15 березня 1939 року сейм Карпатської України проголосив незалежність. Це було перше проголошення Української держави законно обраною владою, і сталося це не в "Українському П'ємонті", не на Наддніпрянщині, а по іншу сторону Карпат.
Як це сталось, чому ніхто не прийшов на допомогу і як відголоски минулого впливають на сьогодення регіону ми розглянемо у цій статті.
Передумови
Вся суть незалежності Карпатської України криється в передумовах її становлення. Закарпаття, як і Галичина було в складі Австро-Угорщини напередодні Першої світової війни, проте воно було складовою "Угорського королівства".
Після розвалу імперії регіон опинився в складі нової держави - Чехословаччини. Це сталось внаслідок Сен-Жерменського договору (1919). Проте сталось це не одразу.
На території Закарпаття короткий час була влада Угорської радянської республіки, а потім починається наступ чехословацьких військ із заходу, а зі сходу – румунських. За цю територію йде змагання між Чехословаччиною та Румунією.
Але водночас тут відбуваються й інші процеси. В селищі Ясенях проголошується Гуцульська республіка – владу беруть місцеві українці. Вони створюють свою Народну раду, свої збройні загони, виганяють угорських жандармів і декларують, що хочуть приєднатися до Української держави, яка за Карпатами. 21 січня 1919 року у Хусті збирається Всенародний з’їзд, його ще називали Всезакарпатський. Представники різних громад, яких не зупинили угорські чи чехословацькі чиновники й вони змогли доїхати – 420 делегатів – проголосили, що мають на меті приєднатися до Української держави, проте це виявилось неможливим через географічну віддаленість та політичну ситуацію, а чехословацькі керманичі - президент Масарик і міністр закордонних справ Бенеш - переконують місцевих політиків йти до них, бо вони нададуть автономію.
Договори зобов'язували Чехословаччину надати українцям та словакам автономію, проте влада в Празі, попри постійні обіцянки не дотрималась вимог, тому активні діячі регіону активно виступали за надання Карпатській Україні автономії або створення Української національної держави.
Регіон у складі Чехословаччини
Конституція Чехословаччини, прийнята 29 лютого 1920 ввела в ужиток назву «Підкарпатська Русь» і, починаючи з цього часу, таку назву використовувалося у всіх офіційних відносинах і як політичне поняття в міжнародній практиці. 29 лютого 1920 був затверджений герб Підкарпатської Русі — стоячий ведмідь і прапор — синьо-жовте полотнище. Також був встановлений пост земського губернатора, Ним став Григорій Жаткович, який в 1921 в знак протесту проти відмови надання автономії виїхав у еміграцію.
Незважаючи на окупацію регіону, ситуація дозволяла українським організаціям розвиватись без великого тиску держави, то ж вони мали місце у політичному житті не лише регіону, а й держави.
Українофіли на чолі з Августином Волошиним бажали автономії в рамках ЧСР, русофіли, представлені Автономно-землеробським союзом Андрія Бродія і Русинською національно-автономною партією С.Фенцика, яка орієнтувалася на італійських фашистів, підтримували автономію в складі ЧСР чи Угорщини, Об'єднана Угорська партія (близько 10 % голосів) вимагала повернення до складу Угорщини, комуністи хотіли приєднання до радянської України, проти автономії виступали всі чеські партії Карпатської Русі. Так, на виборах 1935 року 63 % голосів отримали прихильники повної автономії або приєднання до Угорщини/України і лише 25 % прихильники Чехословаччини.
Августин Волошин та український рух
Перед тим, як перейти до буремних подій, варто зупинитись на діяльності майбутнього президента КУ Августина Волошина, адже він не лише брав активну участь у житті Закарпаття, а й допоміг створити ціле покоління вчителів, які потім займали посади в автономії та Карпатській Україні.
Майбутній священник та політичний діяч народився, як не дивно, в родині священника в селі Келечин у 1874. За освітою Августин Іванович - вчитель. З 1900 по 1917 рр. працював професором, а з 1917 по жовтень 1938 рр. - директором учительської семінарії в Ужгороді.
З 1919 року він активно долучився до політичної діяльності, ставши членом Директорії Підкарпатської Русі. Він заснував та очолював Народно-християнську партію (1923–1939) і був послом до чехословацького парламенту.
У 1933 році Волошина іменували папським прелатом. Він рішуче виступав проти русифікації через «москвофільські» організації, критикуючи «шкільний референдум» 1937 року, який дозволив викладання російської граматики в школах. Для боротьби з цим явищем він навіть об'єднав зусилля з комуністами.
Учительська семінарія під керівництвом Волошина стала кузнею кадрів для майбутньої республіки, деякі журналісти називали Карпатську Україну "Республікою вчителів", адже більшість діячів походили з Учительської Громади Підкарпатської Руси та Просвіти і саме Августин Волошин був фактично лідером цього руху.
У 1938 році Волошин став прем'єр-міністром, а 15 березня 1939 року - президентом автономної держави Карпатська Україна.
Після угорської окупації він емігрував до Праги, де працював професором і ректором Українського вільного університету (УВУ). У 1945 році, попри можливість емігрувати, він залишився в Празі, там його заарештували радянські спецслужби й вивезли до СРСР. Помер Августин Іванович у липні 1945 року в московській в'язниці.
Поховання Волошина невідоме, але існують два кенотафи - символічні могили - в Празі та Ужгороді. У 2002 році його посмертно нагородили званням «Герой України».
Довгоочікувана автономія
29 травня 1938 року Центральна Руська Народна Рада в Ужгороді висунула вимогу до уряду Чехословаччини про надання краю статусу автономії. Ця вимога базувалася на положеннях Сен-Жерменського договору та конституції.
9 вересня до Праги прибула делегація для переговорів, але процес ускладнювався зовнішнім тиском. Угорщина, за мовчазної підтримки Польщі, прагнула приєднати Закарпаття, Польща ж в свою чергу побоювалася, що українська автономія посилить сепаратистські настрої серед українців у Польщі.
Після Мюнхенської угоди 30 вересня 1938 року міжнародне становище Чехословаччини значно погіршилося. Це, разом зі зростанням українського національного руху, змусило чехословацьку владу піти на поступки. 22 листопада Празький парламент ухвалив закон про автономію Карпатської України, перетворивши Чехословаччину на федеративну державу.
8 жовтня 1938 року було створено перший автономний уряд, який очолив Андрій Бродій. До його складу входили як русофільські, так і українофільські діячі. Проте, Бродій проводив проугорську політику і був замішаний у таємних переговорах про приєднання Закарпаття до Угорщини. Це викликало невдоволення серед українського населення і призвело до його арешту 26 жовтня за звинуваченням у «державній зраді і шпигунстві». Уряд Бродія проіснував лише 15 днів.
Внаслідок Першого Віденського арбітражу (2 листопада 1938 року) Угорщині були передані Ужгород, Мукачево та Берегове. Через це столицю Карпатської України довелося перенести до Хуста.
Після усунення Бродія, прем'єр-міністром Карпатської України був призначений Августин Волошин, який не був проти ідеї федеративної Чехословаччини. Його уряд використовував назву «Карпатська Україна» та запровадив українську мову як офіційну.
Незважаючи на складні умови, в Карпатській Україні активно розвивалося культурне життя. Виходили газети «Нова свобода», «Наступ» і «Карпатська Україна». До Хуста приїхали відомі письменники Олександр Олесь та Улас Самчук, які заснували товариство «Говерля» і видавали однойменний журнал. Також у Хусті працював державний театр «Нова сцена», а кіностудія братів Лисюків розпочала зйомки фільму «Трагедія Карпатської України».
Попри зовнішній тиск і диверсійні атаки з боку Угорщини та Польщі, уряд Волошина сприяв активізації політичної активності. На виборах до сойму - законодавчого органу влади Карпатської України 12 лютого 1939 року Українське національне об'єднання отримало понад 90% голосів. Для захисту краю було створено збройні сили - організацію оборони «Карпатська Січ», яку підтримала Організація українських націоналістів.
Карпатська Січ
Організація Народної Оборони «Карпатська Січ» (ОНОКС) була створена 9 листопада 1938 року, хоча перші загони почали формуватися ще на початку 1930-х років.
Установчі збори ОНОКС відбулися 9 листопада 1938 року в Хусті. Організацію очолили комендант Дмитро Климпуш та його заступник Іван Роман. Структура «Карпатської Січі» включала 10 окружних команд, які проводили військовий і політичний вишкіл для десятків тисяч членів. До постійних гарнізонів також входили українці з Галичини, Буковини та Наддніпрянщини, зокрема такі відомі діячі як Зенон Коссак і Роман Шухевич.
Члени «Карпатської Січі» виконували допоміжну службу в поліції та прикордонній охороні, їх завданням була допомога армії Чехословаччини у боротьбі проти впливу Польщі та Угорщини. Вони також займалися культурно-освітньою роботою, видавали тижневик «Наступ».
1 січня 1939 року було оголошено про створення Жіночої Січі, яку очолила Стефанія Тисовська. Жінки та дівчата брали участь в художніх вечорах, поширювали українську літературу, а також допомагали незаможним родинам. Для підготовки лідерок було організовано інструкторський курс у Хусті, де жінки вивчали історію, гігієну, санітарну справу та стройову підготовку. Членкині Жіночої Січі також шили однострої, були зв'язковими, розвідницями та надавали медичну допомогу, зокрема, у Хусті діяв відділ Червоного Хреста.
Найбільшою проблемою «Карпатської Січі» був брак зброї. Згідно з чехословацьким законодавством, організація не мала права на вільне володіння нею. Чехословацьке командування видало лише кілька десятків застарілих одиниць зброї. Частина озброєння була здобута в боях з терористами або закуплена нелегально.
Делегації «Карпатської Січі» намагалися закупити зброю у Відні та Берліні, але ці спроби були невдалими. Фінансування організації здійснювалося майже повністю за рахунок пожертв від української діаспори (наприклад, $5200 з Канади) та приватних осіб.
До лютого 1939 чисельність січі досягла 15000 осіб, проте військо важко було назвати повноцінним, адже не вистачало ні часу, ні зброї.
Проголошення незалежності
13 березня 1939 року Йозеф Тісо, керівник словацького уряду, отримав від Гітлера ультиматум: або Словаччина проголошує незалежність, або її територія відійде Угорщині. Це змусило словацький парламент 14 березня проголосити суверенітет. У цей же час Гітлер таємно дозволив Угорщині окупувати Закарпаття. Він не підтримував ідею незалежної української державності, використовуючи її як інструмент для залучення Угорщини на свій бік. Радянський Союз в свою чергу ніяк не відреагував на ці події, не сприймаючи всерйоз нове державне утворення.
Під впливом цих подій, Августин Волошин 14 березня оголосив про скликання Сойму для розгляду питання про незалежність. Вторгнення угорських військ на територію Карпатської України розпочалося в той же день. 15 березня Сойм Карпатської України в Хусті проголосив повну державну самостійність.
З трибуни Сойму Волошин заявив:
«Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути українська. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди український, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу».
Було прийнято конституцію, яка визначила:
Назву держави: Карпатська Україна
Державний устрій: Президентська республіка
Державну мову: Українська
Державні символи: Синьо-жовтий прапор та гімн «Ще не вмерла Україна…». Гербом став ведмідь на срібному полі, чотири сині та три золоті смуги, а також тризуб з хрестом.
Президентом обрали Августина Волошина, прем'єр-міністром - Юліана Ревая, а головою Сойму - Августина Штефана. Волошин негайно звернувся до Адольфа Гітлера з проханням про визнання та протекторат Німецького Рейху, але німецький консул у Хусті порадив не чинити опір угорському вторгненню. Уряд також намагався встановити контакти з іншими державами — США, Францією, Румунією, Югославією та Ватиканом.
Збройний опір
Слабко озброєні січовики, яких налічувало близько 1,5-2 тисячі, чинили опір 40-тисячному угорському корпусу, який вторгся без оголошення війни. Спочатку чехословацька армія також воювала проти угорців, але після оголошення незалежності Словаччини та окупації Чехії німецькими військами, чеські частини почали відступати, проводячи лише тактичні бої. Перед цим, у ніч з 13 на 14 березня, відбулися сутички між чеськими військовими та січовиками, які намагалися роззброїти останніх. В результаті цих зіткнень загинуло 108 українців та 7 чехів.
Найважчі бої з угорцями відбувалися на лінії Ужгород-Мукачево-Берегово-Севлюш та на Красному полі, де січовики кілька годин утримували позиції проти переважаючих сил, включаючи танки та авіацію. Керівник штабу Карпатської Січі Михайло Колодзінський відповів на пропозицію здатися, що в словнику українського націоналіста немає слова «капітуляція». Такі дії українських захисників дивували іноземних журналістів, які передавали у свої країни, що чеська армія здалась без бою, а маленькі загони січовиків ведуть відчайдушну оборону.
Через нефахову підготовку деяких командирів та брак зброї, опір був нерівним. Євген Стехов, учасник «Карпатської Січі», згадував, як вони з трьома хлопцями роззброїли чеський полк, який відступав до Румунії, отримавши значну кількість зброї. Однак, за його словами, багато місцевих січовиків покинули боротьбу, тоді як українці з діаспори та інших українських земель воювали до кінця.
Окупація та репресії
16 березня угорці захопили Хуст, а до 18 березня більша частина Карпатської України була окупована. Бої з окремими партизанськими загонами тривали до кінця травня 1939 року. Президент Августин Волошин разом з урядом емігрував до Праги через Румунію.
Під час окупації Угорщина проводила жорстокі репресії. 18 березня розстріляно від 500 до 600 полонених січовиків. Було паралізовано національне, духовне та освітнє життя. Усі українські організації, включно з товариством «Просвіта», були заборонені. Замість них створили Підкарпатське Наукове Товариство, завданням якого було сформувати окрему «русинську» мову.
Захист Карпатської України забрав життя, за різними оцінками, від 2 до 6,5 тисяч осіб. Серед загиблих — командир хустських січовиків Олександр Блистів-«Гайдамака», який залишив передсмертну записку, написану власною кров'ю:
Я, Олександер Блистів, 23-річний, з Хусту, іду на смерть за те, що люблю свою рідну Україну.
Подальша доля січовиків
Деякі полонені січовики були звільнені під тиском німецьких дипломатів і депортовані до Німеччини. Влітку 1939 року вони стали основою «Українського легіону» під командуванням Романа Сушка і брали участь у польській кампанії. Багато з них, зокрема Роман Шухевич, згодом служили в німецьких підрозділах.
У 1969 році Центральний Провід Братства Карпатських Січовиків випустив Хрест Карпатських Січовиків на честь їхньої боротьби.
У сучасній Україні бійці «Карпатської Січі» визнані борцями за незалежність України XX століття (закон 2015 року) та ветеранами війни - учасниками бойових дій (зміни до закону 2018 року). За словами істориків, хоч Карпатська Україна проіснувала недовго, її героїчний опір став натхненням для майбутніх поколінь і підтвердив прагнення українців до власної державності.
Верецький перевал
Головним мотивом до написання цієї статті стало відвідування Верецького перевалу, де 18 березня польськими прикордонниками було розстріляно біля 600 полонених, які їм були передані мадярами. Після тортур, вони передали полонених, переважно галичан у руки "Корпусу охорони пограниччя", які, виконуючи накази маршала Сміглого розстріляли полонених.
На Верецькому перевалі в період з 2008 по 2016 роки проводилися пошукові роботи з виявлення та перепоховання вояків Карпатської Січі. У 2008 році на околицях сіл Жупани та Верб'яж було знайдено останки 10 бійців, яких урочисто перепоховали 14 вересня 2009 року.
У 2011 році на території села Лази ексгумували ще 7 тіл, які 20 серпня того ж року знайшли свій спочинок на меморіальному цвинтарі разом з раніше знайденими десятьма героями.
17 березня 2016 року до них приєднали ще 5 вояків, останки яких віднайшли та ексгумували у 2015 році в селі Сянки. За свідченнями очевидців, цих січовиків закатували та таємно поховали польські прикордонники у березні 1939 року, а в радянські часи їхнє поховання було забуте.
15 жовтня 2017 року відбулося урочисте відкриття Меморіального комплексу полеглим січовикам Карпатської України. На меморіальному кладовищі Січовиків Карпатської України вже спочивають 22 Героя Карпатської України.
Проте, це не це саме цікаве, в 500 метрах від меморіалу знаходиться... угорський монумент з нагоди 1100 річчя "завоювання нової батьківщини".
За угорською легендою, саме за цим перевалом угорці знайшли собі нову батьківщину. Уявіть собі сюр цієї ситуації. До того ж, на відміну від нашого меморіалу, цей охороняється камерами та на ньому були свіжі прапори з вінками, де були написані угорською мовою назви міст Закарпаття. Судячи з коментарів в картах, до війни тут постійно були угорці, які писали, що тут їхня батьківщина бере свій початок.
Очевидно, що автором статті було прийнято рішення позбутись символіки іншої держави, тим паче в такому місці. Дуже багато питань викликає дана ситуація, адже український монумент занепадає, коли угорці продовжують встановлювати свої прапори на місці трагедії нашого народу.
