Про декомунізацію “Батьківщини-матері” (з преамбулою - який Київ для мене рідний та дорогий)

Планувала відкривати тут київську тему дописом про старокиївські традиції, звичаї та легенди, але згадала про оце (вперше надрукувала тут: https://risu.ua/preobrazhennya_n141501 ) Бачте, для мене рідний Київ, який розбудовували мої предки - не мальовниче місто-музей-сад, а гордий стольний град з магдебурзькими традиціями, європейське місто, столиця незалежної України та Майданівський флагман зусиллями патріотичних українців. Мені дорогий автентичний спадок Києва княжого, доросійського, а у “другому Єрусалимі” в рос.імперії (та у підрадянські часи) цікавлять лише його українські риси та доробок у ньому інших європейських народів. І я вважаю, що місто не може консервуватись, не всі старі будинки є “святинями”, має бути розвиток, сучасний та актуальний, а те, що в ньому є зараз - так чи інакше адаптуватись до сьогоднішніх потреб столиці України

Статуя Батьківщини-матері на правобережній дніпровській кручі столиці — вже з тризубом, що замінив радянський герб. Цікаво, що сталось це якраз на Преображення за новим календарем. Продовжую обдумувати своє ставлення до такого рішення. Чи стане вона дійсно українським символом, доцільним стояти поруч з дзвіницею древньої Києво-Печерської лаври? Чи може вона стати символом (одним із символів) українського Преображення?

З одного боку, я - з того покоління, яке було свідком ставлення до неї як до лаврентіївни, тоталітарної баби (і, звісно, таке ставлення було небезпідставним). Тепер ми більше дізнаємось про різні нюанси її створення, оті унікальні українські технології. Це, на мій погляд, було б недостатнім виправданням. Але є ще суттєві речі як для символу. Колись, в моєму дитинстві та юності, мені не вистачало в ній динаміки, вітру. У студентські роки я мала практику в музеї, що у п'єдесталі статуї, і вже тоді бачила часткові зміни в його експозиції, де з'явились окремі фрагменти поза основною тоді темою ВВВ. Згодом, після здобуття Україною незалежності, по сусідству - в Лаврі - угніздились ті, хто мав чи не менше прав вважатись українськими, а музей потроху, але почав декомунізуватися, тож контраст радянське/духовне, скажімо так, підупав... Чи це вплинуло на деякі зміни у сприйнятті Батьківщини-матері?

На це питання було б дуже важко відповісти, але мені допомогли дискусії з цієї теми в Фейсбуці: я побачила, що в наступних поколіннях, що йшли за моїм, які вчились і виростали вже в незалежній Україні, вже далеко не всі перейняли негативне ставлення до статуї як до радянського монстра, а, певною мірою, овласнили її як свою. Тепер вже, мабуть, всі прочитали, що її поза - то унікальна поза Оранти (як також і взагалі типова “брахманська” поза духовного служіння), можлива “диверсія” українського націоналізму. Так, вона захисна, не наступальна (але меч-то розчохлений і піднесений...). Що ж, геройство - річ в житті потрібна, але все ж життя складається (має складатись) здебільшого з продуктивних буднів, спокійного вдумливого навчання, творчої праці, веселого відпочинку (утім, захист теж потребує геройства, як всі з віком досвідчують).

То що ж, я за чи проти? Не знаю, наскільки на терези лягає моє позитивне налаштування щодо привласнення того, що можливо привласнити, аналогічне висловленому молодшими українськими прагматиками, але думаю, що шальку "за" підсилює моє позитивне сприйняття життя взагалі та київського середовища зокрема, чия аура — вірю і знаю — настільки древня й потужна, що як не скидає, то перемелює зайве, і може преобразити.

То, можливо, дискусія навколо українізації Батьківщини-матері віддзеркалює віхи преображення? Достоту як з сучасною в Україні календарною реформою Церков: хтось вже давно преобразився на цю дату, хтось ще приміряється, а хтось супротивиться? Аналогії тут непрямі, звісно. Так чи так, знімати статую було б дуже дорого, а в неї все ж є шанси стати якщо не Україною-матір'ю і другою Орантою, то, принаймні, одним із символів преображеної України, котра вистоїть супроти ворога. Можливо, такий символ міг би бути хоч і, звичайно, не релігійним, але — свідченням сили духу українців, котрі зуміли переможно використати, творчо переробити свій спадок? Якщо не ми, то наступні покоління вирішать це питання.

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Ольга Недавня
Ольга Недавня@Olga

Українка старокиївського роду

471Прочитань
2Автори
7Читачі
На Друкарні з 14 серпня

Більше від автора

  • Київські сакральні “місця сили” під час війни

    Київ має багато сакральних місць з потужною духовною, мистецькою аурою, притягальні духом старовини, сучасними оазами незламності, джерелами пам'яті й підтримки предків, зміцнення віри й надії, опірності важким обставинам війни, наснаги для продовження боротьби з ворогом.

    Теми цього довгочиту:

    Місця Сили
  • До Дня українського прапора: символи як маркери нашої ідентичності

    Чи можна до символів звикнути як до буденної рутини, яку й не помічаєш? Можна. От тільки і коли не помічаємо, все одно вони впливають, і чим раніше ми їх бачимо навколо себе, тим чіпкіше, хай це і не усвідомлюється. А якщо за них ще доводиться боротись...

    Теми цього довгочиту:

    Український Прапор
  • Київ сакральний: не тільки хіти

    Місця, освячені нашими предками та побудовані нашими сучасниками, домашні каплички і "підпільні" (за часів УРСР) храми різних конфесій, локації, де відбувається культурно-духовна творчість - цікаві свідки діянь киян попередніх поколінь та осередки наснаги для нас.

    Теми цього довгочиту:

    Київ

Вам також сподобається

Коментарі (1)

Це все лірика. По факту це совковий істукан і як не крути пам'ятник окупації. Прибити герба до совкової баби така собі декомунізація. Могли би до бюстиків леніна пробити оседедці і називати їх козаками. А шо наступні покоління слабо уявляють що воно таке той ленін і не перейняли негативного ставлення? За вашою ж логікою.

Вам також сподобається