Есе початково було опубліковане у збірці, ім’я якої – «На крихтах власного безсоння, сорому та гордині». Та, своєю чергою, побачила світ у моєму телеграм-каналі. І при всякому бажанні ознайомитися з іншими есеями можна вже безпосередньо там.
У першій редакції це есе було написане за годину до дедлайну, який у моїй голові чомусь мав закінчитися лише за тиждень. Написаний під красномовною назвою «НА ЗАХИСТІ МАСОВОГО УНІВЕРСИТЕТУ», цей текст, звісно, відповідав моїм тодішнім думкам та досвіду – спроби роздробити ті романтичні уявлення, з якими я тоді не знав, що залишилося робити. Хай там як, мені здавалося, що я маю перезаписати, оновити й нарешті вдосконалити те, що писав раніше. Почасти теперішній текст збігатиметься з тим, що і було створено у той зловісний вечір, але вже з невеликими виправленнями.
Що таке університет? Спробуємо дати лаконічне тлумачення: університет – це бюрократична структура, підпорядкована державному апарату, яка безпосередньо виконує функції, що слугують його користі. Список цих функцій величезний, однак ми спробуємо стиснути їх до однієї дефініції: створення корисного для суспільства та/або держави громадянина. Я чудово усвідомлюю теоретичне невдоволення через таку вульгарність у висловленнях, проте це твердження так чи інакше можна простежити в університетській історії, що заздалегідь спростовує уявлення, наче тільки сьогодні вища школа піддається гнітючому та деструктивному впливу держави чи капіталізму. Одначе не варто думати, ніби я закономірно стаю на бік порядку денного; як і все у цьому світі, поточне становище цієї структури є досить двозначним, маючи як беззаперечні плюси, так і жахливі мінуси, які ми спробуємо розглянути далі.
Якщо оминати «протоуніверситети» античності на кшталт Академії Платона та подібних установ філософів, то університети народжуються у добу, яка в головах обивателів більше асоціюється з дикістю, аніж із потягом до знань – у Середньовіччі. Вони еволюціонували з монастирських шкіл, розростаючись опісля Європою. Середньовічний університет, незважаючи на свою автономію і свободу, про яку сьогоднішнім закладам освіти можна лише мріяти, був підпорядкований Церкві й слугував певним інструментом впливу, відтворюючи в суспільстві «корисні» кадри. На відміну від подальших метаморфоз, тодішній університет був позбавлений впливу держави, адже засновувались вони не за волі правителів, а зусиллями вчених і Церкви. Класичний університет, сформований уже в ХІХ столітті, своєю чергою перетворюється на державну установу. Як би сильно Гумбольдт не хотів і з якими би пристрастями не теоретизував, автономія «класичного університету» не могла і, зрештою, ніколи більше не зможе рівнятися з автономією середньовічних університетів. Як зазначав Іглтон у «Повільній смерті університету», середньовічний заклад освіти став помічником Церкви у формуванні нових кадрів, класичний же – держави. Масовий університет нічим докорінно не відрізняється від своїх попередників. Та перед тим як ми розглянемо останній етап трансформацій, його варто порівняти з Класичним університетом. Головна відмінність криється у назві: масовий університет є егалітарним явищем. Створений, немов бізнес: сервісна функція у вигляді товару-знання і його продажу. Звідси випливає зацикленість на прикладних речах, на відміну від фундаментальних, гуманітарних аспектів знань, які банально стали непотрібними з погляду прагматизму й сприйняття освіти як інвестиції (ясна річ як таку, яка окупиться і принесе більше грошей).
Масовий університет є прямим нащадком класичного; вони куди ближчі між собою, ніж здається на перший погляд, принаймні в плані свого служіння державі (або ж примхам капіталізму, або ж і першому, і другому), в якому масовий університет досяг неймовірного успіху. Усе завдяки модернованому формату: прилив корисних кадрів збільшився в геометричній прогресії, а можливість влаштуватися на нормальну роботу змушує n-ну кількість людей платити за навчання. У багатьох це викликає певне обурення – не так через сам факт витрат, як через масовість як таку. І деколи це можна почути від людей, які, здавалося б, мали б мати протилежні погляди (тут ми можемо знову згадати марксиста Іголтона). Вони акцентують увагу на перетворенні університету на конвеєр дипломів, де після кожної сесії величезна кількість студентів залишаються у стінах закладу, тощо. Тут я можу і погодитися, і посперечатися водночас. Дійсно, через масовість вища освіта в очах суспільства загалом і роботодавця зокрема часто знецінилася. Недарма в інтернет-просторі такою популярною була всяка критика вищої освіти насамперед за те, що вона не гарантує наявність роботи в майбутньому. Проте водночас без диплома ти не можеш розраховувати на бодай якийсь рух кар'єрними сходами в будь-якому місці – від фабрики до складу чи магазину. Це може здаватися парадоксальним (і суто технічно так і є): як університет може давати роботу і не давати її водночас? Вихід з цього кола криється у виході за межі абстрактних теоретизувань і спробі поглянути на суспільство, яке складається з людей. Роботу, зрештою, отримує той, хто зміг вдало познайомитися, відкрити спільний бізнес або влаштуватися до друзів. Блат – невід’ємна частина людських взаємин протягом усієї історії. Навряд чи класичний університет був позбавлений таких нюансів (якщо вони там не відчувалися ще гостріше). Зрештою, розумні люди, навіть навчаючись з-поміж тих, хто має нижчий рівень, будуть успішними – з обмовкою, якщо вони не є соціальними інвалідами. Адже потенційно гарний програміст буде змушений тинятися від однієї підробітки до іншої, поступившись місцем тому, хто краще здатний соціалізуватися (при цьому погано пишучи код).
Одним з ключових аспектів класичного університету, що піддавався критиці, була його пряма залежність від держави. Вельми частою була апеляція до політичного досвіду Німеччини напередодні та після початку Другої світової війни, під час якої культові університети спокійно прийняли нацизм. Масовий університет мав цю проблему вирішити. На початку есе я зазначив, що він мало чим відрізняється від класичного, але час розібрати нам саме ці удавані від’ємності. З ретроспективи це твердження видається нині смішним та наївним: сучасним університетам нічого не заважає проповідувати не менш людиноненависницький лівий лібералізм. Але чому і як? Так чи інакше держава зберегла свій безпосередній вплив на університет за рахунок економічних інструментів, стандартизації та держзамовлення. Масовізація освіти потребує колосальних коштів, які університет забезпечити самостійно не може. Тоді на допомогу приходить держава з фінансуванням, виплатою грантів, стипендій, бюджетних місць (чомусь є дуже поширений міф, начебто за контрактників університет має активно триматися; насправді «бюджетники» як можливість купити ролекси для КаХХХХХХХХХХ є куди ціннішими, адже держава витрачає на бюджетні місця втричі більше, ніж це робить студент на контрактній основі навчання з власного гаманця) або прямим утриманням інфраструктури. Держава спокійно регулює ринок праці за рахунок зменшення ліцензійних місць на одних спеціальностях і збільшення держзамовлення на інших, а також визначає стандарти освіти через акредитацію. Університет змушений постійно звітувати через кількість публікацій (що породило собою безглузде правило «публікуйся або помри», яке заздалегідь убиває час на триваліші, серйозніші наукові дослідження) та працевлаштування випускників тощо. Ідеологічна лояльність, якої початково боялися критики, виявилася і в новому втіленні університету – через соціальні замовлення та фінансування тих досліджень, які відповідають певним ідеологемам і наративам: цифровізації, «зеленому переходу», соціокультурному порядку денному. Все це створює низку проблем, які я спробую розібрати з вами далі.
Рухатися ми будемо з кінця, спробувавши плавно повернутись до витоків. Починаючи розмову про соціокультурний порядок, обов’язково треба зазначити, що цей вплив на заклади освіти формує не лише держава, а й капіталізм. Це можна простежити через експансію в університетах кафедр з гендерних, жіночих, постколоніальних та інших псевдонаукових студій. Звичайно, ваше раптове обурення, спричинене думкою, що я спрощую соціокультурні процеси, зводячи їх до «невидимої руки ринку», є цілком заслуженою. Одначе треба розуміти, що у нас немає ані часу, ані можливості, а у мене – ще й бажання розбиратися в усіх контекстуальних пазлах та павутинні, через урізаність теми, яку ми оглядаємо. Тому ми заздалегідь приймаємо певні аспекти реальності, які відбувалися та відбуваються, але варто розуміти, що загальна популярність релятивізму та постструктуралізму та його похідної – постмодернізму – не могла не дозволити появу таких заангажованих конструктів, як (для зручності візьмемо) жіночі студії, які надалі піддалися комерціалізації, що врешті й сталося. Якщо відкинути всяку туманність, то через наявне підґрунтя та популяризацію таких напрямків, університети відчули можливість заробити на курсах, які не потребують від студента складних філософських концепцій чи вищої математики, що створює гарні умови для вигоди: мода плюс легкість. Стосовно «науковості» таких напрямків, я б хотів назвати низку очевидних дір, які не помічаються виключно через вищесказане та банальний «порядок денний» – або «дух епохи», якщо висловлюватися пафосніше. По-перше, це заангажованість. Будь-яка наука (і далеко не тільки гуманітарна) підлягає конструюванню, і наявність суб’єктивної думки науковця є нормою. Одначе слід відмежовувати окремі школи, напрямки думки та конкретних дослідників від основоположних тверджень науки загалом. Філософія, історія чи культурологія не мають за собою центральних ідеологем, або принаймні не повинні їх мати. Зрештою, кому, як не українцям, найлегше простежити, що стається з наукою, коли вона заангажована? Згадаймо максимальну однобокість радянської історіографії з аналізом історичних процесів виключно з позиції соціально-економічної складової та пригнічення панівним класом нижчого, від чого дослідники могли дистанціюватися у крайніх випадках (подібно до аналізу перевороту Аменхотепа IV Коростовцем). По-друге, усяка інституціоналізація не може бути критерієм істини, бо якщо повернутися трохи назад, то й расові теорії свого часу мали свої кафедри та наукові журнали (до того ж не лише в Німеччині). По-третє, одна з головних проблем гендерних (і тому подібних) студій – відсутність критерію фальсифікованості (за Поппером). Якщо будь-яку соціальну нерівність теорія апріорі пояснює лише однією причиною – «патріархатом», – і цей висновок неможливо спростувати експериментально, то ми маємо справу не з наукою, а догматикою, тим паче там, де її явно не повинно бути. По-четверте, усі реальні суспільні проблеми, які порушують гендерні студії (демографічні диспропорції, економічний розрив в оплаті праці, трансформація соціальних ролей), уже успішно вивчаються класичними дисциплінами – соціологією, демографією, економікою та історією. Створення окремої «науки» під це є порушенням принципу бритви Оккама і служить лише для того, щоб легітимізувати ідеологічний глосарій та створити безпечну екосистему для політичних активістів усередині освітніх структур. Усі вищеокреслені тези можна використовувати і до будь-яких інших «студій» подібного штибу. Всі вони мають схожу складову, головне змінити терміни та явища, якими вони оперують та начебто як досліджують.
Закінчивши з бастардами критичної теорії, нам варто зробити крок назад та порушити вже іншу тему: орієнтацію університету на прикладу галузь досліджень. І тут, напевно, постане дихотомічний погляд на явище. У першому варіанті есе я критикував таке явище, як «актуальність» теми. [...] Та, для першокурсника це було полем подиву і здавалося катуванням самої інтелектуальної допитливості. Обумовлював я це так: «сама суть цього формулювання (актуальність теми дослідження) сприймається дивно, бо вивчення «X» може покращити розуміння «Y», або показує, як «X» міг бути пов’язаний з «Y». При такому обмеженні ми зводимося до того, що закриваємо для себе детальне і ретельне дослідження, у висновку «Х» досі залишається ніяк не пов’язаним з «Y». Таким чином, вивчення будь-чого є корисним і правильним, однак навіщо так обмежувати пошуки, які в теорії можуть змінити сприйняття науки?». Звісно, цей аргумент є «солом’яним опудалом», адже я сприймав актуальність теми занадто буквально. В гуманітаристиці достатньо лише вказати на методологічний або історіографічний виклик. Візьмемо для прикладу Саргона Акадського: вам не треба доводити актуальність та важливість його дій в контексті сучасності, бо це, по-перше, абсурдно, а по-друге, варто довести саме неправильність або однобокість нашого уявлення, знання чи погляду на нього. Проте зерно істини я все-таки зачепив (мабуть), бо що робити тоді з математикою та відкриттям випадкового морфізму, який буде зрозумілий трьом з половиною людям у світі? Зрештою, усім відомі заїжджені приклади неевклідової геометрії або матричної алгебри, які колись здавалися дивацькими та нікому непотрібними, але саме завдяки їм ми тепер не губимося у великих містах і маємо змогу користуватися нейромережами. Втім, яке б ставлення до цього не було – захланне заперечення чи помірковане прийняття, слід розуміти причину появи «актуальності», що криється у відсіюванні студентів-переказчинків та економії академічних архівів від беззмістовної графоманії, що переказувала б одна одну. Через це я ще у першій редакції зміг, якщо не полюбити, то принаймні прийняти такі обмеження. Зрештою, я безумовно радий ширшій орієнтації освітніх програм на прикладу галузь, і тим паче на розвиток біотехнологій чи медицини. Адже попри власні інтереси, умовну приналежність до гуманітаріїв та життєві цілі, мене, як і будь-кого, куди більше цікавлять речі, що можуть позбавити людства страждань. Тому між класичною філологією та соціологією я, коли йдеться про загальнолюдський вимір, віддаю перевагу дослідженням із лікування хвороб – в ідеалі тих, на які страждаю сам.
Якщо ми вже заговорили про моє покликання, варто сказати кілька слів про становище гуманітаристики в умовах масовізації. Насправді, становище у вітчизняних ЗВО дещо краще, ніж у європейських, як би дивно це не звучало – банально тому, що гуманітарні науки там не є обов’язковими. Очевидно, я дотримувався погляду, що базові гуманітарні дисципліни, що традиційно являють собою історію та філософію, обов’язково мають залишатися на всіх без винятку спеціальностях. Стосовно історії, то вже зріла особистість має наново почути історичний наратив для формування усвідомлення власної історичної цілісності та тяглості спільноти, частиною якої вона є. Це критично важливо в умовах війни, тим паче тоді, коли Україна стикається з проблемами у вигляді переживання післявоєнних думок в тилу попри активні бойові дії на передовій (але це окрема тема). Стосовно філософії, то видається очевидним ознайомлення умовних біологів чи лікарів з біоетикою, фізиків чи техніків – із філософією науки, програмістів – з етикою в принципі. Філософія є якорем, що не дозволяє технічній обдарованості піти у бік антигуманізму (принаймні до моменту, допоки вони не прочитають Ленда. Проте хіба він буде колись в університетській програмі?).
На цьому, здається, можна ставити жирну трикрапку. Я хотів зачепити все, що переплавилося у моїх думках за ті додаткові пів року, і я це зробив, най навіть якщо це вийшло занадто хаотично. У будь-якому разі я хочу позбавити себе ярлика людини, яка нещадно зневажає університет, адже все згідно з точністю до навпаки. Низка тем, які ми тут спробували порушити, справедливо можуть здаватися вічними, хоча їхнє конкретне уособлення є лише хворобою нашого часу. Попри все вищесказане, університет не втратив своєї, схоже, єдиної справжної мети – консолідації. Коли я готувався вступати, я розумів, що йду сюди за людьми, а не за дипломом. І, схоже, я їх знайшов. Університет є, був і залишиться місцем, яке, попри свою підвладність, завжди ховає в своїй тіні тисячі душ, які не готові бути простими виконавцями, адже бажають бути творцями. Зрештою, відкриті двері масового університету для будь-кого не заперечують тієї аудиторії, що могла б (і мала б) вступати до класичного. І саме тому там завжди зберігається простір для тих небагатьох, хто виходить за межі – хто рухатиме науку вперед. Девізом тих, хто опинився в амальгамі сучасних проблем має завжди бути крилата фраза: vincit omnia veritas.
