У рамках семінарів з середньовіччя почитував Грішу Турського; викладач сказав, що це, по-перше, база, яку знати треба, а по-друге — що чтиво перед сном прикольне. Я повірив йому на слово. Не шкодував. Він не обманював, перед сном справді читається прикольно через легкість і динамічність оповідання; до того ж після першого курсу з’явилася профдеформація на межі з парафією — надзвичайно цікаво читати першоджерела.
Нижче я наведу перебіг завоювань цього видатного франка. Точно-точно не тому, що мені потрібно це розповідати на семінарі через тиждень [ви це читаєте вже після того, як я це розповів, або як знову не зміг з’явитися на пари через відключення світла]. А пізніше наведу трохи думок або буду вставляти їх безпосередньо під час розповіді.
Тож. П’ятнадцятирічний Хлодвіг став королем салічних франків після смерті свого батяні Хільдеріка І (481 р.) у місті Турне. Через 5 років він вирішує почати війну з Сіагрієм, останнім римським правителем Галії, якого Гріша Турський називає «королем римлян». З Хлодвігом йшов його родич Рагнахар, який теж мав королівство з центром у Камбре, і разом вони вимагали «підготувати поле битви» — у германців був такий звичай; Сіагрій прийняв виклик і пішов назустріч франкському війську без зайвих вагань. Під час битви під Суассоном франки повністю розбили військо Сіагрія. Коли той помітив, що справи накрилися мідним тазом, він почав тікати до Тулузи в надії врятуватися у вестготського короля Аларіха ІІ. Але, але, але: Хлодвіг почав погрожувати Аларіху війною, якщо йому не передадуть Сіагрія, і той його здав. Цікаво, що у Гріши прослідковується явна готофобія, бо після погроз він додає, що готи не вміють у хоробрість, після чого оповідає про здачу. Після передачі його стратили.
Далі йде знаменитий опис однієї події, далекої від війни, але яка вимальовує певний портрет Хлодвіга. Король, як і більшість салічних франків, тоді ще не прийняв християнство і власне тому не вбачав чогось табуйованого у розкраданні церков. З однієї такої нещасної була вкрадена чаша (очевидно, непересічної краси). Тоді єпископ цієї церкви (у хроніці Фредегара вже з’являється конкретизація, що це св. Ремігій Реймський) надіслав до Хлодвіга послів з проханням повернути бодай чашу. Той запропонував піти з ними у Суассон, і якщо за жеребом посудина дістанеться йому, то він поверне її єпископу. Він просить віддати її понад нормовану частку. Більшість воїнів погодилися, але один збунтувався зі словами: «Ти отримаєш звідси лише те, що тобі належить за жеребом!», після чого розколов її навпіл сокирою. Король стерпів. Минув рік, і традиційно 1 березня відбувся щорічний огляд зброї. Підійшовши до того самого бунтаря, він розкритикував його недбалість у догляді за зброєю, після чого вирвав сокиру та кинув її на землю. Коли той нахилився, аби підняти її, Хлодвіг розрубав йому голову, промовляючи: «Ось так ти вчинив з моєю чашою у Суассоні».
На 15-му році правління (бл. 496 р.) відбулася війна з алеманами. У важкій для франків битві під Толбіаком їхні війська були майже розгромлені, від чого Хлодвіг у відчаї промовляв:
«О Ісусе Христе, до Тебе, якого Хродехільда сповідує сином Бога живого, до Тебе, котрий, як кажуть, допомагає стражденним і дарує перемогу тим, хто вірить у Тебе, з покірністю звертаюся проявити славу могутності Твоєї. Якщо Ти подаруєш мені перемогу над моїми ворогами й я відчую силу Твою, котру відчув освячений Твоїм іменем народ, увірую в Тебе й охрещуся в ім'я Твоє. Тому що закликав своїх богів на допомогу, але переконався, що вони не допомогли мені. Ось чому думаю, що не наділені ніякою силою боги, які не приходять на допомогу тим, хто їм поклоняється. Тебе зараз закликаю, у Тебе хочу вірувати, тільки врятуй мене від противників моїх!»
І о диво! Король алеманів успішно помирає в бою. Ворог починає панікувати і згортатися. Цей епізод ляже в основу подальшого навернення у нікійське християнство, але про це наступного разу.
Вже у розділах 32–33 ми знову повертаємося до Бургундії. Тепер тут правлять двоє братів: Гундобад і Годегізіл. Браття один одного особливо не любили, тож Годегізіл написав Хлодвігу: «Якщо ти надаси мені допомогу в переслідуванні мого брата, щоб я міг убити його в битві або вигнати з країни, я буду щорічно виплачувати тобі встановлену тобою данину в будь-якому розмірі». Останній з радістю прийняв пропозицію. Коли ж Гундобад дізнався про наближення франків, він написав брату наступне: «Прийди до мене на допомогу, бо франки виступають проти нас і підходять до нашої країни, щоб її захопити. Об'єднаймося проти ворожого нам народу, щоб нам, якщо діятимемо поодинці, не зазнати того, що зазнали інші народи!». Годегізіл, наповнений братерською любов’ю, погодився. Усі три правителі одночасно рушили зі своїми військами. Під час битви на річці Уш військо Гундобада було закономірно розгромлене. Зрозумівши зраду, він втік до міста Авіньйон, за ним же вирушив Хлодвіг [цей момент змушував ставити питання: якого біса саме Хлодвіг? Хіба Годегізіл, що з гордістю увійшов до В’єнни, не мав першим перейматися стосовно життя людини, яка стовідсотково схоче тобі помститися?]. Переляканому Гундобаду на допомогу прийшов його придворний галло-римський аристократ Арідій, що відзначався підвішеним язиком та гострим розумом. Він порадив королю вдавати, ніби той готовий слухатися подальших доручень Хлодвіга. Коли Арідій дійшов до франків, він успішно підлизався до чужого короля і в маніпулятивній формі натякнув на чудовий варіант: запропонувати Гундобаду данину замість того, аби марнувати час під стінами Авіньйона. Хлодвіг погодився і відступив. Що було далі? Здається, це само собою зрозуміло. Відновлення сил, відмова від данини і жага помсти братові — Гундобад обложив В'єнну, у яку пробрався за допомогою місцевого майстра, і зарізав Годегізіла в аріанській церкві. Надалі він уклав угоду з Хлодвігом під Оксером (503 р.), домовившись про мир.
У Книзі II (розділи 35–38) «Історії франків» Григорія Турського детально описаний наступний етап завоювань — розгром Вестготського королівства в Галлії.
Ще до початку відкритого конфлікту Хлодвіг та вестготський король Аларіх II зустрілися на острові на річці Луарі поблизу селища Амбуаз, де вони разом бенкетували, пили й присяглися у вічній дружбі. Але, але, але. Перебуваючи у своїй резиденції, Хлодвіг звернувся до дружини та знаті із закликом: «Я дуже стурбований тим, що аріани володіють частиною Галлії. Підемо ж із Божою допомогою на них і, перемігши їх, підкоримо нашій владі країну». Отримавши одностайну підтримку війська, Хлодвіг виступив із Парижа й попрямував на південь через Турську область у напрямку міста Пуатьє, де на той час перебував Аларіх II.
Бій відбувся на 25-му році правління Хлодвіга (507 р.) у долині Вуйє, за 15 км на південь від Пуатьє. Вестготи билися списами, тоді як франки наступали впритул мечами [ще один приклад того, що готи не вміють у хоробрість?]. Разом із Хлодвігом у битві брав участь союзний загін ріпуарських франків під проводом Хлодеріха — сина кельнського короля Сігіберта Хромого. Під час битви Хлодвіг убив Аларіха ІІ, а його син Амаларіх утік до Іспанії; також присутні описи великих втрат загону Аполлінарія — сина поета та єпископа Сидонія Аполлінарія. Хлодвіг же відправляє свого сина Теодоріха до Клермона та Родеза, які той підкоряє. Далі король мандрує туди-сюди містами, але цікавішим за це є опис, який дає Гріша: «Господь наділив Хлодвіга такою небесною благодаттю, що від одного його погляду стіни самі по собі розвалювалися».
Перемога над вестготами-аріанами, союзниками остготів, з якими Візантія боролася в Італії, закономірно привела до того, що під час перебування Хлодвіга в Турі від візантійського імператора Анастасія I прибуло посольство із грамотою про надання франкському королю титулу консула — надважлива подія, яка легітимізувала правління Хлодвіга в очах галло-римського населення. Сам новоспечений консул символічно одягнув пурпурову туніку, хламиду і діадему — символи вищої влади.
Книга II, а саме розділи 40–43, присвячені винищенню інших франкських конунгів, ліквідації династичних конкурентів та остаточному об'єднанню салічних і ріпуарських франків під єдиною верховною владою.
Коли Хлодвіг перебував у Парижі, він розпочав планомірну ліквідацію короля Сігіберта Хромого, колишнього союзника у війнах проти алеманів та вестготів. Хлодвіг відправив таємного посла до сина Сігіберта — Хлодеріха — з наступними словами: «Ось твій батько постарів, у нього хвора нога, і він шкандибає. Якби він помер, тобі по праву дісталося б разом із нашою дружбою і його королівство». Хлодеріху така бізнес-пропозиція припала до серця. Коли Сігіберт виїхав із Кельна, переправився через Рейн і заснув вдень у своєму шатрі під час відпочинку в Буконському лісі, Хлодерих підіслав підставних убивць, які його там і закололи. Синочок-корзиночок відправив до Хлодвіга послів зі звісткою: «Мій батько помер, і його багатства та королівство в моїх руках. Присилай своїх людей, і я залюбки передам їм зі скарбів батька все, що їм сподобається». Хлодвіг відповів: «Дякую за добре побажання, але прошу тебе лише показати моїм людям скарби, а потім сам володій усім». Коли франкські посли прибули до Хлодеріха, той відчинив батьківську комору. Показуючи скриню з золотими монетами, Хлодерих на прохання послів «опустити до дна руку й усе перебрати» [тобто золоті монети] глибоко нахилився над скринею. У цей момент один із послів підняв сокиру й розрубав йому череп.
Дізнавшись про загибель обох, Хлодвіг особисто прибув до Кельна, скликав усе віче ріпуарських франків і виголосив промову, удаючи повну невинність: «Послухайте, що сталося. Коли я плавав річкою Шельдою, Хлодерих, син мого родича, напевняв свого батька Сігіберта і звів на нього наклеп, ніби я хочу його вбити. І коли той тікав Буконським лісом, Хлодерих підіслав убивць і велів його вбити. Сам же [Хлодерих] загинув, не знаю, ким уражений, коли відкривав скарбницю батька. Але в усьому цьому я абсолютно не винен, бо не можу проливати кров своїх родичів — це гріх. Та раз уже так сталося, даю вам пораду: зверніться до мене, щоб бути під моїм захистом». Почувши це, франки на знак схвалення почали за звичаєм ударяти мечами в щити, підняли Хлодвіга на круглому щиті й проголосили своїм королем. Заволодівши королівством та скарбами Сігіберта, Хлодвіг підкорив собі і його людей. Григорій Турський резюмує цей епізод знаменитою фразою: «Так щоденно Бог віддавав ворогів до його рук і збільшував його володіння, бо він [Хлодвіг] ходив із серцем праведним перед Богом і робив те, що було приємно Його очам».
Після загарбання Кельна Хлодвіг виступив проти салічного конунга Хараріха. Причиною став його нейтралітет під час першого етапу завоювань Хлодвіга (війни із Сіагрієм у 486 р.), коли той просив Хараріха про військову допомогу, але той залишився байдужим, очікуючи результату битви, аби укласти союз із переможцем. Як тільки у нього з'явилася можливість, Хлодвіг захопив Хараріха разом із сином, зв'язав їх і наказав насильно вистригти їм тонзуру: Хараріха висвятили у сан пресвітера, а його сина — у сан диякона. Коли пригнічений Хараріх плакав і бідкався через приниження, син мовив до нього: «Ці гілки зрізані на зеленому дереві, але вони зовсім не засохли і швидко можуть знову відрости. Якби так само швидко загинув той, хто це зробив!». Ці слова дійшли до Хлодвіга як пряма загроза (що вони відростять волосся й вб'ють його), тому король наказав знести голови обом, приєднавши їхнє королівство, скарби та людей до своїх володінь.
У місті Камбре володарював інший салічний король — Рагнахар (який раніше допомагав Хлодвігу під Суассоном), що відзначався розпустою й зневагою до власної знаті. У нього був радник і улюбленець на ім'я Фаррон, і коли королю приносили дарунки чи їжу, він зневажливо казав франкам: «Цього вистачить і для мене, і для мого Фаррона», що навряд чи могло викликати повагу серед його оточення. Хлодвіг, у свою чергу, скористався цим невдоволенням, відправивши лейдам Рагнахара золоті коштовності (насправді це була перефарбована мідь). Отримавши подарунки, ті закликали Хлодвіга організувати похід проти їхнього ж короля. Під час наступу Хлодвіга розвідники Рагнахара звітували королю, не втративши можливості зайвий раз його потролити: «Для тебе й твого Фаррона війська Хлодвіга більш ніж достатньо)))9)9». У битві військо Рагнахара було розбите. Коли король спробував втекти, власні воїни схопили його, зв'язали руки за спиною і разом із його братом Ріхаром привели до Хлодвіга. Той почав повчати їх перед тим, як розбити голови.
«Чому ти знеславив наш рід тим, що дозволив себе зв'язати? Краще б тобі було померти!» — сказав він королю і розрубав йому голову сокирою. Після вбивства Хлодвіг повернувся до Ріхара й продовжив: «Якби ти допоміг своєму братові, його б не зв'язали», — після чого забив і його.
Коли зрадники дізналися, що отримане золото виявилося підробленим, і висловили обурення, Хлодвіг відповів: «За заслугою отримує таке золото той, хто добровільно віддає свого пана на смерть. Радійте, що залишилися живі й не поплатилися муками та смертю за зраду ваших королів!». Наприкінці присутній маленький опис вбивства Рігномера, брата Рагнахара, що правив у Ле-Мані, та подальше привласнення цього міста.
Винищивши всіх інших королів та претендентів із меровінзького роду, Хлодвіг зібрав своїх наближених і виголосив із вдаваною печаллю: «Горе мені, що я залишився як чужинець серед чужинців і не маю нікого з родичів, хто міг би мені допомогти, якщо станеться біда!». Гріша одразу ж зауважує, що Хлодвіг мовив це не тому, що справді сумував за вбитими родичами, а з розрахунку — дізнатися, чи не залишився ще десь якийсь живий родич, аби вбити й його.
Цікава специфіка середньовічних (і, здається, всіх давніх) джерел — неможливість по-справжньому зрозуміти єство тієї чи іншої людини, оскільки за неї говорить літописець. Образ Хлодвіга вимальовується як абсолют цинізму: вирізати своїх родичів, напасти на сусіднього короля одразу ж після спільної п'янки й обіцянок про мир або злопам'ятно розрубити голову воїну, який, по суті, керувався звичаєвим правом, де король — рівний серед рівних (хай навіть його вчинок і був грубим).
Але навіть так: а що, як це лише викривлення? Турський часто виправдовує та додає зайві вставки про Хлодвіга, але де гарантії, що це не іронія? Звідки ми знаємо, чи справді Хлодвіг не відчував докорів сумління перед сном? Можливо, Аларіх ІІ неодноразово сам порушував свої обіцянки, через що Хлодвіг і вчинив так з ним? Можливо, якби не він почав різню серед родичів — це почав би хтось інший? Можливо, його війни проти аріан — це абсолют християнського милосердя, коли король щиро хотів захистити людей від вічного полум'я пекла?
