Оригінальний автор daelle
Перекладано Nazarchik.
Катастрофа дилеми.
Уявному європейсько-американському глядачу “Ковбой Бібоп” здається постмодерною солянкою, таким собі розухастим вінегретом зі знайомих, та напівзнайомих тропів - shaken not stirred, випивається легко, і з задоволенням.
Але вартує зануритися трошки глибше — і виясниться, що “великий сюжет” в “Ковбої” (історія Спайка і Вішеза) - сюжет максимально японський, класичний до повної банальності.
Я зараз, звісно ж, про самурайську класику, про яку можна почитати в замітці “Love story по-японськи”(інша робота автора, по аналізу ковбоя), - про кодекс дзінги.
(для тих, хто пропустив і забув: ключовими знаннями дзінги є “гіри” / 義理, означаючи ”обов’язок, особиста вірність[клану і голові клану]”, і “ніндзе йо” / 人情 -”людські емоції, співчуття, співстраждання”; самурай має дія згідно з обов’язком, при цьому зберігаючи співчуття до оточуючих, свої емоції та переживання)
І зараза Ватанабе робить зі стандартним японським сюжетом про конфлікт між обов’язком і емоціями, що разом з зі всім іншим світовим культурним багажем, попавшим в “Ковбоя” : розбирає его на зіставні частини, і перемішує та, що від привичного шаблона залишається приблизно нічого.
Коротше: він пройшовся по обох змістах класичної діади/дилеми — обов’язку й емоціях — і показує, що це протипоставлення, чогось, не знати чому, не працює.
Любимчик аудиторії Спайк вибрав емоції й розвалив собі життя, а в кінці ще став частковою причиною смерті Джулії(ну через те що треба було відіслати її подальше, якщо він дійсно не збирався бігти із Джулією, а битися із давнім другом). І звісно що, Спайк, лежачий на сходинках в кінці серіалу, — це картина маслом “Во що буває, якщо переоцінити цінність емоцій”.
Друга частина цього сумного диптиха — звісно ж, Вішез, як мінімум в началі своєї кар'єри помішаний на самурайській етиці, обов’язку і тому подібним. Якщо будеш їсти манну кашу і слухатися маму(в сенсі — грати за правилами), то у тебе все буде чарівно добре — цілий світ, і ще пара тузів в придачу, а ще ти ніколи не вмреш.
Вся ця прекрасна чітка система рухнула в одну мить: от в якийсь то момент, у тебе є ідеальний друг, ідеальна кохана, і ідеальні кар’єрні перспективи, тільки через те що ти ЗАВЖДИ ВСЕ РОБИВ ПРАВИЛЬНО. А в наступний момент це саме перетворюється в пилюку: Кохана зраджує тебе з другом, а старші по званню в синдикаті стараються цього не замічати, по Спайк сліпить їм око.
І виясняється що ніяка гра за правилами нічого не гарантує, бо гіперболізоване відчуття обов’язку, відчуття відповідальності є тільки у тебе, а інші приймають рішення і діють за іншими причинами.
Одне, відносно прийнятне рішення в цій ситуації, похоже що прийняла Джулія: по суті, вона відмовилася робити вибір між емоціями й обов’язком, по принципу ”рахуйте мене поза “цією вашою” грою”; і це як раз схоже на логіку Ватанабе з його деконструкцією і перебудуванням класичних сюжетів та тропів.
(я, звісно пам’ятаю, що базова версія фанону - “Велика любов” і “вона зробила це, щоб врятувати спайка”, але fairy tail love/true love мені малість остогидла — і я пишу особистий фанон, з преферансом і поетесами)
В результаті розлом між обов’язком та емоціями пішов по всьому синдикату і, в кінці, все і розвалив: достатньо подивитися на Ліна та Шіна, один із яких віддав життя за Вішеза, керуючись відчуттям обов’язку, хотя Вішез прямим текстом сказав, “хочеш жити?Зраджуй.”: а другий – точно так само помер за Спайка(“ Я справді хотів, щоб ти вернувся”). Мао Йенрай чуть раніше поплатився за уникнення від обов’язків. За те, що всупереч кодексу синдикату, оформив собі улюбленця в лиці Спайка Шпігеля, і відказався, вибачте, закликати його до поряду.
А пафос Ватанабе, можливо в тому, що чорно білі схеми в реальному житті не працюють: неможливо вибрати щось одне; і обов’язок і емоції, один без одного шкідливі, а сама дилема, “те, або інше” - глибоко неправильна.
Хотя б через те що в класичному варіанті японської історії про обов’язок і емоції єдиний спосіб вирішити конфлікт чорного і білого — самогубство, тому що будь-який вибір приводив до трешу, сміху, або різанині в кінці.
Що ми наглядаємо в останніх двох епізодах “Ковбоя Бібопа”, так.
(перекладач говорить): Тому, із точки змішання модернових сюжетів, та постмодернових, ковбой бібоп так правий. З точки відкритості та нової щирості персонажі також проявляються. Тому особисто я б відвів ковбоя на 70 процентів до метамодерну.
