Джеймс підсумував усе, що мав. Відсутній батько — пішов, коли хлопчику було десять. Сестра — інвалід із дитинства, на обліку в психоневрологічному диспансері. Дід — колишній в'язень сталінських таборів, який узяв на себе роль глави сім'ї й виховував онука придушенням і маніпуляціями.
Емоційна депривація. Уся увага — хворій дитині, а здорова — осторонь. Стигматизація через судимість діда й хворобу сестри. Джеймс знав: такі умови не гарантують злочину, але створюють критичну масу ризику.
Він гортав автобіографії та медичні записи. Дитина була мрійником — уявляв себе греком, потім індіанцем. Постійно скаржився на здоров'я, набивав температуру. Хвалькуватий — і за це били в школі. Друзів майже не було. Навчався на трійки-четвірки, природничі науки давалися погано, математику не любив, зате захоплювався історією. Вчителі скаржилися на неуважність. Уявляв себе героями книг. Прагнув до однолітків, але ті не приймали. Перевели в іншу школу — там теж били за хвалькуватість. Просив перевести його ще кудись.
А потім — піонерський табір. Другий клас. Два тижні — і він переліз через паркан. Утік. Потім писав: зненавидів колективізм назавжди. Джеймс замислився: що могло статися з восьми-дев'ятирічним хлопчиком, що він утік? Можливо, колективне насильство. Можливо, саме це стало спусковим гачком.
У «Калалаці» — інша деталь. Лопухов згадував: «Я був стриженим, і мене всі били або ігнорували. А тепер я відростив волосся — і відразу став помітною особистістю. У школі всі почали шукати зі мною дружби».
Джеймс роздрукував ці фрагменти. Прикріпив до дошки в зону «ДИТИНСТВО». Він відчував, що наближається до суті. Наступний етап — детальний розбір ранніх епізодів. Тих, що зафіксовані у свідченнях. І тих, що сховані в художньому тексті.
