- Як добре! – Потягнувся я, розминаючи затерплу шию.
Це було не просто добре, це було чудесно! Я так довго був зажатий в цій лампі. Думав що її вже ніхто ніколи не потре.
- Да ти джин! – заявила юна дівчина з полірувальною ганчіркою в руках.
- Джин, – підтвердив я. – А ти просто розумниця, сонечко. Що мене видало?
- Ти з’явився в клубі диму. – пояснила вона. – І виглядаєш як джин. В тебе тюрбан і гостроносі туфлі.
Я схрестив свої руки на грудях та кліпнув. Тепер на мені сині джинси, сірі кросівки і вицвілий сірий светр – чоловіча уніформа цього часу і місця. Я підніс руку до чола і глибоко вклонився.
- Я – джин лампи! – сповістив я. – Радуйся, о щаслива. У моїй владі виконати три твої бажання. Тільки давай без цих всіх фокусів «я бажаю ще 3 бажання». Я так не граю і ти втратиш бажання. Ну все, давай, не тягни час.
І я знову схрестив свої руки.
- Ні, – сказала вона. – Я маю на увазі дякую і все таке, але все добре. Я в порядку.
- Люба, - сказав я. – Сонечко. Солоденька. Ти напевно мене погано почула. Я – джин. Я можу виконати любі три твої бажання. Коли небудь мріяла літати? Я можу дати тобі крила. Хочеш стати багатіше Креза? Хочеш влади? Ти тільки скажи. Три бажання. Які завгодно.
- Як я вже казала, - сказала вона. – Дякую, але мені не треба. Хочеш чогось випити? За стільки років в цій лампі у тебе, напевно в горлі пересохло. Вина? Води? Чаю?
- Ух… – Тепер коли вона це сказала, мені дійсно страшно захотілося пити. – М’ятний час у тебе є?
Вона заварила мені м’ятного чаю в чайнику, як дві каплі води схожий на ту саму лампу, в якій я просидів більшу частину останньої тисячі років.
- Дякую за чай.
- Та нема за що!
- Але я не розумію. Всі, кого я зустрічав відразу ж просили мене чогось такого… Палац, повний скарбів. Гарем на сотню розкішних жінок… ну, тобі цього, звичайно, не треба…
- Можливо – перебила вона. – Не можна просто так брати й додумувати за людину. До речі, не називай мене сонечком, солоденькою або чимось подібним. Мне звуть Хейзел.
- А-а! – До мене дійшло. – Ти хочеш гарну жінку. Пробач, не відразу дійшло. Тобі залишається тільки побажати. – І в третій раз я схрестив руки та притогувався.
- Ні – похитала вона головою. – Нічого не треба. Як чай?
Я відповів, що її м’ятний чай – найкращий який я тільки коштував за все своє життя.
Вона запитала мене, коли я почав відчувати потребу виконувати бажання людей і чи відчував я відчайдушну потребу догоджати. Вона почала розпитувати про мою матір, і я відповів їй, що вона не може судити мене так, як судять смертних, бо я - джин, могутнє і мудре створіння, чарівне і таємниче.
Вона запитала мене, чи люблю я хумус, і я відповів, "так", вона підсмажила піту і нарізала її шматочками, щоб я міг вмочити в хумус.
Я вмочив шматочки піти в хумус і з'їв їх із задоволенням. Хумус наштовхнув мене на ідею.
- Тільки загадай бажання, - послужливо сказав я, – і я міг би накрити стіл їжі гідної султана. Кожна страва була б вишуканіша за попередню, і все – на золотих тарілках. Тарілки можеш залишити собі.
- Добре – сказала вона посміхаючись. – Хочеш піти на прогулянку?
Ми разом пройшлися містом. Було приємно розім'яти ноги після стількох років у лампі. Ми дійшли до парку, і сіли на лавку біля озера. Було тепло, але поривчастий вітер, і осіннє листя падало шквалом щоразу, коли дмухав вітер
Я розповів Хейзел про свою юність джина, про те, як ми підслуховували ангелів і як вони кидали в нас комети, коли помічали, що ми підслуховуємо. Я розповів як наступили погані дні, як почалася війна між джинами, про те, як цар Сулейман ув'язнив нас у порожніх ємкостях: пляшках, лампах, глиняних горщиках і тому подібних речах.
А вона розповіла мені про своїх батьків, які загинули в авіакатастрофі і залишили їй будинок. Розповіла мені про свою роботу, вона ілюструє дитячі книжки. Роботу вона отримала зовсім випадково, коли зрозуміла, що ніколи не стане справжнім медичним ілюстратором, і про те, якою щасливою вона стає, коли їй надсилали нову книжку для ілюстрування. Вона розповіла мені, що один вечір на тиждень викладає малювання з натури дорослим у місцевому громадському коледжі.
Я не бачив у її житті жодної вади, жодної дірки яку можна було б заповнити бажанням, - крім одної.
- У тебе гарне життя, – сказав я їй. – Але тобі нема з ким розділити твоє прекрасне життя. Тільки побажай – і я дам тобі ідеального чоловіка. Або жінку. Кінозірку. Багатія… Багатійку…
- Не треба, – сказала вона – Мені і так добре.
Ми пішли назад до її будинку, повз вбранні до Геловіну домівки.
- Якось це неправильно, – пробурчав я. – Люди завжди чогось хочуть.
- Не я. У мене і так є все що потрібно.
- Тоді що мені робити?
Вона задумалась на мить і потім вказала на двір перед домом:
- Можеш згребти листя в купу.
- Це твоє бажання?
- Та ні! Просто щось, що ти міг зробити, поки я приготую вечерю.
Я згріб листя на купу біля огорожі, щоб вітер не розносив його. Після вечері я помив посуд. Я переночував у гостьовій спальні Хейзел. Не те, щоб вона не потребувала допомоги. Вона дозволяла їй допомагав. Я виконував для неї маленькі доручення, купував художнє приладдя та продукти. У дні, коли вона довго малювала, вона дозволяла мені розминати їй шию і плечі. У мене гарні, міцні руки.
Незадовго до Дня Подяки я переїхав із гостьової спальні через коридор у головну спальню, до ліжка Хейзел.
Вранці я прокинувся першим та розглядав її обличчя, коли вона спала. Я дивився на фігури, які приймають її губи, коли вона спить. Потім сонячні промені крадькома торкнулися її обличчя, вона розплющила очі, подивилася на мене і посміхнулася.
- Знаєш, а я ніколи не питала… – вона зупинилася, але потім продовжила. – А як щодо тебе? Чого б ти сам побажав, якби мав 3 бажання?
Я на мить задумався. Обійняв її, вона поклала голову мені на плече.
- Та нічого, – сказав я. – Мені і так добре.
#Neil_Gaiman #Навчає_мистецтву_сторітелінгу #Казка_Жовтню
The absurdity of being
