Праця Івана Дзюби своїм змістом окреслює усю суть відношення «сталінського режиму» до самоідентичності українського народу, хоча це твердження може також стосуватися країни, які були у складі СРСР. Викликає дисонанс те, що нібито й не була заборонена ні українська мова, ні в цілому культура, але насправді велика кількість особистостей, які мали бажання розвивати культуру своєї, поплатилися своїм життя за ці ідеї.
Своєю чергою сьогоднішнє суспільство в ніякому разі не має забувати чи паплюжити пам’ять про таких людей та їх досягнення. Тому що історія, як виявилося, йде циклічно і зараз влада Росії нічим не відрізняється від влади 30-х чи 60-х років, залишилися всі ті ж загарбницькі ідеології.
З тлумачних словників визначенням дефініції “інтернаціоналізм” є співпраця між народами. Але способи керування владою радянського союзу можна тільки назвати псевдоінтернаціоналізм.
З біографії можна дізнатися, що Іван Дзюба ні був антирадянською людиною, ні націоналістом в значені для тодішньої влади як “фашист”, але сповна поплатився перед тоталітарним режимом за свою позицію. Слово — це була його “зброя”, ця книга висвітлила сторони несправедливості та багаторічного приниження українців тотальною русифікацією.
Автор писав про те, що якщо людина розмовляла українською, то миттєво ставала “націоналістом” та загрозою для держави. На мій погляд, ось такий наратив і ще не менше десятка закарбувалися у суспільній свідомості українців так, що у теперішній час вже за 31 рік незалежної країни постійно постає гостро “питання мови”. Але які можуть бути чвари, якщо Україна є суверенною та незалежною, а її державна мова українська.
У праці далі йдеться про уставлений стереотип, що українці завжди повинні тяжко працювати, а у зіставлення з цим керівні посади здебільшого займали тільки росіяни. Безперечним є той факт, що українців відправляли до Сибіру на роботу, а до України в'їжджали росіяни для яких не було розуміння, що населення цієї країни народ зі своєю мовою та культурною спадщиною. Також Іван Дзюба зазначає про тотальну русифікацію усіх сфер діяльності в державі, неможливо не помітити, що такі заходи впроваджуються й зараз на окупованих територіях Росією у війні проти України.
Безсумнівно, цей твір Івана Дзюби набув розголосу і за межами Радянського союзу, як доказ того, що тодішня влада лише прикривалася марксизмом, а насправді вела жорстку політику узурпації усіх державах у своєму складі.
