«Перше, що Саша зробив — зірвав з хлопчика сірий шарф. Він використав його, щоб зв'язати хлопчикові руки за спиною. Стягнув так сильно, що вузли впилися в дитячу шкіру».
«А потім... потім він його зґвалтував. Там, на бетонних плитах, серед сірого пилу та іржавої арматури».
«Наприкінці Сашко розв'язав сірий шарф з рук хлопчика. Але не для того, щоб відпустити. Він накинув його дитині на шию і почав душити. Хлопчик сіпався, відчайдушно чіпляючись за життя, але хватка була жорсткою. Коли дитина затихла, Заїкашка стояв поруч, паралізований страхом, і дивився, як життя покидає це тільце крапля за краплею».
«Сашка взяв сірий шарф і шкільний портфель хлопчика і кинув їх у яму туди, де вже лежав першокласник. А потім... потім він почав з силою кидати в яму каміння. Він наказав Заїкашці робити те саме. Але хлопчик ще дихав, Вітя! Він був живий, коли перший град каменів обрушився на його голову. Його закидали заживо».
І далі — те, що Джеймс підкреслив окремо. Найжахливішим у цій сцені був сміх. Сашко Дворкін дико, істерично сміявся. Кричав щось незв'язне, захлинаючись у цьому реготі, поки камені трощили кістки дитини. Це не просто сміх — це тріумфальний крик істоти, яка остаточно розірвала зв'язок з людством. Він насолоджувався агонією, кидаючи камінь за каменем. Заїка був у жаху від цього реготу, від того, як спотворилося обличчя його «друга». Він дивився на Сашка і розумів, що перед ним не людина, а щось, що вийшло з безодні.
Коли вони йшли з будівництва, Сашко був абсолютно спокійний. Наче він не дитину в ямі поховав, а просто сходив у кіно.
В описі цієї історії простежуються яскраві психологічні та поведінкові маркери, які в криміналістичному профілюванні асоціюються з високим потенціалом до серійного насильства та психопатичними розладами особистості. І недарма Віктор так детально все зафіксував, не пропускаючи жодної дрібниці. Він знав, що саме деталі відіграють ключову роль в остаточному викритті невідомого суб'єкта.
Поведінка Дворкіна в цьому уривку демонструє риси, характерні для організованого, садистського типу серійного злочинця, що перебуває на ранній стадії ескалації насильства.
Першою дією злочинця є фіксація жертви за допомогою її власного предмета — у цьому випадку сірого шарфа. Прояв фетишистського зв'язування — класичний маркер, що вказує на гостру потребу в тотальному контролі над жертвою. Шарф — це не просто пута, а символ задушення, контролю над диханням, над самим життям.
Класичним прикладом злочинця з фетишем на зв'язування є Денніс Рейдер, відомий як BTK Killer. Саме його листи свого часу поставили на вуха всі бюро, включаючи підрозділ Джеймса. Саме його прізвисько ставить зв'язування на перше місце. Для нього процес зв'язування жертв був не просто елементом modus operandi, а найважливішим елементом сексуального ритуалу та фантазій. Він отримував задоволення від вигляду безпорадної, зв'язаної жертви. Після вбивств забирав особисті речі жертв — трофеї — і використовував їх разом із фотографіями для відтворення сцен насильства та мастурбації, де центральним елементом були фантазії про зв'язування.
Але, виходячи з деталей історії Подружки, дії Дворкіна є найяскравішою і трагічною ілюстрацією процесу реіфікації — свого роду знелюднення. Для досліджуваного суб'єкта речі жертв мали інше значення. Спочатку він кидає в яму шарф і портфель. Відразу після цього починає кидати туди ж каміння, де вже лежить сам хлопчик.
Джеймс приходить до висновку: з одного боку, шарф і портфель — символи ідентичності дитини, її зв'язку зі школою, сім'єю, повсякденним життям. Викидаючи їх разом із жертвою, злочинець символічно стирає особистість хлопчика, зводячи його до безіменного тіла, об'єкта. З іншого боку, очевидно, що дитина у свідомості суб'єкта, її особисті речі та камені стають однорідними об'єктами, якими можна маніпулювати і які можна кидати в яму. Хлопчик перестає бути живою людиною, стає просто ще одним «предметом» у цій ямі.
Це критичний маркер. Він свідчить про повну відсутність емпатії та здатності сприймати іншу людину як суб'єкта. Джеймс підкреслив і виписав весь цей аналіз у нотатки.
Ще один маркер, який аналітики назвали б «тривожним» і «патологічним», — «дикий, істеричний сміх» Дворкіна в момент, коли каміння летить у ще живу жертву. Усе вказує на те, що цей сміх є проявом злоякісного садизму та емоційної дисоціації.
У практиці Джеймса з подібними суб'єктами такий сміх — завжди пікове переживання, момент найвищого екстазу, коли психопат відчуває себе Богом, який остаточно розірвав зв'язок з людською мораллю. У цей момент, схоже, і народився той Дворкін, якого світ знає сьогодні. Людина, яка кидає «камені» своїх експертиз у живих людей, ховаючи їх живцем у в'язницях. Для нього немає різниці між тією ямою на будівництві та залом суду в Росії чи будь-якій іншій країні. Уже на цьому етапі можна виділити важливу характеристику його сигнатури — поховання заживо. Він повинен бачити, як його жертва бореться, перш ніж остаточно сховається під вагою його «каменів».
Сміх у момент агонії жертви — це не просто відсутність емпатії, а отримання пікового афективного задоволення від демонстрації абсолютної влади над життям іншої людини. Демонстрація емоційної сплощеності та відсутність каяття цілком точно відповідають класичним рисам психопатії за PCL-R.
Багато з підкреслених маркерів вказують на глибоко вкорінений розлад особистості — ймовірно, злоякісний нарцисизм або психопатію. І підтверджують: перед нами персонаж, чий злочин є не поодиноким актом, а частиною формуючогося серійного патерну.
Те, що визначає Дворкіна як маніяка з сигнатурою, — закидання камінням ще живої дитини в ямі. Він вибрав жертву молодшу за себе. Беззахисну. Символ чистоти, невинності — всього того, чого сам Дворкін, мабуть, давно позбувся. Він убиває не в запалі гніву, не в самообороні, не в результаті нещасного випадку. Він знає, що хлопчик у ямі ще живий, але вже отримав повний контроль над його тілом і життям. І каміння в його руках та в руках друга, над яким він також має повний контроль за допомогою шантажу, дають йому право вирішувати, чи буде той жити.
Тепер тіло жертви — лише такий самий предмет, як портфель і шарф. Це не просто вбивство. Це ритуал дегуманізації. Камені — спосіб не бруднити руки та колективне знищення «об'єкта». Суб'єкт перебуває зверху. Жертва — внизу, у пастці. Класична вертикаль влади, яку Дворкін пізніше перенесе на всю свою «антикультову» діяльність. Для нього не існує півтонів. Весь світ у його спотвореній оптиці бінарний: ти або стоїш поруч із ним на краю ями, з каменем у руці, або корчишся на дні.
Через десятиліття його віктимологія залишилася колишньою. Він, як і раніше, обирає жертв за принципом найменшого опору — невинних, беззахисних, тих, кому сама віра забороняє відповідати насильством на агресію. Це логіка боягузливого хижака: нападати тільки на тих, хто не дасть відсічі.
Методи стали витонченішими, але суть не змінилася. Він заманює людей у створену ним самим структуру, яка за всіма ознаками нагадує ті самі «тоталітарні секти», з якими він нібито бореться. Він обробляє свідомість послідовників, перетворюючи їх на свою зброю. І тепер, стоячи на безпечній відстані, він чужими руками закидає камінням яму, де лежить чергове скалічене, зґвалтоване наклепом і зруйноване дегуманізацією життя.
— Джеймсе, ти взагалі дивився на годинник?
Від раптового хрипкого голосу Мері він здригнувся так, що ледь не перекинувся разом із кріслом. Він навіть не чув, як вона увійшла.
— Ну скільки можна. Тобі вже не тридцять. Пожалій свої суглоби, любий. Ходімо спати.
Її рука м'яко лягла йому на плече. Поки вона говорила, він інстинктивно, майже судорожним рухом, спробував прикрити рукою папери на столі. Він знав, що там написано. Він сам, наче одержимий, обводив ці слова червоним маркером, вдавлюючи стрижень у папір: «Першокласник», «зґвалтування», «зв'язав руки», «закидав камінням», «заживо».
Він підвів очі. У напівтемряві кабінету, підсвіченого лише синім світлом монітора, обличчя Мері здавалося блідою плямою. Потім він видихнув: вона була без окулярів. Без них у такій темряві вона навряд чи могла розрізнити навіть його постать, не кажучи вже про страшні слова на папері. Вона мружилася, борючись зі сном, явно щойно вставши з ліжка.
Він перевів погляд на годинник у кутку екрана. 3:20 ночі. Тільки-но він усвідомив час, як тіло одразу помстилося за ігнорування. Коліна пронизав тупий, ниючий біль, а голова наповнилася свинцем. Він спробував розправити плечі й скрипнув зубами: хребет ніби зацементували. Усі ці години, поки він перечитував свідчення, копався у звітах Віктора й аналізував кожне слово, він сидів у такому жахливому напруженні, що м'язи перетворилися на камінь.
— Ти права, Мері, — прохрипів він, відчуваючи втому. — Підемо спати.
Але навіть ідучи до спальні, він знав: ця історія не закінчена. Вона лише почала розкриватися.
