Передмова
Ця збірка - сукупність моїх коментарів і роздумів під час вивчення історії Візантії. Крім самої історії, я зачіпляю тут питання якостей, які має мати гарний правитель, питання спадкоємництва і влади, результатів і досягнень.
Часовий проміжок збірки: приблизно середина лютого-березень 2026 року.
Вивчення історії Риму й особливо Візантії було для мене найцікавішим зі всього, що я вивчав у історії, і тому раджу всім, хто цікавиться історією, самому поглинутися у цю дуже довгу і важливу історію найвеличнішої цивілізації.
Основні частини цієї статті у пунктах 1, 4, 7-10. Інше - невеликі коментарі по різним темам.
Історична примітка: У цьому циклі мало згадую династію Ангелів (виражу непопулярну думку, що Ісаак Ангел був цілком непоганим імператором, однак удари обставин виявились сильнішими) та правителів ранньої Ромейської держави (від 395 до Юстиніана), оскільки мені насправді мало що є сказати про них чогось особливого чи включити їх у якісь категорії роздумів. Та й особливо про епоху від 395 до Юстиніана: там все доволі очевидно і прозоро, більшість з них були доволі гарними, хоч і не прям видатними правителями, або посередніми/з нюансами (як Зенон чи Юстин 1), тому і казати про них нічого.
Частини статті
I. Спадкоємництво
II. Франкоримська держава
III. Іконоборство
IV. Кращі з кращих
V. Хіть і віра
VI. Різне
VII. Випадок долі
VIII. Чи зруйнували Палеологи Імперію?
IX. Комнінське відродження, і як незлобливість привела до знищення Імперії.
X. Що краще, правитель-завойовник, чи правитель-філософ?
Цікаві посилання
Для полегшеного розуміння можете скористатися списком Візантійських імператорів:
Також раджу переглянути плейліст по історії Візантії від каналу “Катедра Історії”, легкий і приємний до слухання.
https://youtube.com/playlist?list=PLhzVU8lt11wwPvjXymvRzIW3ZoWUSuiYn&si=ga8mN--kKszh9FaH
I. Спадкоємництво
Найважливіша справа правителя - дати державі гарного спадкоємця, який зможе зберегти державність, продовжити або почати золоту епоху (як Юстин (518-527 рр.), по смерті зробивши спадкоємцем племінника Юстиніана).
І якщо у правителя по якимось причинам немає власних дітей, або ці діти недостойні цього (корисливі, поганий для правління характер, тупість або ненавченість), то правитель має перебороти свою гордість і бажання зробити кровну династію на престолі, та обрати іншого спадкоємця серед найкращих людей держави. Не обирати серед улюблених родичів, як зробив Август чи Юстиніан (що привело до влади психічного хворого Юстина II (565-578 рр.), який був радше посереднім правителем), а обрати справді гарного спадкоємця (перш за все - безкористним, по друге - гарним для держави по характеру, а вже далі йдуть навченість і розум, бо все ж ненавчений, але праведний правитель краще, ніж корисливий і розумний, що використає свій розум для власного збагачення чи руйнації держави), що зможе далі вести державу до світлого майбутнього.
На жаль, вкоріненість династичної системи в більшості країн середньовіччя не сприяла загальному розвитку. Один гарний імператор припадав на 5 поганих імператорів. Цікавим випадком є Сасанідський Іран, де було 6 гарних правителів (Шапур 1, Шапур 2, Бахрам 5, Кавад 1, Хосров і Хосров 2), а між ними зазвичай йшли десятиліття міжусобних воєн, стагнації держави або повного хаосу.
Зачасту великі правителі намагались посадити своїх дітей на престол, або навіть ділять державу між ними (як Костянтин Великий, Карл Великий, Септимій Север, Веспасіан та багато інших), що в більшості випадків не призводило ні до чого хорошого.
За часів раннього принципату теж вибирали спадкоємців серед родичів, і ні до чого гарного це теж не привело, хіба що за виключенням Імператора Клавдія.
Тому найкраще поступили імператори Золотої епохи. Нерва обрав Траяна; Траян - Адріана. Той, побоючись що після його смерті все піде до дна, перебив чимало знатних римлян, щоб врешті зробити систему спадкоємства, яка продовжить золоту еру. Так був обраний Антоній Пій, а після цього мали правити Марк Аврелій і Луцій Верн. І ця система спрацювала. Однак Марк Аврелій вирішив зруйнувати цю систему і зробити свого сина, поганого за характером для правління, спадкоємцем. Так само і Север поставив своїх дітей на трон, і це все знову виливалося у повстання, заколоти та війни.
Тому хай гарний правитель обирає гарного спадкоємця. Як буде син, близький до ідеалу до правління - хай він буде спадкоємцем, але не по праву роду, а по праву розуму, здібностей і характеру. Як не буде - хай шукає серед інших осіб по всій державі таку людину, яка буде достойною правити по смерті правителя.
II. Франкоримська держава
1) Крім спроб об'єднати Візантійську Імперію і Імперію Франків при цариці Ірині (797-802 рр.) та Карлі великому (плани їх шлюбу та шлюбу їх дітей), і пізніше був план об'єднати ці держави, оскільки син візантійського імператора Василія Македонянина був заручений з донькою короля Людовіка 2 (Імператор Заходу у 850-875 рр.). Але, на жаль, син і спадкоємець престолу Візантії помер.
2) Але як і у випадку з Римсько-Угорською унією, яку планував Мануїл Комнін, про що я далі писатиму, таке об'єднання викликало неймовірний внутрішній спротив, і така імперія, від Саксонії і Бретані до Таврійських гір наврядчи б довго проіснувала.
III. Іконоборство
1) Граючи у гру Crusaders Kings 3, я почав цікавитися іконоборством (у грі воно має достатньо великі бонуси), оскільки держава і правитель могли отримувати багато грошей і золота за знищення артефактів. І по факту воно у реальності так і було - отримання шани від інших іконоборців (тобто, благочестя у грі), та гроші від ліквідації ікон та інших "артефактів".
Це може виглядати як варварство, що чинила Ісаврійська династія, однак воно мало цілком сильне обґрунтування у вигляді самої Біблії:
«Не роби собі різьби і жодного зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм…»
Цікаво, що питання про ікони виникло аж через 700 років після народження Ісуса.
Залишу дебати про ікони теологам, однак з практичної точки зору, іконоборство було доволі гарним способом мати державі фінансовий резерв і отримувати гроші в кризові моменти, а для правителів - повагу і вірність. Однак, іконоборців було знатно менше за інших християн, що поважали ікони, тому це радше навпаки, серед більшості населення викликало зневагу та ненависть до правителів-іконоборців.
Однак якби іконоборство поширилось набагато більше, як мінімум у самій Візантії - то це був би знатний плюс для розвитку і виживання Східної Римської держави, однак історія склалася інакше, і іконоборство загинуло як єресь.
2) Повертаючись до теми іконоборства, варто зазначити, що хоч з державної точки зору воно було непоганим, але з культурної точки зору воно знищувало культурний і мистецький спадок Імперії, який чимало грунтувався якраз на іконах.
IV. Кращі з кращих
1) І все ж, Македонська династія точно була однією з найкращих у Візантії, хіба що поступається Комнінам і Юстиніану Великому.
Там і правителі-мудреці, що тримали Візантію у мирі та розквіту, і завойовник Василій 2 Болгаробійця, який ліквідував кількастолітню Болгарську загрозу; а правитель, що не дуже хотів правити (Костянтин 7 Багрянородний) - мав дуже гарного співправителя у вигляді Романа Лакапіна, який не піддався бажанням поставити свою династію на трон і по зреченню забрав у своїх синів титули співправителів та передав усю владу Багрянородному.
Щоправда по смерті Болгаробійці все пішло шкереберть через те, що той замість зачаття синів займався війною і державою (що викликає лише повагу насправді, однак це мало погані наслідки). І по факту потім до влади прийшли дві бабусі-сестри, останні кровні представники Македонської Династії, через шлюби або усиновлення однієї з яких (Зої) правили ще кілька імператорів (у 1025-1056 роках), однак династія вже не мала такої потуги, постійні дворцові перевороти (або ж повстання як Ісаака Комніна) або відносно недовгі правління старих імператорів. Все це привело до ослаблення Візантії і подальшого тотального розгрому під Манцикертом, що можна порівняти лише з битвою при Ярмуці при арабських завоюваннях або ж Адріанопольською катастрофою.
2) Шкода імператора Іраклія. Взяв Імперію силою після правління тирана-ідіота (імператора Фока, який скинув гарного правителя Маврикія і тиранічно правив протягом 8 років), і і під час масштабного перського завоювання, і виконав ідеальну військову шахматну партію, геніальну стратегію та наніс найбільший удар по Перській державі з часів Александра Македонського. Але цим ослабленням скористалися об'єднані під ісламом араби, які, до того ж, використали невдоволення Візантією у Єгипті через притіснення Коптської Віри (монофізитства), і, починаючи з невеликих набігів, після розгромної битви при Ярмуці половина Візантійської Імперії з часом була захоплена арабами. Однак, завдяки деяким наступним імператорам (як і з Іраклідів, так і з Ісаврійської династії) та грецькому вогню, вдалося зупинити арабів при їх максимальній експансії і кілька разів знищити їх під Константинополем, хоч вся Африка була і втрачена. З часом навіть повернули Алеппо, Антиохію і більшість Закавказзя, як арабський халіфат почав розпадатися, однак потім прийшли сельджуки...
3) Імператор Маврикій правив 20 років (582-602 рр.), однак його скинув і вбив узурпатор Фока (602-610 рр.) і перебив його сім'ю. Правив він вдало і гарно, відбивавши напади ворогів, провівши кампанію проти авар, допоміг претенденту на престол Сасанідського Ірану, який врешті зайняв престол, та проводивши сприятливу внутрішню політику. І мабуть прочитавши це, ви подумаєте, що його смерть була жахливою помилкою в історії Імперії. Але, я надам матеріал для розмірковування, що його смерть була гарною подією.
А все через те, що він по смерті хотів розділити Імперію між своїми синами. Близько до того, що сталося по смерті Костянтина Великого.
Ми не знаємо щоб тоді сталося, але швидше за все - боротьба між цими осколками Імперії та всередині їх, як це сталося у володіннях синів Костянтина Великого.
Чи було б це краще, ніж 8 років правління тирана-ідіота? Можливо.
Це б якось зупинило напад Персії? Точно ні. Хосров використав жорстоку смерть свого друга Маврикія лише як привід для нападу, щоб захопити землі під час слабкості Ромейської Імперії. Але якби імперія розділилася між синами Маврикія, він би знайшов і інший привід для нападу. А ось чи змогли б відбитися діти Маврикія, як це довелося робити імператору Іраклію?
І на це питання вже відповісти не зможу. Можливо, перси б отримали поразку як від Одената (Пальмірського Царства), лиш осколку Римської Імперії в 3 столітті. Так само, можливо і авари. В історії Риму було достатньо моментів, коли якісь губернатори або керівники лиш частини Імперії, змогли відбивати великі напади сусідів (як той же Костянтин Великий перемагав германців ще до свого одноосібного правління всією Імперією).
Або було б все навпаки, і ці осколки були знищені аварами і персами. Доведеться лише роздумувати над альтернативою, і що краще, 8 років жахливого правління тирана-ідіота, чи розподіл Імперії.
Однак після тирана прийшов геніальний Іраклій та відновив Імперію. А чи зміг би Іраклій прийти, як Імперія була розділена? Знайшовся б свій Авреліан, що відновив єдність Риму?
Загалом, цей коментар до того, що на перший погляд жахливі події та втрачені можливості, могли б насправді бути кращими, ніж їх альтернатива, тобто краще з гіршого.
V. Хіть і віра
Пригадав цікаву історію, тільки от не пам'ятаю в який період це відбулося.
Був собі патріарх Константинополя, і проти нього була змова. Змовники звинуватили патріарха в тілесних насолодах з жінками. Ну, почався суд, патріарх виправдовується і розповідає:
- Раніше у мене і справді були проблемні думки. Складно було йти по Константинополю, бачучи красивих жінок, і ніяк на це не реагувати. І довго я так мучався, тірзали мене ті думки. Однак потім, довго молившись, я попросив у Бога допомогти мені, прибравши ці думки. І Бог мене почув - те, що раніше звалося статевим органом, у мене виглядали як жахливі й огидні пухирці.
І це він продемонстрував у суді, знявши свій одяг. І суд вирішив, що таким прибором він ніяк не міг насолоджуватись жінками.
І отут я пригадаю слова лорда Варіса (євнуха) з гри престолів: "Дивлячись на усю ту хіть, що пронизує людей, і що вони роблять заради неї, я радий, що позбавлений цього"
VI. Різне
Володимир Мономах був сином доньки імператора Костянтина Мономаха та сином Ярослава Мудрого.
Гарне прізвисько "Каліграф", що дали Феодосію 2. А найдивніше прізвисько, мабуть, Копронім, що дали Костянтину 5 з Ісаврійської династії, за те, що він опорожнився під час хрещення у дитинстві. Що найцікавіше, це прізвисько скоріше за все дали іконошанувальники через жорстку іконоборчу політику Костянтина 5. Однак попри це, він був цілком гарним імператором. По його смерті розпочалися інтриги майбутньої імператриці Ірини, яка можливо була у змові проти свого чоловіка-імператора та вбила власного сина заради влади, яку все ж отримала, однак попри злочини стала святою через повернення до іконошанувальництва.
Важливою працею в історії Візантії трактат "Про управління імперією", тодішнього імператора Костянтина Багрянородного.
VII. Випадок долі
Навіть якщо країною правитиме здібний і гарний правитель, як і по характеру, і діям, і ідеєю, і гарним положенням (чи то династія у середньовіччя, чи "зв'язки" у сьогоденні), завжди є випадок долі або маленький прорахунок, який може зруйнувати все.
Роман Діоген (1067-1072 рр.), будучи гарним імператором і по власним якостям, і по діям, намагаючись зберегти Імперію, відбити напади норманнів і тюрків, втратив все, зробивши 1 помилку — назначив одного з членів династії Дук (яку він фактично скинув завдяки жінці попереднього імператора з цієї династії, яка його привела до влади) командувати резервом свого війська. І той у вирішальній битві під Манцикертом зрадив Діогена, і візантійська армія була знищена. Були й інші прорахунки, як от розділити військо чи найняти тюркських найманців (воювати проти тюрків!), ще й поставивши їх на фланги, але ці помилки ніколи б не призвели до повної втрати Малої Азії у найближчі роки та повного знищення Візантійської армії під Манцикертом. І от така невелика помилка — і гарний правитель вмить привів Імперію до руїни. Він намагався повернути владу після звільнення з полону, але невдало. Хто знає, як би розвернулася історія Візантії, якби не цей доволі безглуздий прорахунок дуже здібного правителя. Який висновок з цього? Варто завжди ретельно сплановувати навіть невеликі дії, не недооцінювати людей (особливо тих, яким ти міг нанести образу), завжди бути готовим до випадку долі, та знати і робити висновки щодо взаємовідносин з іншими людьми, не довіряючи більшості, особливо у такій справі, як правління.
Щодо випадку долі, можемо пригадати Імператора Тіта (79-81 рр.), що загинув від хвороби, хоча був гарним імператорам і по властивостям особистості, і по діям (успішне придушення юдейського повстання, добудував Колізей тощо). Правив всього 2 роки, і помер. Після нього правив його брат Доміціан (теж здібний правитель, хоч якого часто радше помилково відносять до "безумних" імператорів), якого після 15 років правління скинули інтригани, привівши до влади Нерву, який започаткував золоту епоху Риму. Хто б зна, як склалася історія, і скільки б десятилітть правила династія Флавіїв, якби Тіт вижив. Не будемо йти у альтернативну історію (це просто на подумати), а пригадаємо ще кілька випадків: Юстиніанова чума, яка прийшлася на правління найкращого (або одного з найкращих) римських імператорів, що сильно вдарила по Імперії, чия ситуація, як мінімум економічна, і так була ослаблена постійною вдалою і великою експансією.
Чи чума при правлінні Іоанна Кантакузина (1347-1354 рр.) при тому що Імперія тоді якраз вийшла після громадянської війни, яка сталася через ще один випадок долі - смерть від малярії Андроніка 3 (про Палеологів поговоримо пізніше), і імператором став малолітній Іоанн 5, і почалася війна за регенство. Так ще й по Імперії вдарило квітуче Сербське (Сербогрецьке) царство, через що навіть при здібному правителі Іоанні Кантакузині імперія втратила більше третини територій і була сильно ослаблена.
І мабуть найбільший випадок долі - смерть Імператора Авреліана (270-275 рр.), що врятував Римську Імперію, однак був вбитий через змову, організовану працівником його "пошти" через боязнь кари, через якусь невелику помилку цього працівника.
І отак ми доходимо до висновку, що випадок може суттєво вплинути на історію цілих народів, Імперій, держав, суспільств. І чи можна від нього якось убезпечитися? Хіба що, лише частково, однак і це "частково" може мати негативний параноїдальний наслідок, але, мабуть, все ж краще, ніж нічого.
VIII. Чи зруйнували Палеологи Імперію?
Палеологи - найдовше правляча династія (майже 200 років), при якій Ромейська Імперія була відновлена й була знищена.
Почнемо з очевидного - імператорів Андроніка 2 (1282-1328) і Іоанна 5 (1341-1391).
Ці два імператори правили по 50 років кожен, і при них Візантія отримувала безліч поразок (під цим словом маю на увазі не лише військові поразки, а й економічні, адміністративні, династичні тощо) і зменшилася до стін Константинополя. Андронік 2, здається, був байдужим до влади, а його син-співправитель Михаїл 9 (1281-1320), попри амбіції і рішучі дії, отримав багато поразок. При їх правлінні майже повністю була втрачена Мала Азія, яку захопили невеликі турецькі бейліки. Причому не дуже сильні, яких змогла перемогти каталонська кампанія (яку Михаїл 9 вирішив обезголовити, що вилилося у їх криваве повстання), хоч міста ці найманці і не займали, а лише чистили територію від кочівників. Але навіть такі, доволі слабкі супротивники, нанесли ряд поразок ромеям. Фінансова криза, яка почалася ще при Михаїлі 8 (про неоднозначне правління якого поговоримо пізніше), стала ще серйознішою, і як колись Костянтин 10 Дука, імператор фактично розпустив військо, довіривши військову справу найманцям. Провали йшли і у внутрішній, адміністративній системі. Андронік 2 був настільки невдалим, що проти нього кілька разів повставав його онук, амбіційний і спраглий до влади, який врешті і став Імператором Андроніком 3 (1328-1341).
Іоанн 5 ставши імператором був ще малолітнім, регентом після громадянської війни був Іоанн Кантакузин, почалася чума, до того ж Сербогрецьке царство завоювало половину Імперії. І Іоанн 5, єдине чим відзначився заради збереження Імперії — поїхав до Європи за допомогою, і потрапив у полон. Фактом невдалості його правління слугує і те, як його скинув власний син (хоч і на кілька років), як османський султан успішно втручався у справи Візантії, навіть всередині сім'ї Імператора, і як його знову скинув з престолу власний онук. Так ще й прийняв католицизм, налаштувавши проти себе усіх, однак допомоги Заходу не прийшло.
Правління цих двох довголітніх і довгоправлячих імператорів перериває Андронік 3. Мабуть єдиний імператор, який успішно боровся проти ворогів. Так, при ньому якраз пала Нікея (облога йшла десятиліттями) і почалася облога Нікомедії, однак це був радше наслідок правління його діда. Андронік 3 влаштував успішну кампанію в Епірі і хотів повернути всю Грецію під владу Візантії, що хоча б частково дало б Імперії стабільність. Також відновив владу Візантії над частиною Болгарії. Він назначив керувати внутрішніми справами талановитого Іоанна Кантакузина, який провів судову реформу та відбудував візантійський флот, який міг конкурувати з італійцями, та відбив кілька ключових островів.
Як бачимо, він був доволі успішним правителем, і хто-зна, як би склалася ситуація далі, і чи зміг би він відновити велич Імперії і розбити її ворогів, однак Андронік 3 помер від хвороби. Смерть була найбільшою його поразкою. Правителем став малолітній Іоанн 5, про якого ми вже говорили, і попри талановитість його регента з роду Кантакузинів, почалася громадянська війна проти інших претендентів на регенство, і так Імперія отримувала поразку і невдачі раз за раз. Можна сказати, що Андронік 3 став "Сонцем Руїни" серед Палеологів.
Хоча навіть після найневдалішого правління Іоанна 5, ще був шанс відновити Імперію, яким скористався Мануїл 2 Палеолог (1391-1425), відбивши Фесалоніки та частину інших міст під час громадянської війни у Осман, яка почалася після розгромної битви під Анкарою 1402 року і смерті Баязида 1 у полоні у Тамерлана. Чи був шанс тоді нанести туркам розгромної поразки і відновити Ромейську Імперію? Можливо. Можливо Мануїлу треба було ставити на іншого претендента серед синів Баязида, або ж взагалі (що більш професіонально) маневрувати або навіть воювати з усіма. Але відновлення стало лише частковим, яке відсрочило падіння Імперії.
Що цікаво, Ромейська держава до останнього проводила військові компанії. Незадовго до падіння Константинополя, співправління Палеологів у Мореї принесло гарні результати у вигляді майже повного підкорення Пелопонесу. Однак у 1453 році Імперія пала, незважаючи на останні конвульсії, і разом з Імперію загинув її Імператор - Костянтин 11 Драгаш Палеолог.
А тепер, повертаємось до початку — Михаїл 8 Палеолог (1259-1282), засновник династії, привівший її до влади спочатку в Нікейській Імперії, а потім й у відновленій Ромейській Імперії.
І йому я даю дуже суперечливу оцінку. З одної сторони, саме при ньому відновилася єдність Візантії. Однак це була радше заслуга довгих літ правління Іоанна 3 Дука Ватаца (1221-1254), що поступово розбивав ворогів Імперії, підняв її економіку до вищого рівня тощо. А Константинополь пав за долею випадку майже без спротиву у 1261 році. Після цього Михаїл 8 майже не проводив військових кампаній або захищався.
Зате, з його плюсів було величезна будівельна кампанія з відновлення Константинополя, що сильно занепав з часів Комнінів. Його населення зросло вдвічі.
Однак паралельно з цим, грошей не вистачало. Іноді катастрофічно. І багато з цих грошей йшли на політику Михаїла 8 по "відновленню величі і пишності двору". З однієї сторони, репутація Імперії - це важлива частина. Можливість і знайти союзників, і нових васалів, і талановитих людей тощо. Однак це, під час дорогого відновлення Константинополя і нестабільної ситуації у зовнішній сфері, було помилкою. До того ж, були і церковні проблеми, які сильно посилилися після жахливого осліплення малолітнього співправителя, у якого, взагалі то, Михаїл захопив владу. Фінансова криза збереглася і при його наступнику Андроніку 2. І тут плавно переходимо до того, якого спадкоємця залишив Михаїл 8. І як я вище казав про правління Андроніка 2 - імператором він був ніяким, байдужим і поганим для Імперії.
І я можу з впевненістю сказати, що політика Іоанна 3 Дука Ватаца була точно набагато кращою, і якби Михаїл 8 її продовжив, замість "пишності двору", тим більше при гарних можливостях, пов'язаних з розпадом Конійського Султанату на сході, він міг стати точно кращим імператором, ніж був. Але все ж, головною його помилкою залишається спадкоємництво, до якого вже вкотре я повертаюся у цьому циклі.
У Ромеїв було безліч шансів зберегти свою державу. Багатьма вони скористалися. Багато вдалих правителів. Але багато і невдач. Епоха золотої доби змінювалася повною руїною і навпаки. І так Східний Рим простояв тисячу років від падіння Західного Риму.
І все ж, мій особистий вердикт, що Палеологи були радше поганими для Імперії, за виключенням Андроніка 3 та останніх імператорів (у яких вже просто не було вибору і можливостей).
IX. Комнінське відродження, і як незлобливість привела до знищення Імперії.
Тут ми не будемо казати про Комнінське Відродження (1081-1180), золотих імператорів і їх досягнення, а поговоримо лише про декотрий аспект правління великого Імператора Мануїла Комніна (1143-1180). А саме - про його сина, угорську унію і незлобливість, що привела до падіння Імперії.
По-перше, розглянемо його план Унії з Угорщиною, яку він намагався організувати через шлюб своєї доньки з Угорським принцем Белою 3, чий син мав стати правителем і Візантії, і Угорщини, оскільки у Мануїла довгий час не було сина. Однак, після 30 років правління у Мануїла все ж народився син, і всі плани довелося скасувати, разом із заручинами. Це ще зіграє свою роль у тому, що цей Угорський принц, ставши королем і отримавши визнання і претензії за шлюб з донькою Імператора, почне експансію на південь в т.ч. проти Візантії. І замість союзника, Імперія отримала ворога. Це, впринципі, наслідок непослідовності Мануїла у цій сфері (бо ж по чий ще вині він зачав сина, або почав планувати таку Унію, ще маючи можливість отримати сина-спадкоємця).
І цей син по смерті батька був малолітнім імператором, і такий фактор завжди приводить до поганого становища в Імперії. Але в цей раз удар нанесло ще й інша помилка Мануїла.
Він взагалі суперечливий Імператор.
Часто його критикують за зовнішню поразку - битву при Меріокефалі 1176 року, де візантійська армія потрапила у засаду від військ Румського Султанату і зазнала великої поразки, через непроведену розвідку. Однак, насправді, ця поразка не мала великого значення. Подальші напади тюрків були відбиті і ця поразка не привела до територіальних втрат. Але так, факт залишається - Імперія була вимушена піти у оборону, замість наступу як майже останню сотню років.
Трошки відступимо і згадаємо планову, але нездійснену унію з Угорщиною. Якою б була держава, єдина, Угорсько-Ромейська, від гір Карпатських до гір Таврійських?
Перше питання викликає те, яка династія правила б Імперію. Чи взяв би син Бели 3 і доньки Мануїла прізвище (династію) Візантійську, матрилінійну, тобто Комніни, чи Угорську, тобто Арпади? Скоріше за все, в Угорщині він би іменувався Арпадом, а у Константинополі - Комніном. Або одразу - Комнін-Арпад.
Геополітично, ця Імперія була б міцною і стійкою. Всі Балкани б контролювалися Імперією, Константинополь міг би забути про проблеми на сходи, захищений Угорськими васалами. Скоріше за все, дунайська низовина, сьогоднішня Румунія, стали б також покірними новій Імперії. На півночі захищена Карпатами і річками, угорці довгий час були наступальною силою аж до приходу монголів, і при такій унії, ставши ще сильнішими, могли б укріпити та завоювати владу в суміжних землях, тоді як Візантія сконцентруватися на сході та остаточно підкорити Румській Султанат.
Або, що насправді більш вірогідно, Імперія б, очікуючи стабільність і безпеку, просто б не вела зовнішніх бойових дій, скоротивши армію, як при Андроніку 2. Але це - лише альтернативні ідеї про європейську гегемонію. Тут можна пригадати й ідею Франкоримської держави через шлюб Імператриці Ірини та Імператора Карла Великого. Тобі б це була точно, та сама, відновлена Римська Імперія.
Але це ми говоримо лише про зовнішню політику. Найстрашніше коїться всередині. Для угорських феодалів - візантійська бюрократія, жахливі інтриги. Для візантійських аристократів - десятки нових чужорідних конкурентів за владу і вплив. І що точно було б (на відміну від зовнішньої політики) — це взаємна неприязнь і ненависть. Навіть асиміляція новозавойованих територій зустрічала опір, коли треба було урівняти візантійських бюрократів та знать на завойованих територій, які ще потребували відновлення та фінансових вкладів. Однак ті були завойовані (як наприклад болгари при Василії 2), їх права були меншими та проводилася асиміляція, через покоління-два різниці б зникали, як і ставалося з деякими болгарськими знатними родами, а при сильній владі васали б утихомирились. Та й завоювання й подальше закріплення були поступові, крок за кроком (імперії що формуються швидкими завоюваннями - довго не живуть зазвичай). А тут одразу - єдина величезна Імперія. А тут угорці не завойовані для візантійців, а навпаки. Їх права рівні, скріплені унією, не асимільовані, інородні вороги, що склали присягу (якщо склали) одному Імператорові, однак ненавидять одне одного ще сильніше, бо одна сторона забирає у іншої вплив, ресурси тощо. І я вже мовчу про десяток конфліктів у самих сторонах угорців і візантійців. І зрештою, хто б був головнішим у цій Імперії? Ромеї, чи угорці? Хто б перебрав на себе ковдру?
Насправді, відповідь на це неважлива. Можливо б ця унія і протрималася при якомусь одному сильному володарі, однак після його смерті почалися ще кривавіши громадянські війни, перевороти і інтриги, і таку Унію б тяжко було утримати.
Авжеж можна привести у приклад Польсько-Литовську Унію. Однак, варто зазначити, що в них не було такої форми правління і адміністрації, як у Ромеїв. Це абсолютно різні держави. А Литва взагалі була союзом кількох народів та перейняла традиції Русі. Зовсім не схоже ні на Угорщину, ні на Візантію. Та й на відміну від Комнінської Візантії, що почувала себе дуже гарно, Литва пішла на зближення з Польщею в т.ч. через зовнішню загрозу, а польська шляхта була готова прийняти Литовського монарха, вважаючи себе більш здатною до поширення свого вплива в Литві. І навіть так там були громадянські війни за владу, кілька разів ця Унія переривалась і відновлювалася, а остаточне об'єднання держав відбулося аж через 2 століття після Кревської Унії. Тому, перспектива Римсько-Угорської Імперії/Унії дуже сумнівна.
Що ж, повертаємось до тієї самої помилки Мануїла Комніна. І назва їй - незлобливість, багаторазове прощення.
Один раз пробачити - це доброта. Двічі - тупість. Тричі - смерть.
І так сталося між Мануїлом Комніном і його кузеном Андроніком. Той багато разів був заарештований Імператором через свої романтичні зв'язки з сім'єю імператора, що спричинили дипломатичні скандали (звабив жінку короля Єрусалиму, щось схоже трапилося в Антіохії), однак Андронік втікав неймовірними методами, а потім переховувався по всьому Близькому Сходу і навіть в Галичині. Однак як почалася війна з угорцями, Мануїл вирішив його пробачити і повернув.
Чи були в цьому якісь раціональні мотиви? Мануїл був сильним і здібним імператором, і його владі мало загрожував якийсь кузен, що прославився своїми романтичними зв'язками в якійсь далекій Галичині. Жодна держава б не наважилась почати вторгнення у Відроджену Візантію за претензії Андроніка, якщо він взагалі їх просив про це.
І скільки б Андронік не втікав з тюрм, Мануїл не наважився його покарати чи стратити. І до чого це привело?
По смерті Мануїла, до влади прийшов його малолітній син Олексій. За 3 роки Андронік увійшов у Константинополь як визволитель від інтриг і злодійств, та цілком доречний регент малолітнього Імператора. А що далі? Тиранія та вбивство малолітнього Олексія, захоплення влади та подальший переворот проти нього, очолюваний Ісааком Ангелом. І старого Андроніка за лиш 2 роки правління розтерзала товпа. Отак і загинуло Комнінське Відродження, бо імператор Мануїл по якимось причинам не покарав свого кузена. До речі, варто згадати, що від Андроніка йде династія Великих Комнінів, яка правила Трапезундом 250 років завдяки грузинському вторгненні під час правління Ангелів у Візантії.
Ви доречно зауважите, що при малолітньому імператорі Олексію всеодно були б регентські війни чи інтриги, та Імперія б всеодно занепала. Це так. Але при такій ситуації ніхто б не наважився вбити малолітнього Олексія, завдяки якому міг легітимізувати свою владу. Однак Андронік і так був Комніном, родичем Імператора, і йому він не був потрібен. І Олексій міг би вийти потім з цього регенства, як Костянтин Багрянородний чи Василій 2 Болгаробійця.
Ви знову можете зауважити, що той же Михаїл 8 Палеолог стратив свого малолітнього співправителя, попри те що не належав до правлячої династії. Але, по перше, він керував лиш частиною колишньої Імперії, та значно підніс свою легітимність після відновлення влади над Константинополем; та правляча династія до нього була не такою довгою попри величність правління Іоанна 3 Дука Ватаца, і Михаїлу не треба було доказувати свою легітимність регенства через довготривале правління династії, як це було при Македонській Династії. Та й заради справедливості, ця розправа і так мала негативні наслідки і серйозний конфлікт з церквою та народним невдоволенням.
Ну а далі вже йде альтернативщина і розмірковування. Але факт залишається фактом - Комніни б зберегли свою владу, і історія Імперії склалася зовсім по іншому.
Простити людину один раз - нормально, якщо це не загрожує тобі у подальшому. Двічі - це слабкість. Показова і безпринципна слабкість, що завдає удару по тобі.
І завершу цей розділ словами з Біблії:
«Будьте мудрі, як змії, і прості, як голуби»
— Євангеліє від Матвія 10:16
X. Що краще, правитель-завойовник, чи правитель-філософ?
1) Перед тим як зачепити основне питання, треба поговорити про більш просте - хто був кращим Імператором Ромеїв?
Візьмемо 3 найочевидніших претендента — Юстиніан Великий, Василій 2 Болгаробійця і Олексій Комнін.
В цей список, нажаль, не включаємо таких великих імператорів як Іраклій (попри те, що він врятував Імперію, він залишив поганих спадкоємців (лише онук його, майбутній імператор Костянтин 4, був доволі вдалим правителем), а також назавжди втратив східні провінції, хоч раніше сам їх і повернув, а на Балканах назавжди залишились слов'яни), Іоанн 3 Дука Ватац), Маврикій, імператори-засновники династій, такі як Василій Македонянин, Лев 3 Ісавр, Михаїл 8 Палеолог тощо. Вони теж були дуже здібними правителями, за яких імперія розквітала, але, все ж, своїми досягненнями вони поступаються першим трьом претендентам, яких ми розглянемо.
Щоб не затягувати, дам одразу свій висновок - найкращим був Олексій Комнін. І чому так - далі.
Вочевидь, його військові і зовнішньополітичні досягнення, хоч теж були доволі великими (перемога над норманнами, печенігами, повстанцями, турками-сельджуками під час і після 1 хрестового походу, завдяки чому Ромейська держава повернула багате західне узбережжя Анатолії), однак поступаються великим завоюванням Юстиніана і його "меча" Велізарія, та перемогою Василія 2 над Болгарським Царством і повне його знищення, давнього ворога Риму, та поширенням контролю Імперії на весь Балканський регіон, а також частково у Вірменії і Алеппо.
Заради справедливості, варто зазначити, що ще під час регенства над Василієм 2, його регенти Нікіфор 2 Фока і Іоанн Цимісхій теж здобули великі перемоги над Болгарами, Русами і Антиохією, що сильно послабило ворогів Імперії. Але цей бонус до початку самостійного правління Василія 2 компенсується громадянською війною і повстанням самопроголошених імператорів, яких довелося подавляти.
Так, у Юстиніана теж були, так скажімо, гріхи. Його експансія і амбіції супроводжувались жорсткою податковою політику та вигоранням селян та горожан, що вилилось у повстання Ніка. А потім прийшла й велика біда — чума, хоч Юстиніан ніяк не міг цьому завадити, але факт залишається фактом. Але інші його дії перекривають ці проблеми, хоч ви б точно не захотіли жити при його правлінні. Однак, чому ж я ставлю Олексія Комніна вище за інших? Він не був великим будівничим, як Юстиніан, збудувавший Святу Софію, не був філософом або науковцем, як Лев 6 Мудрий чи Костянтин 7 Багрянородний, не був прям великим завойовником. Так, він врятував Імперію, як зробив це і Іраклій, і Лев 3 Ісавр (717-741 рр.), і Феодор Ласкаріс (1206-1221 рр.) та далі Іоанн 3 Дука Ватац (1221-1254 рр.). Він був доволі гарним адміністратором, але чи за це я ставлю його на перше місце?
В нього був великий плюс, якого не було у Юстиніана та тим більше у Василія 2 — спадкоємець. Не просто спадкоємець, а здібний, вдалий і гарний до правління, мудрий. Той, який йде на рівні з батьком, а не поступається на кілька щаблів. Іоанн Комнін — ідеальний продовжувач Комнінського Відродження, якому дав ще 25 років, і його розум і вміння підтверджуються і його сином-спадкоємцем - Мануїлом Комніном. Ще майже 40 років Відродження. Хоч, заради справедливості, Мануїл був не першим і "основним" його сином, однак старші померли незадовго до смерті батька, і про Мануїла ми поговоримо окремо.
Що ж було у Юстиніана та Василія 2?
Юстиніан назначив спадкоємцем Юстина 2, про якого я вже казав. Він був радше посереднім правителем, але точно не гарним продовжувачем справи Юстиніана. Лангобардське вторгнення у Італію і психічний розлад Імператора тому підтвердження.
У Василія 2 справа ще гірше. Сам дітей не мав і не хотів, назначив спадкоємцем свого брата, який використав посаду Імператора по смерті Василія заради власної втіхи, з чого почалася криза в Імперії, хоч він правив лише 3 роки.
Племінницям Болгаробійця не дозволяв одружитися, через що вони так і не мали дітей до більше ніж сорокарічного віку, що унеможливило продовження Македонської династії і її вимирання. І отак наступні імператори, ще 30 років, вибиралися на престол через шлюб зі старими племінницями Болгаробійці. І хоч деякі з них були відносно непоганими, але в цей період Імперія точно втратила всю ту міць, за яку боровся Василій 2.
То ж, який висновок? Найважливіша справа гарного правителя - залишити такого ж гарного спадкоємця. Правитель може бути великим будівничим, філософом, завойовником, адміністратором тощо, однак це все втратиться по його смерті, якщо він не знайде/не виховає такого ж спадкоємця, який достойно продовжить його "Відродження". Тому правління великих імператорів Василія 2, Іраклія і Юстиніана затьмарене їх спадкоємцями, і їх беруть поодиноко для оцінки, а Ісаврійську, Македонську (обидва стосуються перших 2-3 імператорів з кожної (Лев 3 і Костянтин 5 у Ісаврійській; Василій Македонянин, Лев 6 Мудрий і Костянтин 7 Багрянородний в Македонсткій)) і перш за все Комнінську династії (також варто згадати ранньоімперських Флавіїв, де 3 з 3 імператорів були здібними і здатними до правління) розглядають як золоті і цілісні, де правильне спадкоємництво відіграло важливішу роль, ніж досягнення вищенаведених великих, але "поодиноких" (у плані великих досягнень у своєму часовому проміжку) імператорів, які не забезпечили подальше процвітання Імперії після їх смерті.
В історії залишаються гарними навіть ті правителі, які не зробили особливо нічого важливого, однак які призначили великих спадкоємцев, як Нерва (96-98 рр.) і Юстин 1.
І тут можна ще згадати питання про спадкоємництво від батька до сина, чи виборне (або загальне, як був обраний Траян, або серед роду, як обиралися імператори Юліїв-Клавдіїв), однак воно вже було описане в 1 розділі і свою думку щодо цього я описав там. І серед римських династій можемо знайти гарні приклади усіх цих видів спадкоємництва. Від батька до сина йшли гарні правителі - Комніни, Македонська і Ісаврійська династії (на початку у обох, як описував вище). Так і погані приклади є є, як у Северів, Палеологів, династії Іраклія і Юстиніана. Гарний приклад виборного спадкоємництва - обрання імператорів Золотої епохи Риму ("добрі імператори"). Виборне серед родичів - в Нікейській Імперії, Юлії-Клавдії (там як гарні приклади, як от обрання Клавдія і Тиберія, так і погані, як Калігула і Нерон), Тетрархія за часів Доміціана і його спадкоємців.
Навіть регентська влада, попри більшість випадків, регенти можуть бути гарними, як приклад таких гарних регентів - Роман Лакапін, Нікіфор 2 Фока, Іоанн Цімісхій, Іоанн Кантакузин.
2) Розглянувши так багато прикладів, повертаємось до основного питання.
Правителі-завойовники, або більш доречно правителі-військові - ті хто під час свого правління концентрувалися на війнах та/або експансії, що стало їх головним (або єдиним) досягненням.
Правителі-філософи — тут ми представимо не лише філософа як Марк Аврелій, а й радше більш "мирних" правителів: науковців, адміністраторів тощо.
У протистояння я поставлю імператорів-філософів Лева 6 Мудрого (886-912 рр.) і його сина Костянтина 7 Багрянородного (913-959 рр.) (радше історик чи науковець, ніж філософ) з Македонської Династії, кінець 9-середина 10 століття; римського імператора Марка Аврелія (161-180 рр.); та великий київський князь Ярослав Мудрий (1015-1054 рр.). З іншої сторони будуть Василій 2 Болгаробійця (963-1025 рр.) та обидва його регенти, Никифор 1 (802-811 рр.), Іраклій (610-641 рр.), Септимій Север (193-211 рр.), можливо пригадаємо або зачепимо Костянтина 4 (668-685 рр.), ісаврійських імператорів (717-775 рр., перші 2 і найвизначніших імператора з цієї династії), багатьох імператорів кризи 3 століття, та київський князь Святослав (964-972 рр.).
Як бачимо, кількісно, у історії, переважають саме 2 тип, що насправді зовсім не дивно, бо у людей улюблена справа - війна. Хоча у історії взагалі було достатньо прикладів, як після правителя-військового приходив правитель-цивільний, не менш визначний і гарний. Як у нас, Володимир Великий і Ярослав Мудрий.
Перш за все, варто зазначити, що у кожного правителя були свої обставини, які спричинили ті чи інші дії.
Також цілком зрозуміло, що у країні, постійно охваченій війною та ворогами, буде попит на правителів-військових, що мають здолати ворогів і знищити загрозу; тоді як в країнах в стабільному регіоні, що процвітає завдяки, наприклад, торгівлі, буде більший попит на мирних правителях, що концентруються на внутрішньому і економічному розвитку держави.
Розглянемо кілька прикладів. Василій 2 Болгаробійця, один з найвидатніших Ромейських Імператорів, прийшов до влади коли вже кілька столітть йшла довга боротьба з Болгарським Царством, що неодноразово загрожувало навіть столиці Імперії. І він присвятив життя війні, підкорив усі Балкани та убезпечив Імперію. Але, як я і сказав - він присвятив ЖИТТЯ війні. Він не мав спадкоємців і залишив Візантію у династичній кризі на наступні 30 років, що завершилося вимиранням Македонської Династії. Будучи майстром війни, він був абсолютно немічнім у справі спадкоємства і особистому житті.
Схожа історія у Римського Імператора Септимія Севера, який започаткував династію Северів, будучи полководцем, що виграв громадянську війну. По себе залишив слабкого та садистсько-гнівливого сина, що привело потім до кризи в Імперії. Та й сам Север був доволі жорстоким.
Хоча взагалі дуже часто у правителів-військових можемо споглядати як мінімум суровість, як максимум - неймовірну жорстокість. Іноді жорстокість потрібна, як при завоюванні Англії Вільгельмом Завойовником (1066-1087 рр.), щоб закріпити свою владу, але зачасту вона не зупиняється і стає тиранією, абсолютним злом.
Також буває й таке, що споглядаємо бездумну спрагу до війни, навіть якщо це зробить лише гірше, як похід Святослава Завойовника на Хозарію, що відкрило закаспійським кочівникам дорогу в Український степ, особливо печенігів, що нанесе велику шкоду Русі надалі. Так само тут можна згадати деякі з хрестових походів, де найважливішою метою була лише слава у боях, а не звільнення Святої Землі чи вигнання мусульман з якихось територій.
З іншої сторони, мирні правителі, можуть настільки цінити мир, що йдуть на такі поступки, які не співмірні зі здоровим глуздом і йдуть не на користь державі. І це вже не пацифізм і миролюбність, а слабкість. Таке було характерно багатьом правителям в різних історичних періодах, і прикладів тут можна навести дуже багато. Але саме правителі-філософи, зазвичай, не допускають таких помилок. Марк Аврелій провів цілу маркоманнську війну, Ярослав 2 підкорив Червенські міста, воював з братами та здійснив невдалий похід на Візантію, успішні походи проти балтів та печенігів. Але попри це, він відомий саме за своєю внутрішньою діяльністю (юридичною, церковною, будівничою).
Але були й правителі-філософи, які терпіли поразки на зовнішній арені, як наприклад Лев 6 Мудрий у війні з болгарами, які тоді набули найбільшого розквіту, ставши гегемоном на Балканах; а також успішні походи князя Олега на Константинополь під час правління Лева (у 907 і 911 роках).
Побачивши багато прикладів з двох сторін, ми бачимо, що справді найвеличнішими правителями були ті, хто вмів тримати баланс між справами військовими та внутрішніми. Тобто: і відбити напади ворогів та перейти у наступ, завдавши їм поразки (причому необхідної, а не як Хозарський похід Святослава), розширити межі Імперії, однак і закріпити владу над новими територіями, і у внутрішніх справах розвиваючи економіку, адміністрацію, закони, вирішуючи релігійні суперечки тощо. Однак, що теж важливо, не немічні у справах інтриг при дворі, що можуть різко зруйнувати всі плани і знищити, на перший погляд, ідеального правителя, як це сталося з Юлієм Цезарем, що був вбитий заговором, і від цього його не врятувало ані величайші полководські здібності, ані любов від народу. Чи, ще приклад - імператори Клавдій (41-54 рр.) та Александр Север (222-235 рр.), що попри свої здібності і гарні для державі дії були вбиті через змову.
На таке здатні не так багато людей, але ті що спромоглися на це, і не були знищені випадком (як Імператор Тіт, чи Роман Діоген, Авреліан, Андронік 3 Палеолог), ті увійшли в історію як найкращі. Невелика примарка - перелічених мною осіб історія пам'ятає, бо за невеликий проміжок часу вони показали себе дуже здібними правителями, однак, нажаль, не змогли розкрити свій потенціал через випадок долі, про що ми вже говорили раніше.
Мабуть найбільш ідеальний показник цього балансу - правління Юстиніана та Октавіана Августа. Перший мав неймовірних полководців Велізарія і Нарсеса, що зробили його завоювання успішними, а сам Юстиніан прославився як законотворець, будівничий, релігійний діяч і архітектор золотого півстоліття Імперії. Октавіан Август схожий з ним - творець Римської Імперії, переможець громадянської війни, любимець народу (на відміну від Юстиніана), що мав також здібних полководців і розширив Імперію до майже її природних меж по Дунаю, та хоч завоювання Германії закінчилось катастрофою. І от ми бачимо, що найвеличніші правителі це ті, хто самі створюють "золоту епоху" своєї держави і опікуються внутрішними справами, але мають вкрай здібних полководців, до того ж вірних, які творять їм завоювання.
Але навіть без цього є достатньо правителів, що зберегли баланс і увійшли в історію як найкращі. Ярослав Мудрий - будівничий, законотворець, величайший в українській історії дипломат ("Тесть Європи"), переможець міжусобиці і подальших походів протр сусідів. Сулейман Пишний (1520-1566 рр.) відзначився тим самим, що і Ярослав Мудрий, але к Османській історії, і як архітектор золотої доби держави і культури.
Фрідріх Великий (1740-1786 рр.), що зробив з Пруссії велику державу та перемагав у тих ситуаціях, де всім здавалося, що перемогти неможливо.
Наполеон, що попри свої деякі вади, прославився як одна з найвизначніших осіб в історії, не тільки як полководець, але й як державотворець тодішньої постреволюційної Франції, законотворець тощо.
Загалом можна навести купу прикладів, і багато з них ви неодноразово чули, як найкращі правителі і найвідоміші люди в історії.
Однак навіть такі ідеальні правителі скоювали помилки. Іноді лише одну, іноді кілька. І ці помилки могли бути вирішальними у подальшій історії, і зазвичай стосуються саме спадкоємства, про що ми вже не раз говорили.
Тому, найкраще що може мати держава - це правитель-державотворець. Що під цим маю на увазі? Достатньо військовий чи маючи великих і, що не менш важливо, вірних полководців, щоб здолати ворогів держави та розширити її межі. Достатньо управлінець, щоб реформувати застарілу і непрацюючу адміністративну систему, інтегрувати нові землі та народи. Достатньо вчений, щоб розумітися на питаннях влади, теології та розвитку. Достатньо дипломат, щоб вирішувати суперечки у державі та стати законотворцем. Достатньо розуміється на придворних інтригах щоб ліквідувати усі змови, що можуть звести до нуля його правління, чи самому використати змову для знищення ворога. Достатньо гарний у особистому житті - маючи вірну й розумну жінку (що не почне змов по смерті правителя, як, наприклад, по смерті імператора Іраклія), з якою можна буде виховати достойних спадкоємців (як це було у династії Комнінів, Флавіїв, Македонської). Достатньо суворий, щоб карати ворогів і не пробачати їх. Достатньо милосердний (коли це розумно і не грозить тобі надалі), щоб викликати любов у народу та серед двору. Достатньо розумний у плануванні і стратегії, щоб планувати свої дії на багато років вперед, не вводячи державу у випадкові кризи або скрутні становища, та щоб мінімізувати можливості неприємного випадку долі. Достатньо мужній, щоб прийняти виклики та повести військо (навіть якщо план битви придумав не він), щоб підняти бойовий дух. Впертий у своїх справах, але договороспроможній, далекоглядний. Міцний тілом і здоров'ям, щоб прожити і правити довго, боротися проти хвороб і витримувати довге навантаження. Міцний духом і не поступається тілесним потребам, не впадаючи у гедоністичні забавки (саме такі правителі-гедоністи входять у історію як найгірші) та піри (що мають використовуватися лише задля підняття репутації, корисних знайомств та, можливо, відпочинку, але точно не для насолоди чи забавок). Коли треба - підвищує податки, але не викликаючи поборів населення. Коли треба - пробачає борги та знижує податки під час голоду. Має запасний план і запасні ресурси на якісь випадкові неприємнощі. Коли треба - щедрий, особливо на подарунки, щоб покращити думку про себе та подружитися з васалами і піданними. Коли треба - жадібний і вкрай економний, коли це направлене на благо держави. Коли треба - цинічний щодо релігії. Коли треба - ідеал доброчеснот і релігійний діяч. Завжди працьовитий, старанний у своїх справах, і витриманий у своїх планах, що робить їх задовго і тримається їх ще довше. Амбіційний, однак до того, поки це не йде у величезний ризик, що затьмарює вигоду. Коли треба - вміє заводити знайомства, підтримувати контакт, вибачитись, формувати про себе лиш гарні думки. Коли треба - рішучий йде на ризик. Коли треба - спокійний, розмислюючий, обгрунтовує свої дії. Коли треба - мститься ворогам, де б вони не знаходились. Коли треба - залишає справу помсти, якщо це загрожує собі та державі (і піде їй не на користь). У справах підданих справедливий, але не ставить її вище за все інше, залишаючи в голові варіанти інтриганські. Коли треба - з людьми чесний, але зазвичай - все найважливіше залишається в голові у правителя, і розпорядження цією інформацією має бути вкрай обдумане і не піддаватися "чесності". Коли треба - викрити зраду, мати охорону і перевіряти її, облаштувати таємні ходи, але й не впадати у паранойю. Не нищити свою репутацію бездумно, як Святополк, вбивши братів Бориса й Гліба, зробивши їх великомучениками. Однак, коли брат повстав проти тебе - заслуговує кари відповідної. Не нищити свою репутацію, доброчесність та правління блудом, пияцтвом, бійками та іншими гедоністичними насолодами. Не бути занозчивим, але й не ігнорувати відверті образи. Викликати повагу у оточуючих та по всьому світу. Завжди справи мають бути обдуманими, а рішення - розумними. І як писав Марк Аврелій, завжди слугувати кінцевій меті. У нього це було - служіння Цілому. Тут це - правління. Не забувати й настанов Макіавеллі, якими б вони не були (як би їх не кликали "справою тиранів"), однак історія показує, що вони мають сенс і дуже правильний (і сам доходиш до них, вивчаючи історію), хоч про деякі настанови й можна сперечатися. Але й не забувати важливого факту — влада - не має бути самоціллю, це лише інструмент. Продовжуємо. Ще, може, пише книги для спадкоємців, як Костянтин Багрянородний, або займається філософствуванням, або живе у військовому таборі. Це вже не має такого великого значення. Головне, щоб він посвятив життя правлінню, і зробив це з розумом. Можливо, правитель втручається у релігійні справи чи приймає іншу віру, як Володимир Великий (та багато правителів Скандинавії і Східної Європи у 10-11 століттях), можливо починає репресії проти народів заради асиміляції. Ці дії мають негативний короткостроковий ефект, однак при правильному плануванні і реалізації (як прийняття християнства при Володимирі Великому; частково іконоборча політика при Ісаврійській династії; розправа, але й подальша інтеграція болгар при Василії Болгаробійці) можуть принести державі великий довгостроковий ефект.
Він може переходити моральні норми, коли це необхідно для досягнення найвищої мети, але попри це зберігає принциповість.
Ось - ідеал правителя. І такий ідеал має притримуватися і коли здобуваєш владу (що, до речі, вимагає більше поступок щодо моральних чеснот, що доказують міжусобиці та громадянські війни, однак по перемозі в яких правитель може стати ідеалом доброчесності і таким запам'ятатися в історії). І що найцікавіше - це ідеал не лише правителя в далекому середньовіччі чи будь де в ІСТОРІЇ. Це - ідеал правителя і зараз. Правителя, що може привести свою державу й свій народ до захмарних висот.
Але ідеал неможливий. Завжди щось буває не так. Якісь прорахунки, випадок долі, сильніша зовнішня сила, характер чи щось ще. Але ті, хто йдуть до цього ідеалу і притримуються прикладів колишніх величних правителів (але не забуваємо - з розумом, з місцевими і ситуативними відмінностями) - самі стають величнішими і вписуються в історію.
