Є багато способів подивитись на кар’єру Крістофера Нолана, проте одна тенденція в його фільмах прослідковується з часів виходу третього фільму про Темного Лицаря, а саме одержимість режисера глобальними катастрофами. В триквелі про Бетмена у Нолана вперше з’являється атомна бомба, далі в «Інтерстелларі» він вимальовує образ недалекого майбутнього де на Землі сталась екологічна катастрофа, в «Дюнкерку» катастрофою виступає сама війна та її жахи, а в «Тенеті» режисер знов малює техногенну катастрофу в майбутньому. Логічним продовженням (а можливо і фіналом) цього курсу, що взяв Нолан стає стрічка «Оппенгеймер» про творця ядерної зброї Роберта Оппенгеймера (Кіліан Мерфі).
В новому фільмі він вперше працює в жанрі байопіку та вивчає біографію видатного вченого. Проте Крістофер Нолан все ж не зраджує собі та знов використовує нелінійне оповідання для того, щоб додати фільму динаміки, адже ця стрічка є найдовшою в кар’єрі режисера. За три години хронометражу Нолан показує життя Роберта Опенгеймера в різних часових відрізках найважливішими з яких є період створення атомної бомби, та п’ятдесяті роки, коли над вченим фактично влаштували судилище, яке назвали «справою Оппенгеймера».
Окрім цього, фільм умовно ділиться на чорно-білі сцени та кольорові, які можна сприймати як перспективи двох його героїв. За перспективу Оппенгеймера відповідають кольорові сцени, в той час, як за перспективу його опонента Льюїса Штрауса (Роберт Дауні-молодший) відповідають сцени в ЧБ, це своєю чергою підкреслює відмінність їх світоглядів – у героя Дауні молодшого він максимально консервативний, в той час, як у героя Мерфі він більш ліберальний.
Каркас історії Нолан будує саме на протистоянні Оппенгеймера та Штрауса, проте він не є ключовим. Щоб зрозуміти стрічку «Оппенгеймер» та амбіції самого Нолана, слід розглянути ключову сцену на початку фільму, а саме момент де Оппенгеймер вирішує отруїти свого колегу науковця за допомогою яблука з ціанідом калію в середині. Чому саме ця сцена є важливою? Бо саме вона повністю показує характер Роберта Оппенгеймера – це імпульсивна, дещо хаотична, проте совісна людина. Цікаво в цій сцені й те, що герой Кіліана Мерфі вперше бачить можливі наслідки свого вчинку – бо яблуко бере зовсім інша людина, яку він не планував труїти.
Тобто в першу чергу «Оппенгеймер» досліджує феномен людської совісті та її протистоянню з амбіціями. Мангеттенський проєкт для Оппенгеймера стає роботою всього життя, і він ладен піти на все, щоб довести його до фіналу. Не в останню чергу тому, що герой Мерфі був євреєм, і саме тому щиро боявся того, що нацисти створять атомну бомбу раніше за всіх. Власне навіть після Хіросими та Нагасакі вчений все ще шкодував, що його винахід не встигли застосувати проти Третього Рейху. Однак, саме використання ядерної зброї остаточно породжує в Роберті сумніви, щодо подальшої ескалації та гонки ядерного озброєння. Тобто совість Оппенгеймера прокидається лише після того, як він вчиняє щось лихе, що робить його живою людиною.
Однак, епізод з яблуком звісно можна читати ще глибше, якщо заглибитись в релігію та міфологію. В першу чергу згадується яблуко розбрату, що запустило події Троянської війни, і в новому фільмі Нолана яблуко стає лихим знаменням майбутньої війни, як Другої світової, так і Холодної. Хіба що в цих війнах, на відміну від Троянської, були чіткі лиходії, а не герої з обох боків. Проте куди цікавіше дивитись на «Оппенгеймера» не через призму яблука розбрату та Троянської війни, а через заборонений плід, який частіше за все зображується як яблуко.
А з цієї перспективи вже виходить, що «Оппенгеймер» – це історія про гріхопадіння. Яблуко тут виступає саме в символічному ключі, адже справжнім забороненим плодом є ніщо інше як атомна енергія. Сам Нолан в багатьох інтерв’ю казав, що вважає Роберта Оппенгеймера найважливішою людиною з тих, що коли не будь жили. І якщо дивитись на його новий фільм, як на історію гріхопадіння, стає зрозуміло чому, бо в авраамічних релігіях заборонений плід зростав на саме дереві пізнання:
«І наказав Господь Бог Адамові, кажучи: Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра й зла – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш» (Буття 2:16-17).
Тож Роберт Оппенгеймер виступає в ролі Адама і Єви, що скуштували заборонений плід, та були вигнані з Раю. Можливо світ до бомбардувань Хіросими та Нагасакі не був ідеальним, але після атомної бомби він остаточно втрачає хоч якусь божественність. Власне фінал стрічки та завершується фразою Оппенгеймера про те, що він з командою вчених знищили світ.
Звісно, це не єдине можливе прочитання фільму Нолана, бо це кіно поєднує декілька жанрів від історичного епосу до судової драми, а також має багато пластів для сприйняття. І в цьому, звісно, його безперечна сила. Проте фільм має й інші сильні сторони. Це й акторський склад, зокрема, роботи Кіліана Мерфі та Роберта Дауні-молодшого, хоча інші актори також видають сильні перформанси: Флоренс П’ю, Метт Деймон, Емілі Блант, Бенні Сафді, майже непізнаваний Джош Гартнетт та багато інших. Це і неймовірний звук, за який фільм гарантовано отримає Оскара. Це і музика Людвіга Йоранссона, що замінив Ганса Циммера на посту улюбленого композитора Нолана. Це і видатна операторська робота Хойте ван Хойтема, і монтаж Дженніфер Лейм, і багато іншого.
Так, це кіно не для всіх, і комусь можуть не сподобатись діалоги, чи затягнутість фільму, а хтось вкаже на надмірну претензійність. Проте це дійсно монументальне кіно, magnum opus Крістофера Нолана та й вкрай актуальна історія в наш час.
