Естетика (само)руйнації

У європейській інтелектуальній традиції дуже поширеним є троп доведення себе до межі через саморуйнування, яке маскується під самотворення. І простежується це від захланного зловживання амфетамінів Лендом та тяжкого алкоголізму Буковскі до розпусного життя Бодлера. Чи є це породженням Модерну або Ренесансу? Здається, що ні.

Що я взагалі маю на увазі під руйнацією? Це процес, при якому індивід може в моменті насолоджуватися Х, але платить подальшим становищем через зловживання цим Х. Тут нам і підходять приклади, озвучені вище: усі 3 герої насолоджувалися життям, проте перший отримав психоз, другий – виразку шлунка й кровотечі, третій – смерть від сифілісу. Проте руйнація не обмежується лише таким визначенням: це можуть бути моменти страждання тут і зараз, які в подальшому переростають у мистецьке паливо (згадайте вірші того ж Бодлера, що були присвячені Жанні Дюваль), або ж руйнація з релігійною складовою. Так, ми можемо простежити це і у модерних скопців з їхніми знаменитими способами врятувати власну порядність (каструвати себе, деколи в не найприємніший спосіб), і в середньовічних катарів – правнуків гностиків, які були схильні до ритуального самогубства (endura) та харчового аскетизму, що призводив до фізичного виснаження.

Давши визначення, ми можемо простежити це де завгодно в європейській історії й міфології, хоч і з важливою обмовкою щодо античності. Візьмемо умовного Нарциса: певною мірою він є чітким відображенням насолоди тут і зараз (гордині), що переросла в страждання через помсту Немезиди. І зрештою цей персонаж став культовим, адже йому присвячені і полотна, і мультфільми, і найменування «тих самих колишніх». Поглянувши далі, ми побачимо Актеона, який через зухвалість підглянув за Артемідою й був перетворений на оленя, зустрівши смерть від зубів власних же собак – ще один не менш чудовий приклад, який лише не зажив такої прихильності культури. Проте тут з’являється суто сюжетний троп, який поки не реалізує саме прагнення до страждання; спроба насолодитися карається чимось вищим. До того ж саме ці герої (більшою мірою, звичайно, Нарцис) стали підґрунтям для майбутнього культу страждання (або принаймні одним із тих компонентів, що на це вплинули чи бодай доповнили картину). У часи пізньої античності популярності набуває християнство, яке своєю чергою ще більше культивує важливість ролі страждання через самість милостивого Господа, який рятує свої творіння власними муками та смертю. Подальші жорстокі вбивства над ранніми вірянами породили явище мучеництва за віру; масове вшановування святого Георгія Побідоносця, образ смерті святого Петра на перевернутому хресті чи розстріляного з лука Себастіана стали чудовим втіленням страждання в ім’я благородства – непохитності, захисту чи поширення віри.

Ранньохристиянські мислителі, які провели ревізію Старого Заповіту, породили гностицизм – уявлення про вдаваного бога-деміурга, який ув’язнив наші душі в матеріальному, жахливому світі, за межі якого варто вийти й звільнитися завдяки гнозису – містичному одкровенню, що дозволить після смерті оминути архонтів (слуг деміурга) й вийти у справжній, божественний світ. Не здобувши популярності й ставши єресю, гностицизм усе-таки не зник, залишивши свої майбутні відголоски, які з Близького Сходу потрапили до Лангедоку. Ця досить антижиттєствердна теологічна позиція, що пережила спалах миттєвої популярності в середньовічній Франції, Каталонії, Італії та маленьких осередках Німеччини; саме вона іменується катаризмом, і її ми розглянули з вами ще на початку.

Після закінчення Середньовіччя загалом зросла мода на, як би не було парадоксально, окультизм та раціоналізм водночас, містику та повноцінне звільнення від старої моралі – з’явилися Казанови, Едварди Келі та маркізи де Сади з їхньою скандальністю, розбещеністю та партикулярністю. Модерн став для нас більш знаковим: з’явився декаданс – буквальне захоплення розпадом. Тут ми повертаємося і до Бодлера з його поетичними стражданнями, і ряду його колег в особі Вайлда, Гюїсманса та інших. Саме вони вже повністю заклали, концептуалізували та озвучили вже те, що інші доти не могли вловити – естетику руїни, страждання та смерті. Вишукана витонченість поезії Бодлера з її гіркотою, легкі та насичені образами й психологізмом описи смерті та глибокої душевної деградації у Вайлда, безмежні фізичні страждання посеред елітаризму у Гюїсманса. Заклавши фундамент, вони навіки таврували природне повторення людської зацікавленості в розпаді штампом тривіальності – хоча самі вони торкалися речей, цілком притаманних європейському контексту, лише викрутивши йогона максимум. Проте слід відзначити, що вони були першими, хто просто сказав: «страждання – це красиво».

Трохи відійшовши від декадансу, я б хотів зайвий раз наголосити на важливості кристалізації романтичного підтексту руйнування, що починалася ще в Ренесансі й розквітла в модерну епоху. Так багато тогочасних зірок вели абсолютно деструктивний спосіб життя, що закономірно відбилося на їхньому фіналі: тут і марнотратство Кроулі, яке обернулося злиднями, і вживання опіуму Беньяміном, що супроводжувало депресію, і багато сотень подібних прикладів, які закарбувалися і в підсумку проникли в поп-культуру. Згадайте будь-який улюблений «легкий» голлівудський фільм: з величезною часткою ймовірності там так чи інакше буде супровід певної деструкції – якщо не наркотичної, то бодай тютюнової. Це простежується і в музиці, що стало й певною «поп-класикою», як-от гурт «Nirvana», чи в низькосортних реп-треках у топ-чартах спотіфай, які повторюють єдиний бунтарський, (у цьому контексті) справді клішований лейтмотив: спонтанний секс, багато алкоголю та речовин.

Залишається декілька питань: чому людину (принаймні західну) так тягне до руйнації? Зрештою і я, і ви збрешемо, якщо заперечуватимемо, що якийсь з аспектів цієї руйнації у практиці великих є для нас як мінімум цікавим, як максимум – надихаючим. Якщо вдивитися в усі ці шаблони, то грають вони на відчутті межі, табу та наслідків. Нас може лякати психоз Ленда, але ми з певним захопленням дивитимемося на ті психоделічні та своєрідні інтелектуальні конструкти, які він зміг породити; ми можемо лякатися життєвої нереалізованості Бодлера, але ми зі страшенним задоволенням читатимемо його вірші; ми можемо боятися злиднів Кроулі, але ми всі прагнемо звільнити та реалізувати власні бажання – питання лише в тому, наскільки далеко в цьому заходити. Інакше кажучи, нас приваблює сміливість перетнути цю межу й зламати якесь із табу або принаймні взяти щось із того, що видається нам жахливим. Зрештою, людині легше сприймати себе тут і зараз, аніж завтра чи, тим паче, післязавтра. Саме тому естетика руйнації солодка – вона як едемський плід. Легше уявити себе тут і зараз у задоволенні, аніж потім із молочницею; легше уявити себе розслабленим або в «інших вимірах людської свідомості», аніж із цирозом печінки через пару років. І тут можна дійти, здається, до периферичної відповіді, що межує між редукціонізмом та палким романтизмом: така дріб’язкова людська особливість, як неможливість заглянути в завтрашній день, так яскраво вибухнула в модерні, прикривши собою будь-які релігійні підтексти минулого (які, проте, донині лишаються для нас чимось вражаючим) і породила в наших очах захват. Захват від чогось хворого, деструктивного та небезпечного.

З іншого боку: а як нам до цього ставитися? Багатьох може лякати романтизація страждання як така, що явно простежується у вищесказаному. Однак страждання саме по собі неможливо романтизувати в моменті самого страждання – це непоєднувані речі; неможливо бути холодним та гарячим, тихим та гучним, високим та низьким водночас. Саме тому естетизація або принаймні саме визнання користі страждання є для нас терапевтичною. Страждання є тим, що не хочеться продовжувати, але, маючи досвід, його варто інтегрувати. Зрештою, я це чудово усвідомлюю на собі: мене донині лякають певні моменти мого життя, після згадки яких промовляю: «Слава Богу, що це скінчилося», одначе факт страждань дав поштовх до метаморфоз: думок, дій, текстів, світогляду – речей, які апріорі не можна назвати поганими за своєю суттю.