Квітень 1874 року прийнято вважати відправною точкою нового стилю живопису — імпресіонізму. Саме тоді, на виставці «Анонімної кооперативної спілки художників, скульпторів і граверів», вперше виставили картину французького художника Клода Моне “Схід сонця. Враження”. Картина дуже відрізнялася від полотен, до яких звикло тогочасне суспільство - в моді були детально промальовані грандіозні картини із зображенням батальних сцен, античних міфів та біблійних історій. Публіка не дуже зрозуміла нове віяння в живописі, а критики писали, що робота Моне тільки “робить враження”, що це картина. Так до подібного стилю прикріпилася назва “імпресіонізм” (від фр. impression - враження). Однак саме тоді зародилося мистецтво нового часу, яке згодом трансформувалося у багатство стилів та напрямків, з якими живопис прийшов у XX століття.
Імпресіонізм достатньо легко впізнати поміж інших художніх стилів. Його вирізняють густі пастозні мазки фарби, м'які контури, низька деталізація, несиметрична композиція, здебільшого світлі кольори полотен. Сюжети часто зображують буденне життя, спокійні пейзажі, портрети та натюрморти. Для свого часу ці стилістичні рішення були дуже революційними, однак вони не виникли нізвідки, а сформувались під впливом тенденцій своєї епохи.
Щоб прослідкувати формування нового стилю, слід розглянути, які події в суспільстві кінця ХІХ століття підштовхнули митців до пошуків нових способів вираження, відмінних від класичного живопису.
Тенденції реалізму
У ХІХ столітті у світі відбувалися бурхливі зміни - почалась епоха науково-технічного прогресу та суспільно-політичних рухів. Відбулась Промислова революція, стали будувати великі міста з фабриками та заводами, з'явилися потяги, пароплави та телеграф, Чарльз Дарвін опублікував своє “Походження видів”, відбулось відкриття періодичного закону хімічних елементів, формувались засади лібералізму. Ці та багато інших подій почали моделювати новий світ і, звісно, одними з перших новітні тенденції підхоплювали митці.
Класицизм, з яким мистецтво увійшло в ХІХ століття, поступово змінювався романтизмом, а потім і реалізмом. У світі, що почав швидко змінюватися, стали неактуальними класичні полотна із зображенням античних міфів чи біблійних історій. Митці прагнули жити в сьогоденні та неупереджено зображати реальність, що їх оточувала. Одними з найяскравіших представників реалізму в живописі стали Гюстав Курбе і Едуард Мане. Героями їх полотен стали сучасники — пересічні містяни, селяни і робітники, люди, зайняті побутовими справами.
До тенденцій реалізму звернулися і імпресіоністи, однак передавали вони не стільки суху реальність, скільки суб'єктивне враження від неї, часто романтизоване: погода на їхніх картинах завжди хороша, життя спокійне, а люди, здається, задоволені життям.
Художники виходять на відкрите повітря
В ХІХ ст. пейзаж не вважався “високим” жанром, вартим уваги поціновувачів мистецтва, на відміну від історичних і міфологічних сюжетів та парадних портретів. Ідеальні пейзажі Італії та Швейцарії зустрічалися хіба що як фон для основного сюжету картини. Однак деякі митці не зважали на упередження.
Англійський художник Джон Констебл не здобув славу на батьківщині, однак був дуже популярним у Франції. Його романтичні пейзажі оспівували красу рідного краю і зосереджувалися здебільшого на простих сільських сюжетах, долинах та пустощах. Констебл часто робив замальовки з натури, подорожуючи країною та шукаючи ідеї для своїх картин. Він одним з перших європейських художників почав працювати на пленері — тобто на відкритому повітрі, а не в майстерні.
У Франції, тим часом, працював над своїми пейзажами Жан-Батіст-Каміль Коро — один із основоположників французького реалістичного пейзажу XIX століття. Його “пейзажі настрою” стали зв’язуючою ланкою між класичним живописом та імпресіонізмом.
Ці художники надихали нове покоління митців покинути майстерні та звернутися до реальності швидкоплинного світу. У 1830–1860 роках сформувалася Барбізонська школа - група художників-пейзажистів, що працювали в селі Барбізон у лісі Фонтенбло, здебільшого на відкритому повітрі. Неабияку роль у популяризації пленерів зіграло широке комерційне розповсюдження фарб у тюбиках та поява етюдників (невеликих ящиків для зберігання художнього приладдя, які зручно носити з собою).
Однак, покинувши майстерні і вийшовши в реальний світ, художники зіткнулися з певними складнощами. Як не дивно, наріжним каменем стало освітлення, яке швидко змінювалося протягом доби. Працюючи в майстерні, художники, як правило, ігнорували цей фактор, використовуючи рівномірне освітлення, наче на театральній сцені. Однак тепер доводилося шукати нові способи зображення реальності. Як результат, сформувалася швидка манера написання полотен широкими густими мазками, що дозволило сконцентруватися на кольорі і освітленні та спростило форму — все для того, щоб реалістично змалювати те, що бачить художник у даний момент часу. Часто ігноруючи деталі, художники намагалися передати своє враження від побаченого — як падає світло крізь крону дерев, як мерехтять сонячні промені на воді, як захід сонця забарвлює світ у рожевий...
Наприклад, на картині “Бал в Мулен де ла Галетт” Огюст Ренуар намагається зобразити сонячні бліки, що пробиваються крізь листя дерев у сонячний день.
А Клод Моне створив цілу серію робіт, які зображали Руанський собор у різний час доби, щоб дослідити зміну освітлення протягом дня та за різної погоди.
Дослідження у сфері оптики
З початком Промислової революції швидкими кроками почала розвиватись наука і техніка, а зокрема й оптика. В 1839 році виходить дослідження М. Шевреля “Закон симультанного контрасту кольорів”. Згідно з ним, два кольори, що розташовані поруч, впливають на візуальне сприйняття один одного: можуть посилювати, послаблювати звучання сусіднього кольору чи навіть змінювати відтінок, у якому цей колір сприймається людським оком.
Цей оптичний ефект почали використовувати художники: якщо поруч покласти мазок, наприклад, червоного і жовтого кольорів, око автоматично “змішує” їх і сприймає як помаранчевий. Це чудово підходило для швидкої манери написання полотен імпресіоністами. Замість того, щоб змішувати фарби на палітрі, вони використовували лише основні кольори і викладали поруч фарбу потрібного кольору прямо на полотні, щоб виник ефект цього “змішування”.
До прикладу, на своїй відомій картині “Жінка з парасолькою” Клод Моне використовував для зображення буйства трав під ногами у жінки мазки зеленого різних відтінків, не змішуючи їх, а накладаючи поруч один з одним. А білосніжна сукня зовсім-то й не біла: оскільки жінка стоїть проти сонця, то її вбрання набуває блакитних та зеленкуватих кольорів, бо світло відбивається від зелені під ногами та відтіняється блакитним небом.
Так само, як і на картині “Стог сіна”, де призахідне сонце забарвлює в рожевий сіно і траву, а тіні набувають червонуватих відтінків.
Поява фотографії
У 1826 році французький дослідник Нісефор Ньєпс створив першу в історії фотографію — винахід, який, без перебільшення, змінив культуру, а людство отримало змогу задокументувати історію та зберігати спогади. До 1850-х років майже всі впливові та знамениті люди мали свої власні фотографії та фотопортрети. І, звісно, як ідеальний інструмент для зображення реальності, новий винахід одразу зацікавив митців. Художники намагались повторювати прийоми фотографії на своїх полотнах — зловити мить, як це зазвичай роблять фотографи.
Наприклад, на полотні Огюста Ренуара “Сніданок гребців”, що, по суті, є груповим портретом друзів та знайомих художника, всі персонажі зайняті своїми справами і ніби й не помічають глядачів. Складається враження, що вони не позують, а були захоплені зненацька — так, ніби за кадром стоїть не художник, а фотограф, що виловив лише швидкоплинну мить з їхнього життя.
А на картині “Блакитні танцівниці” Едгара Дега дівчата готуються до виходу на сцену, поправляють одяг, розминаються. Тут художник виступає в ролі “репортажного фотографа”, що підглядає за залаштунками і вхоплює мить, коли танцівниці не позують.
Каміль Піссарро полюбляв писати міські пейзажі і малював вуличні сцени, сидячи біля вікна в готельних номерах — його "Бульвар Монмартр" виглядає наче кадр із кінохроніки.
Відкриття Японії світу
Як не дивно, важливою віхою у становленні імпресіонізму та новітнього мистецтва в цілому став ряд історичних подій у Японії. 9 листопада 1867 року у Японії змінилася влада — закінчилося 265-річне правління роду Токуґава в країні та ознаменувало кінець 500-річного панування самураїв у Японії. Протягом правління сьогунату (самурайського уряду) Японія була ізольована від зовнішнього світу, аби запобігти впливу Заходу на політичне та культурне життя країни. Та прихід нової влади став початком Реставрації Мейдзі — періоду запровадження комплексу реформ, що повернули владу до рук імператора та поклали край ізоляції Японії від решти світу.
Японські товари та витвори мистецтва рікою полились в Європу та Америку і дуже скоро знайшли своїх поціновувачів. 1864 року відбулась Всесвітня виставка в Лондоні, а 1867-го в Парижі, на яких широкому загалу представили мистецтво та культуру Японії (порцеляну, кімоно, ширми, гравюри тощо). Після того весь мистецький світ захворів на так званий “японізм” — напрям, що охоплював живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво і сформувався під впливом японської естетики.
Митці знайшли для себе свіже натхнення: почали використовувати нові прийоми композиції та кольорових рішень, вносити елементи японської естетики на свої полотна або просто копіювали гравюри, використовуючи олійні фарби. Хоча японізм більшою мірою вплинув на розвиток модерну, однак і на полотнах імпресіоністів можна побачити японські мотиви.
Злети та падіння Паризького Салону
У кінці ХІХ століття у світі живопису головував Паризький салон — одна з найпрестижніших художніх виставок, яку проводить Французька академія мистецтв. Салон з'явився завдяки Людовику XIV; під його патронатом перша виставка відкрилась 23 квітня 1667 року. І далі, протягом століть, всі художники, які хотіли визнання, повинні були виставляти свої роботи у Салоні. Але потрапити туди було непростою задачею: спеціальне журі дуже прискіпливо обирало кандидатів. До Салону потрапляють лише роботи митців, які вписувались у офіційно схвалений владою стиль академізму.
1863 року журі було особливо суворим - із 5000 представлених картин відхилили 3000. Це спричинило скандал. Виставку відвідав сам Наполеон ІІІ і, не побачивши особливої різниці між прийнятими та відхиленими полотами, широким жестом запропонував експонувати частину картин, що не були прийняті, в іншому місці. Виставка одразу ж отримала назву “Салон відхилених” і викликала ще більший інтерес, ніж сам офіційний Салон. Саме там широкому загалу представили свої роботи Мане, Ренуар, Сіслей та інші художники.
Таким чином, академічний Салон втратив монополію в художньому житті Парижа, а його вплив та важливість пішли на спад. З 1881 року організацією виставок займається не академія, а Спілка французьких художників. В 1884 році художники-постімпресіоністи створили окремо Салон Незалежних, не ставлячи собі за мету оцінювати та нагороджувати кращі полотна, бо вважали, що оцінку можуть давати лише глядачі.
Нова епоха
Звісно, імпресіонізм не можна назвати глибоким за сенсом стилем. Він більше сконцентрований на формі, ніж на змісті. Однак саме імпресіонізм став першим сучасним стилем живопису, який, окрім простого копіювання, передбачав аналіз побаченого. Стало важливим не ЩО зображено, а ЯК. Імпресіоністи проторували шлях майбутнім живописцям, змінивши правила та порушивши устої. В кінці ХІХ століття почала творити ціла плеяда нових художників, настільки різноманітних по стилю, що зазвичай їх об'єднують під загальною назвою “постімпресіоністи” — Ван Гог, Гоген, Сезанн, Сера та багато інших. Кожен з них по-своєму зображав реальність та досліджував різні грані живопису, які врешті-решт привели мистецтво у ХХ століття — пору авангардних експериментів та деконструкції традиційного мистецтва.
