регіоні не тільки добре інвестували в підрив американської авторитету у світі, але й опосередковано сприяли формуванню "нового ізоляціонізму" як складової трампізму.
Відразу почну з невеличкого дисклеймеру. Ми тут будемо розглядати не ту категорію “Близький Схід”, яка обмежує регіон, власне, Західною Азією й частиною північної Африки. Це європейський і пострадянський підхід. У США під категорію підпадає так званий “Великий Близький Схід”. А про нього ми сьогодні й поговоримо.
Глава 1. Близький Схід до 1939.
Свого часу арабські завоювання і створення Халіфату вдруге зробили Близький Схід центром світу. Дамаск, Багдад і Каїр були найбільшими містами за межами Китаю та Індії. Саме арабська ранньоісламська культура зберегла для нас спадщину Платона й Арістотеля, арабські торговці принесли на Близький Схід і в Європу папір, сучасну систему цифр, арабські та перські математики, астрономи та лікарі на базі античних досягнень здійснили квантовий прорив у математиці й медицині, ще десь у 9 столітті винайшовши перші протовакцини від віспи. Європейцям на оце все знадобиться від 500 до 800 років.
Але Халіфат поступово почав втрачати політичну єдність. І розкол всередині й так децентралізованого ісламу, і неможливість довго тримати таку територію єдиною призвели до того, що найбільш розвинений культурно й економічно регіон почав страждати від зовнішнього тиску. Турки-сельджуки, потім європейськи хрестоносці, потім монголи, Тимур і, зрештою, Османи.
У 15-16 столітті майже весь регіон поділили між собою Османська імперія та Сефевідський Іран. Араби, вірмени, курди, євреї опинилися у повній залежності від цих двох держав. В середині Османської імперії у режиму було набагато менше проблем з інтеграцією у політику імперії балканських і анатолійських народів, ніж арабів чи курдів. Албанці, греки, євреї, навіть вірмени з сербами до певного моменту набагато краще інкорпорувалися в Османську державу, ніж арабське населення. Це легко пояснювалося сильними відмінностями у тюркського та семітського розуміння ісламу.
Іран же ж, як друга ключова складова Близького Сходу того часу, 16-17 ст. став шиїтським. Аж до 19 століття Вірменія, Месопотамія (сучасний Ірак), Курдистан були полем битви між Османами та Сефевідами. Арабське населення Аравії та Леванту тихо або не тихо ненавиділи Османську адміністрацію. А Єгипет при першій нагоді — хоч і під головуванням вихідця з Албанії Мухаммеда Алі-паші — відмежувався від Османської імперії. Щоб потрапити у залежність від Британії.
Саме 19 століття — це період появи та розквіту романтичного націоналізму. Сучасна концепція націй — продукт відносно молодий, і на Близькому Сході він приживався приблизно так саме органічно (ні), як і у Центральній і Східній Європі. І — так само як і ЦСЄ — базою пробудження національної свідомості був ресентимент. Для вірмен, ассирійців, курдів, арабів і навіть турок це була ненависть до Османської імперії як режиму окупації і зламу традиційної культури. І тому, коли почалася Перша Світова війна, французи й особливо британці хтиво дивилися на цей регіон як на їжу для своїх колоніальних імперій, готові скористатися слабкістю Порти.
10-і роки 20 століття — це вже не 19 століття. Крім того, розвал кількох імперій, в тому числі тривалий занепад Османської імперії, вже не давали країнам Антанти, які самі були критично виснажені Першою світовою, просто зробити близькосхідні території своєю колонією. Значна частка регіону отримала статус “підмандатної території Ліги Націй”, з зобов'язанням двох найбільших колоніальних імперій того часу — Британії та Франції — підготувати місцевих до здобуття незалежності та цю незалежність надати. 1940 року.
У підсумку, у міжвоєнний період Близький Схід можна описати так:
Британський протекторат Єгипет, підконтрольні британцям Оман, Ємен, Катар, Бахрейн, і князівства, які 1971 стануть Об'єднаними Арабськими еміратами.
Британські підмандатні території у Палестині (сучасні Ізраїль, Палестина і Газа) і Трансйорданії(Йорданія), Месопотамії (сучасний Ірак і Кувейт) і частині сучасної Сирії. Їх Британії надала в управління Ліга Націй. 1932 незалежність отримає Ірак, всі інші території — вже тільки після Другої Світової. Причому при створенні Королівства Ірак колишній вайолет Мосул, який мав стати незалежною державою курдів, був такої можливості позбавлений.
Французькі підмандатні території у Сирії та Лівані. Те, що зараз на території, яку контролювали французи, існує лише дві держави — Сирія і Ліван — баг. Сирію планували розділити на кілька держав або як мінімум автономних регіонів. Бо надто великим було етнічне і релігійне різноманіття — курди, сирійці-шиїти, сирійці-суніти, християни, алавіти, сирійські вірмени та турки. Власне, турецький шматочок відійде до Туреччини. А ось інші зустрінуть незалежність разом.
Держава Аравійського півострова, створена Абдул-Азізом аль Саудом. 1932 він реорганізує підконтрольні землі у Королівство Саудівська Аравія. Це завершить 30-річні зусилля Абдул-Азіза по об'єднанню півострова — він воював з арабськими конкурентами, васалами Османів, з самими Османами, а потім з супротивниками створення єдиної держави. Усіх переміг, з доволі обмеженою британською підтримкою, до 1953 року був королем, до смерті. І його клан керує королівством досі. Власне, королівство отримало назву на честь цього клану. Нинішній король КСА — Салман — син Абдул-Азіза, вже шостий син, який став королем.
Шахський Іран, який хоч і був незалежною державою, критично залежав від Британії. До революції 1917 на Іран великий вплив мала і Російська імперія, з якою Британія ділила вплив на країну. 1920 у влади був останній шах династії Каджарів, Султан Ахмед. 1925 його змінить його ж прем'єр-міністр Реза Пехлеві, передостанній шахіншах Ірану.
Туреччина, яка 1920-1922 зуміла перезібратися як єдина держава зусиллями Мустафи Кемаля (Ататюрка) і Ісмета Іненю. Але це була бідна, селянська країна, яка всі 20-і та 30-і буде збиратися з силами, наводити лад і провадити дуже складні секулярні реформи.
Не можна не згадати й поступову міграцію євреїв на територію підмандатної британської Палестини. Це у порядку виключення починалося ще з 19 століття, але саме британський уряд на вимогу єврейської спільноти Британії і Європи розпочав програму переселення євреїв на землі історичного розселення.
Глава 2. Пробудження націоналізму.
Таким чином, де-факто після Першої Світової майже весь регіон (крім королівства Саудів і Туреччини) залишився колонізованим. Причому нові колонізатори не особливо опікуються новими територіями. Британці зосередились на викачуванні нафти у Мосулі, нехтуючи етнорелігійними конфліктами в Іраку. Вони ж відпустили ситуацію у Палестині, де на територію, заселену майже виключно палестинськими арабами, почали приходити люди, пращурів яких тут не бачили кілька століть. Що неминуче вело до етнічних і релігійних конфліктів між євреями й арабами. Хоча до того між корінним єврейським і корінним арабським населенням конфлікти були не дуже частими, з доби хрестоносців вони навчилися жити поруч. Особливо за час Османів. У Сирії французи теж не особливо опікувалися розрулюванням складної мапи, з якою вони мали справу — що призведе до того, що Сирія стане осередком нестабільності, а зрештою дійде до справжньої громадянської війни, яка триває ось уже 15 років.
Але ж ці роки були й періодом формування місцевого націоналізму, бо європейські ідеї інтенсивно приходили у регіон. І хоча першим ворогом, від якого місцеві народи та спільноти вибудовували власну ідентичність були Османи, розквіту процес набув у роки франко-британської окупації. Власне, саме ці роки стали періодом, коли ненависть до західного християнського світу сколихнулася зі справжньою силою. Згадали й Хрестові походи, і Саладіна, символа славетних перемог, і особливо Бейбарса, який викинув невірних з Палестини та Леванту. Потім ще додатково у накрут антифранцузького й антибританського порядку денного інвестували радянська влада і Третій рейх. Загалом, перша хвиля арабського, іранського, курдського і єврейського націоналізму була етнічно (а не релігійно) орієнтованою, а також знаходилася під серйозним впливом лівих ідей. Виключенням була лише саудівська монархія, але вона як монголи у відомому англійському прислів'ї — завжди виключення.
Тому коли почалася Друга світова війна, Франція була розбита, а Британія висіла на волосині від краху, місцеві еліти й націоналісти в першу чергу ініціювали рух за незалежність. Майже всі країни регіону здобули реальну незалежність у 40-і. Виключенням були Оман, Бахрейн, Кувейт, Південний Ємен і арабські емірати, які отримають незалежність від Британії у 60-і та 70-і. Тоді ж, у кінці 40-х, реальну незалежність отримав Єгипет, де 1953 усунуть від влади й останнього короля, який асоціювався з британським управлінням. Крім того, СРСР і Британія як і обіцяли 1945-1946 завершили окупацію Ірану. Країну вони спільно зайняли 1941 року для кращої логістики й унеможливлення співробітництва Ірану і Третього рейху, якого обидві країни боялися. Паралельно змусивши Реза Пехлеві відректися на користь сина, останнього шаха. Про якого ми ще багато поговоримо. Коротше, коли за підсумками Другої Світової війни французи відправились програвати війни В'єтнаму й Алжиру, а Британці свою імперію згортали, регіон відкрився для експансії двох нових домінаторів планети — для США та СРСР.
Падіння впливу Британії та Франції (до остаточного падіння їх впливу 1957 року ми ще повернемось) звільнило поле для роботи американців, які до того мало цікавились цим віддаленим регіоном. А зараз він став важливою ділянкою боротьби за вплив у Холодній війні. Зовсім скоро у всіх з'явилася можливість продемонструвати себе. Хоча на перших етапах Холодної війни США будуть намагатися діяти в регіоні не напряму, а через посилення і підтримку Франції та Британії.
1947 почалася перша арабо-ізраїльська війна. В Ізраїлі (і чомусь у нас теж) традиційно цю війну репрезентують як нерівну війну, де в арабів була величезна чисельна перевага, але ізраїльтяни відбилися завдяки чомусь дивовижному. Насправді, звісно, все було не так. Ця війна в першу чергу про гуманітарну катастрофу. Зі своєї землі було вигнано приблизно 900 тисяч палестинських арабів, які вимушено залишили території, виділені для євреїв. Одночасно з цим близько 800 тисяч євреїв було вигнано з арабських країн.
Самі бойові дії були дуже обмеженими. Всі арабські країни, які брали активну участь у конфлікті, ще були дуже несталими державами, яким вистачало більш пріоритетних проблем. У підсумку вже на другий рік війни в армії Ізраїлю було більше бійців, ніж на війну виставили всі 6 мусульманських ворогів Ізраїлю (100-120 тисяч проти 70-80). Але головне — створення Ізраїлю активно підтримали Сполучені Штати і СРСР. У підсумку Ізраїль зробить ставку на Британію і Францію, і, звісно, на США, що катастрофічно розсварило Ізраїль з СРСР. Хоча керівництво Ізраїлю залишалося переважно соціалістичним аж до середини 70-х.
Але і США, і СРСР збиралися грати й на “мусульманському ринку”. США з 1945 активно налагоджували стосунки з Саудівською Аравією, Іраком, Іраном, Туреччиною і Йорданією. США спочатку підтримуючи Британію, а потім самостійно прагнув стримати СРСР, підтримуючи дружні режими (диктатури, монархії, демократії) і контролюючи ключовий ресурс регіону — нафту. А СРСР збирався у ці країни експортувати соціалізм, який гарно приживався на фоні успіхів СРСР у Другій світовій і антиколоніального порядку денного. Цілі СРСР і США цілком вписуються у логіку ідеологічно протистояння.
Глава 3. Перша спроба модернізації Ірану: нафта і націоналізм. Спроба консолідації регіону навколо Британії і США.
Першим серйозним актом, коли США і Британія захистили свої нафтові інтереси в регіоні, була допомога іранському шаху Резі Пехлеві II. Це — усунення від влади й арешт популярного іранського прем'єра Мухаммада Мосаддика. Тут ми маємо трохи повернутися у минуле — 1901 року британський уряд змусив Іран передати у концесію британському підприємцю Вільяму Дарсі нафтові родовища країни. 1932 іранський уряд спробував повернути родовища у власність країни, Британія знову натисла, родовища повернулися британцям — компанії, яка потім стане ВР. Під час британсько-радянської окупації СРСР намагався відхопити свій шмат нафти, але невдало.
Але ж концесія концесією, але окупація, навіть під шляхетним приводом, любові до окупантів не додає. Тим більше що наслідком окупації були повстання в іракському Курдистані й іранському Азербайджані. Обидва повстання розраховували на радянську підтримку. Але коли з'ясувалося, що особливо масовими вони не стають, Сталін від ідеї створення прорадянських Курдистана та Східного Азербайджану відмовився. Бонусом до кризи в країні було і закріплення старої “тютюнової монополії”, яку теж тримали британці.
На цьому фоні в Ірані всі 40-і розгортався антиколоніальний рух, який, в першу чергу, прагнув здійснити націоналізацію нафтових родовищ. Очолив його той саме Моссадик, засновник Національного фронту. 1951 року Мосаддик провів через парламент акт про націоналізацію нафтової промисловості. Паралельно було проведено ще й аграрну реформу, яка скасувала старі феодальні порядки.
Британці тиснули на шаха з тим, щоб він усунув Мосаддика від влади. Спроба замінити популярного прем'єра призвела до масових протестів. Шах втік з країни. Британці звернулися до американського уряду з вимогою забезпечити усунення Моссадика. Проте президент Трумен вважав, що останній може зробити Іран відносно демократичною опорою проти впливу СРСР. І до початку 1953 року відмовлявся від рішучих дій.
Але в 1953 новим президентом став генерал Ейзенхауер, який згодився допомогти шаху і британцям. США і Британія оголосили Ірану нафтове ембарго, тим більше, що Кувейт (тоді ще британська колонія), Саудівська Аравія й Ірак як раз запускали свою промисловість і замістили іранську нафту.
Мосаддик намагався домовитись про партнерство з СРСР, але не встиг — влітку 1953 його усунули від влади військовим переворотом за активної підтримки США і Британії. Хоча усунення від влади Мосаддика повернуло політичний вплив США і Британії на шаха і його уряд, денаціоналізація повноцінно не відбулася, але про це у 3 частині. Але Іран було “врятовано”. Це, щоправда, радикалізує антишахську опозицію, і - навідміну від відносно поміркованого орієнтованого на соціалізм Мосаддика - наступні покоління іранської опозиції будуть набагато більш радикальними.
Іранські події вперше дуже наочно продемонстрували, що Британія не може без допомоги США відстоювати свої інтереси в регіоні.
Щоб таке не повторювалося, 1955 року за ініціативи США і Британії була створена Організація центрального договору — СЕНТО. Спочатку США планували створити близькосхідний дружній до себе альянс з низки нових арабських країн, але підтримка Ізраїлю американцями ці плани зламали. Але Йорданія, Сирія, Єгипет і Саудівська Аравія відпали. Тому Британія і Туреччина запропонували долучити до партнерства шахський Іран, Афганістан (який замінять Пакистаном), Королівство Ірак. Створення союзу 24 лютого 1955 закріпив Багдадський пакт. СЕНТО мало стати аналогом НАТО, протистояти радянському впливу, стримувати антизахідні настрої та допомогти Британії зберегти вплив в регіоні (а США — наростити).
Першим випав з цієї системи безпеки Ірак. 1958 там сталася революція. Пам'ятаючи про сумний досвід іранських реформ, військові-заколотники короля Іраку тупо вбили. Британські військові бази з території країни швидко прибрали, а новий режим зблизився з СРСР. Цього разу США своїм союзникам — британцям не допомогли. Бо події навколо Суецького каналу, які трапилися за рік до революції в Іраку, ледь не довели світ до ядерної війни. І спричинили кризу у відносинах США і Британії.
Глава 4. Панарабізм і Суецька криза. США і СРСР вказують європейцям на їх місце.
Але перш ніж перейти до ядерної війни, слід повернутися в 1951. У жовтні 1951 року уряд короля Єгипту в односторонньому порядку скасував договір 1936, умови якого надавали Британії в оренду військову базу на Суецькому каналі на 20 років. Наслідком було повстання місцевих проти британців (який сприймали як колонізаторів), в результаті чого 50 єгиптян загинули та 80 отримали поранення. Звістка про ці події викликала масові антизахідні бунти в Каїрі. Це стало каталізатором революції. У липні 1952 в Єгипті сталася Липнева революція, яка поклала край правлінню залежних від Британії єгипетських королів. Можна сказати, що саме ця революція (разом з правлінням Мосаддика в Ірані) спонукала подібні ж виступи та ланцюгову реакцію в інших країнах регіону за 60 років до “арабської весни”.
Революціонери, яких очолював Гамаль Абдель Насер, виступали не тільки проти монархії та британців, але й проти старих феодальних порядків. Саме в Єгипті антиколоніальний рух був максимально націоналістичним і антиклерикальним. Головною ціллю зовнішньої політики було об'єднати арабські країни під лідерством Єгипту і на базі єгипетського видання арабського націоналізму. Для цього планувалося дотримуватися нейтралітету в Холодній війні та взяти в Ізраїлю реванш за поразку у війні кінця 40-х.
Та не так сталося, як гадалося.
Як і майже всі антиколоніальні націоналістичні рухи країн глобального півдня, єгипетський офіцерський революційний рух був соціалістичним. А одним з таких, що найбільш травмували єгипетське суспільство — і лібералів, і соціалістів, які захопили владу, і ісламістів — кейсів був Суецький канал, який належав британцям. На будівництві каналу загинуло понад 80 тисяч єгиптян, грошей від експлуатації каналу Єгипет практично не отримував, і тому іноземний контроль над каналом суспільство дратував.
Британці виправдовували контроль над каналом необхідністю зберегти короткий шлях до Індії, але після здобуття останньою незалежності ця мотивація втратила сенс. Але тепер канал слугував інструментом імпорту нафти з Близького Сходу і в саму Британію, і в Європу загалом. І хоча британські війська були виведені з території навколо каналу 1954 року, цього для нового єгипетського уряду було замало, бо країна все ще нічого від каналу не отримувала. А гроші Насеру були потрібні для реформування економіки, антифеодальної аграрної реформи, масової освіти, модернізації армії.
В принципі, у Насера було вікно можливостей отримати необхідну йому зброю від британців, але вони й американці вимагали приєднання до СЕНТО, а також відмову від ворожих намірів щодо Ізраїлю. Насер, яким крім соціалістичних переконань рухав панарабізм, на такі умови не пішов. Тому зброю, якої жадав Насер, радо надали СРСР та Чехословаччина. Це був перший страйк.
1955 року Єгипет, в рамках своїх панарабських амбіцій, уклав угоду про оборону і взаємодопомогу з Сирією. За рік Йорданія (монархія) приєдналася до угоди. Ізраїль бачив у цьому пряму загрозу собі. До того, ще до революції — 1951 — Єгипет заблокував для ізраїльських суден можливість рухатися каналом. А ще єгипетські спецслужби дуже допомагали експортувати революцію, наприклад, в Алжир і Марокко. Колонію і протекторат Франції відповідно. Це був другий страйк.
Якщо так, подумали британці, американці та французи, то ваш план побудувати греблю на Асуані (величезну електростанцію і дамбу, яка мала захистити Єгипет від повені та допомогти розвивати сучасну аграрку) ми кредитувати будемо під кінські відсотки. А раз ви ще купуєте радянську зброю — то грошей взагалі не буде. Відповіддю на це стало оголошення 26 липня 1956 року націоналізації Cуецького каналу. Це був третій страйк.
І США, і СРСР розуміли, до чого йде. Тому закликали усі сторони сісти за стіл перемовин. Ейзенхауер особисто просив проявити стриманість. Але британський прем'єр Ентоні Іден, французький прем'єр Гі Молле і керівництво Ізраїлю це прохання американського лідера проігнорували. Щобільше, три країни домовилися про спільні дії проти Єгипту в місяць президентських виборів у США 1956. Щоб Ейзенхауер не міг реагувати.
В середині жовтня 1956 Франція, Британія й Ізраїль погодили план проти Єгипту. Ізраїль мав напасти на Єгипет, швидко дійти до Суецького каналу. Після чого дві європейські країни мали висунути обом країнам ультиматум щодо демілітаризації зони каналу. І коли Єгипет — природно — відкине цю вимогу, мали вже самі напасти на республіку.
29 жовтня — 5 листопада 1956 в рамках операції “Кадеш” Ізраїль реалізував свою частину плану. З 31 жовтня по 6 листопада Британія і Франція захопили міста Порт-Саїд і Порт-Фуад — дві брами Суецького каналу.
США і СРСР були вражені таким нерозумінням реального балансу сил. Тому 2 листопада скликали надзвичайну Сесію Генеральної Асамблеї ООН, щоб подолати франко-британське вето у Радбезі ООН. Генасамблея на вимогу США затвердила резолюцію про негайне припинення війни та виведення військ з єгипетської території.
Хрущов про всяк випадок запевнив, що якщо Франція і Британія не відступляться, СРСР застосує проти них ядерну зброю. Крім того, КНР і СРСР поширювали чутки, що — подібно до Корейської війни — кількасот тисяч китайських добровольців готові вирушити на допомогу Єгипту. Потім, звісно, з'ясується, що ніяких планів відправляти добровольців не було. Але “червоний тиск” це ще не все - США заявили, що Британія не отримає кредит від МВФ, який вона запросила заради вирішення фінансової кризи, якщо війна продовжиться. Глобальна іронія в тому, що саме в ці тижні, на фоні Суецької кризи, СРСР втопить в крові антикомуністичне повстання в Угорщині. Бо увага була прикута до Близького Сходу. Але то таке, кого та Угорщина тоді особливо хвилювала?
В нашій же ж історії першими злилися британці (бо без грошей все було не дуже весело), потім — французи, які без допомоги перших не могли швидко захопити контроль над усім каналом. Останнім відступився Ізраїль, хоча і полишив за собою повністю зруйновану інфраструктуру Синаю. Місце авантюрних агресорів зайняли миротворці ООН. За кілька років спірні питання навколо каналу було врегульовано, і він успішно працює під керівництвом різних єгипетських урядів і до цього дня.
Глава 5. Доктрина Ейзенхауера.
Суецька криза остаточно закріпила крах могутності Франції та Британії в регіоні. І поховала надії на збереження впливу на Близькому Сході для вчорашніх колоніальних імперій.
Приниження Франції пришвидшило її поразку в Алжирській війні, а також зростання антиамериканських і антибританських настроїв у країні. Вже зовсім скоро Де Голль поведе політику більшої самостійності Франції відносно західних партнерів, поглиблюючи зв'язки з СРСР і відійшовши від НАТО.
Британія, доведена до гострої фінансової й економічної кризи, у наступні десятиліття буде рухатися виключно в фарватері американської зовнішньої політики.
Ізраїль, хоч і змушений був залишити всі окуповані єгипетські території, утвердився як провідна мілітарна сила регіону, а також паралельно зруйнував осередки спротиву у Газі.
Єгипет, хоч і зазнав воєнної поразки, здобув політичний тріумф. І 1958 Насер частково реалізував свою мрію — на 13 років Єгипет і Сирія об'єдналися в одну конфедеративну державу, яка мала стати прологом до панарабської держави. Залишилося лише перемогти Ізраїль і повалити монархії регіону.
А що США і СРСР? Хоча під час Суецької кризи дві наддержави виступали зі спільної позиції, остаточне витіснення Франції та Британії з регіону перетворило його у поле битви Холодної війни. Надалі СРСР буде підтримувати місцевих націоналістів-соціалістів. І Єгипет став першим і найнадійнішим на наступні майже 20 років.
В той саме час США будуть підтримувати ліберальних політиків, місцеві монархії, а також поміркованих ісламістів в обмін на лояльність і стабільні постачання нафти. Просто за принципом того, що вони усі були проти “червоної загрози”.
1957 рік стане роком ствердження “доктрини Ейзенхауера”. Її можна висловити так:
США будуть напряму втручатися у справи різних держав регіону, щоб ствердити домінування американського порядку денного і цінностей в регіоні без посередництва Британії та Франції.
Американцям начхати, який саме політичний режим керує країною, головне, щоб антикомуністичний.
США будуть готові допомагати будь-яким рухам, які виступлять проти СРСР — монархічним, ісламістськими чи ліберальним. Аби вони були провідниками американських інтересів.
Розуміючи, що європейський колоніалізм не втримається під тиском арабського та перського націоналізму, американці зроблять ставку на місцеві еліти: посилять контакти з Ізраїлем, виживання якого в ці роки залежало від США, поглиблять стосунки з шахським урядом всупереч інтересам британців, а також будуть конкурувати з СРСР та Єгиптом за вплив на інші арабські держави в регіоні.
Тому саме 1957 рік можна вважати початковою точкою, від якої ми маємо відраховувати ту американську політику на Близькому Сході, яка значною мірою зробить регіон таким, яким ми знаємо його сьогодні. До чого це призведе і як радикалізує регіон лише за наступні 15 років, поговоримо вже буквально завтра.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
