Йосиф ІІ: Правління як фантасмагорія, життя як трагікомедія

Чернетникова історія; писав у рамках виконання завдання. Стало сумно від думки, що текст буде пилитися, тож тримайте.

Деколи люди, озираючись на специфічне життя людини, називають її детективом. Життя монарха, про якого піде мова, доречніше назвати артхаусом – а якщо без анахронізмів – то беззаперечно фантасмагорією. Мова піде про Йосифа II, що правив Священною Римською імперією 1765–1790 рр., спочатку як співправитель своєї матері, Марії Терезії, і останні десять років – як самостійний імператор. Враховуючи як жанр, так і тему (а есе це завжди «спроба», завжди про розв’язані руки й суб’єктивність), я б хотів змістити фокус від нього як монарха на нього як Особистість з унікальним шляхом: палкий ідеаліст, реформатор і абсолютистський монарх, чиє життя стане трагікомедією. Факти, які власне і детермінували, стали причиною написання саме про нього.

Роки співправління стали для нього «інкубаційним» періодом як для правителя загалом, так і для людини зокрема. Відбулося багато знакових подій: Перший роздiл Речi Посполитої, аграрна криза та селянське повстання у Богемії (1771–1775), скасування ордену єзуїтів Папою Римським та негайне виконання його веління, війна за баварську спадщину та багато іншого; але за обмеженнями простору розмови я би хотів сфокусуватися на останніх 10 роках його правління, хоча я і не залишу нагоди згадати надважливі події: подорожування інкогніто. Саме тоді молодий імператор перебував у різних кутках країни, відмовившись від комфортних карет, святкувань чи бенкетів. Під вигаданим ім’ям «граф Фалькенштейн» він оглядав в’язниці, казарми, мануфактури, копальні, шляхи сполучення, шпиталі та багато інших інфраструктурних об’єктів. Під час інспекцій до Банату він споглядав перетворення регіону на пристанище «небажаних елементів», депортованих з Відня, жахливий стан шпиталів та в’язниць; у Богемії, в якій через неврожай спалахнув голод (1771 р.), бачив, як селяни харчуються травою, а дворяни тим часом спекулювали зерном за кордоном; як у Галичині та Трансильванії місцеве населення «не мало нічого людського, крім обличчя, і не мало нічого, окрім свого голого існування», на противагу заможній аристократії. Звичайно, були спроби вирішення побаченого. Але разом з цим вони залишили по собі величезний слід, який я намагатимусь продемонструвати далі.

Після смерті Марії Терезії у 1780 р. Йосиф негайно почав проводити радикальні зміни та ревізії суспільного ладу. Найвідомішою зміною стало скасування особистої залежності 1 листопада 1781 р., завдяки якому селяни змогли вільно одружуватися, займатися ремеслами, відправляти дітей у школи тощо. Правові реформи спиралися на теорії природного права, німецького камереалізму та праці правників-просвітників. Ще при співправлінні він скасував катування, а у 1787 році з’явився кримінальний кодекс – перша системна ревізія судочинства на основі просвітницької оптики. Майже повне скасування смертної кари, скасування дворянських привілеїв у судах, наказ обов’язкової вищої освіти для самих суддів; самі злочини ділилися на кримінальні та політичні. До другої категорії потрапили ті, які раніше каралися страшніше: содомія, богохульство та перелюб (хоча й прикметно, що Йосиф відновив суворі покарання, які були скасовані раніше – таврування в’язнів та приковування до стін камер). Згадуючи вже секуляризацію, можемо перейти до неї: за Йосифа був створений цивільний шлюб, що нетривалий час існував (1783–1784 рр.), обмежувалася папська влада через обов’язкове схвалення державою булл та указів, а сам клір присягав на вірність Імператору (перегукується з Петром І); виданий указ про віротерпимість 1781 р., що дозволив юдеям, православним та протестантам вільно сповідувати свою релігію, хоч і з рядом обмежень. І, певно, найбільш відома та контроверсійна практика – закриття «некорисних» монастирів, які не займалися чимось «суспільно корисним» (освітою абощо), завдяки чому на Габсбурзьких землях було ліквідовано третину монастирів та виселено близько 13 тисяч ченців. До речі, сама освіта, принаймні початкова, стала широкодоступною; меншинам, як-от юдеям, дозволялося відкривати власні школи.
Тепер я б хотів повернутися до нюансу, який зачепив раніше, а саме про вплив подорожей. Вбачаючи підступність еліти та ненадійність чиновників, Йосиф став настільки тримати владу на собі, що це починало межувати з абсурдом, а прагнення раціоналістичності відривало монарха від землі. Ще співправителем він видавав приблизно 96 указів на рік, а після 80-го – ~690. Найвідоміший приклад – указ 1784 року про «Багаторазові труни», де з бажання заощадити деревину та пришвидшити розкладання пропонувалося огортати тіла у мішки, а труни мали відкидне дно та використовувалися неодноразово. Указ, ясна річ, скасували. Він регламентував дріб’язкові моменти у церковному та побутовому житті: заборонялося одягати статуї святих, проведення «пишних» обрядів, музика обмежувалася органним супроводом, ба навіть тривалість проповіді була прописаною, заборонивши священнику додавати повчальні казки та розповіді про святих; заборонялися корсети, зобов’язувалося додавання оцту у джерельну та криничну воду.

У висновку вся спроба модернізації підштовхувала до її абсолютного неприйняття. Аристократія ненавиділа його через скасування залежності; вище духівництво не сприймало його через секуляризацію; ба навіть нижчий клір та селяни виявляли неповагу через спроби демонтажу святкових традицій і контролю службових процесів. Війна з османами у 87 р. через союз з Росією стала економічною катастрофою; розпустивши місцеві органи правління у Бельгії, він заклав під себе бомбу, яка, зрештою, вибухнула одразу, через що імперські сили втратили Бельгію у січні 1790 року. Ліквідація комітатського самоврядування й відмова коронуватися короною Святого Стефана разом з впровадженням німецької мови у діловодство підсилювали Угорську кризу. Розуміючи хиткість ситуації, Йосиф скасував майже всі укази. Непорушними лишилися 3 укази: про віротерпимість, скасування особистої залежності селян та ліквідацію споглядальних монастирів.

У Йосифа не було нащадків. Єдине кохання, Ізабелла Пармська, померла під час пологів, забравши з собою другу дитину. Смерть дружини та двох доньок відібрали бажання одружуватися знову; від формальної дружини та троюрідної сестри Марії Жозефи Баварської він сторонився та уникав її. Зрештою, імператор підсумував своє життя в епітафії, яка, однак, так ніколи і не була викарбувана на його могилі: «Тут спочиває Йосиф II, який зазнав невдачі в усіх своїх починаннях».

[телеграм-канал автора]