На дворі по трохи наставав вечір, сонце вмивалося в вечірній росі та готувало серпанку ковдру для сну.Хтось лишень почав свій день, а хтось в лісі вже лягав спати.. Ніч в лісі холодна та темна тому мало хто хотів виходити з своєї хатини.
Як і наш головний герої. Павук, просто павук без роду та племені.
Він сидів перед каміном в своїй хатинці та непоспіхом погойдувався на плетеному кріслі гойдалці, пускаючи кільця диму з люльки яку розкурював.
Павук думав про свій день та взагалі сенс буття комашки в забутті всесвіту. Згадував всі свої *подвиги* молодості, як він був славним детективом на все лісове царство.
Бійки, докази, свідки, злодій, крадіжки та деколи навіть вбивства... *Місячний Відьмак* так його любили називати в його колах. Місячний, бо більшість його розслідувань проходило під сяйвом місяця. Священного Талалайка їхнього народу. А от відьмак, бо деколи його способи здавалися на перший погляд магічні, а пастки чарівними.
Недалеко від його будиночку проходив концерт цвіркунів, тому його думки розвіювала класична музика.
Не очікувано в двері будиночка хтось постукав. Павук здивувався, хто ж такий.. Некоректний приходити до такої поважної комашки, так пізно.
До середини залетів стрілою запиханий пан Колорад, жук з відомого роду Колорадо. Він був в циліндра та камізельці, його червоні щоки виділяли перелякані, здивовані очі.
-Павук! Павуче брате! Біда! – Нервово хапаючи повітря загаласував пан Колорад.
-Заспокійся! Що сталося? Чому такий ти такий запиханий?- Павук спохмурнів та не був радий бачити нічного гостя.
Пан Колорад заспокоївся та по трохи почав розповідати деколи гарячкуючи з вигуками.
-Павуче! Голуб сизий мій! Біда!
-Яка біда? Скажи спокійно вже! – Павук мимоволі крикнув на пана Колорадо щоб той затихнув.
-Вкрали! Вкрали кристал! Кристал природи вкрали з лісового палацу!
- Вкрали? А варта де була? Казав я що це їхнє свавілля ні до чого хорошого не приведе! – Почав бурчати павук потираючи чоло.
-Не знаю.. Ой що ж тепер буде? Це ж все догори-дригом перевернеться.. Жах.. От жах голубе мій! – Без упину бідкався пан Колорад.
-Ну так біда.. Але і не з такого вилазили.- Павук добре розумів чим *пахне* це все.
-Голубе.. Голубчику, ти ж в нас такий ще дужий, тай хто за тебе в лісі кращий детектив?- На ходу пан Колорад ожив та обнадієно дивився на павука.
-На що ти натякаєш?- прискіпливо спитався шестиногий.
- Ну любчику, ти ж не дурень... Королева мурах заплатить добре, переїдеш з цієї конури! Почнеш жити на старість літ!
-Іч! Ти що таке мелиш? Яке *старість літ*? Старим мене рахуєш?
-Ні ти що?!.. Я.. Просто...- Почав мимрити Колорад нервово потираючи лапки.
-Замовкни!.. Говорю одразу, ні, я не буду братися за справу.- Грубо сказав Павук на підвищеному тоні.
-Ну чому так одразу? Ну Павуче!
Невідомо скільки ще вмовляв Колорад Павука та без результатно. Колорад вирішив спробувати останній раз.
-Знаєш що?.. От подумай чи твоя Манюня була б рада такій егоїстичній поведінці від тебе?.. – Тихо спитався Колорад зазираючи до чорних очей Павука.
Очі намистинки одразу збільшилися а от сіра шкіра Павука стала блідою майже білою.
Павук якийсь час помовчав та тихо відповів:
-Так.. Я..Я візьмуся за справу.
Колорад пожвавішав та вистрибнув з хатинки Павука навіть не попрощавшись.
А от Павук залишившись на самоті з думками та спогадами які як кокон облітали його. Вже не міг дивитися на вогонь в каміні чи слухати концерт цвіркунів. Все йому нагадувало його Манюню..
На наступний ранок коли Сонце вже встало та почало по трохи розглядати світ своїми осяяними оченятами. Наш Павук в гранатовому костюмі та з капелюхом на голові стояв коло палацу мурах.
*..Мурашник в це як мегаполіс з стінами..* подумав Павук розглядаючи сотні віконець та балконів.
Зайшовши до середини він пішов до приймальні Королеви Мурах без дозволу та без варти. Його ніхто і не зупиняв, всі боялися нахмуреного великого Павука.
Вже перед величезними дверима приймальні Королеви його зупинила варта з шести пар озброєних мурашок.
-Хто ви? По запису? Королева сьогодні не приймає.- В один голос заговорили в один голос мурашки.
-Не ваше діло. Ідіть собі в пісочку побавтеся. В мене є справа до Мурахи.
Варта отетеріла від такого відношення до себе. Та як тільки вони готові були викинути такого нахабу з одного з вікон, як двері приймальні розчинилися.
В дверях стояла Корлева Мурах одягнена в сукню з дорогої тканини та з різними цяцьками на собі. Її темне та сумне лице посвітлішало коли вона побачила Павука.
-Павуче! Братчику! Ти все ж згодився! Яке щастя!- Радісно та голосно заговорила Королева так як не очікуючи Павука.- Заходь любчику...
Павук зайшов та без вагань сів на перше крісло яке було коло нього.
-Мурахо, могла б просто сказати *привіт* а не вар'ятувати на весь палац.
Королева сіла навпроти та почала ласкаво та солодко щебетати так як не чуючи гострого вислову Павука:
-Ой любчику, така біда! Найбільша з бід за моє життя! Це так добре що ти згодився! Ти ж найкращий в світі детектив! Ти не пожалієш чесне слово, любчику.. Ти про оплату не переймайся..
Павук перебив Королеву.
-Мурахо, про оплату рано говорити, я ще нічого і нікого не знайшов, тому зупини цю какафонію лестощів. Що відомо по справі?
Королева не була рада відповіді Павука але промовчала, бо наперед знала що так буде. Тому вже стриманіше продовжила:
-Нічого, в лісному палаці нічого не торкалися та не робили, чекали на тебе...- Уважно подивившись на Павука як щось шукаючи вона спиталася – А ти ще маєш?..
Павук простягнув одну лапку на якій тепер був золотий браслет з видавленими знаками * 007* що означало що він сьомий найкращий детектив за історію царства.
-А я думала ти в перший ж день в ломбард віднесеш.. Ну тоді можеш починати.
Королева повернулася спиною до Павука показуючи що розмова закінчена.
Вийшовши з палацу мурах Павук видихнув, зловив одного з перевізників на равликах та поїхав повільно але впевнено до лісового палацу. По дорозі він думав про різне.. але в його думки пробивалися спогади про Манюню.. Ту за якої він змінювався та готовий був життя відати..
Ставши перед величним лісовим палацом зі шпилями, мармуровими сходами та колонами з такого самого мармуру Павук лишень хмикнув та пішов до середини. Ішовши до середини знову без варти та дозволу він розглядав дорогоцінні люстри з камінням яке переливалося, на картини видатних комашиних митців.. А найпрекраснішою була скульптура в головній залі.. Головні божества пані Сонце та пан Місяць в ритуальному танці.. Коли дивився Павук то думав що ці двоє закоханих могли з легкістю скинути гіпсові шати та продовжити свій танець якщо не дурні правила суспільства.
Пройшовши до найпотаємнішої кімнати в палаці, де зберігали кристал він помітив пару деталей. В кімнаті не було вікон, лишень вентиляції, перевіривши стіни на секретні ходи він помітив де що.. Що стало першою зачіпкою. Коло одної зі стін на якій була вентиляції на підлозі була волошкова хустина з вишитою буквою * М* та намистина з прикраси.. Вона щось нагадала йому. Та він не міг пригадати що саме.
Павук крутячи в руках найдені речі не міг зрозуміти що ж не так в цій історії. Вийшовши з палацу він знову зловив перевізника до свого будиночку..
Сидячі на мушлі равлика він перебирав варіанти де він міг би бачити таку намистину.. Згадав аж коло дверей власного дому.. Міраж.. Це з прикраси Міражу.
Міраж це вічна проблема королівства. Молодий ганстер горобець що незаконно продавав та постачав насіння соняшника та квіти Папороті. Цей пернатий тримав під своїм крилом всі постачання цього *комашиного опіуму*.. Але найдивніше що про це всі знали але ніхто і слова поганого не казав про Міража.. Тому просто не могли його звинуватити. Навіть коли він створив своє угрупування а потім і маленьку мафію в районі західного королівства ніхто, нічого не міг зробити.. А цей *ганстер* говорив що це клуб для макраме та вишивання хрестиком.. Особливо на це натякали величезні жуки олені позаду нього які готові були звернути шию комусь.
Павук думав про це та твердо вирішив. Завтра він навідається до того пернатого з доказом в руках.. Може Міраж і не винний в чому Павук сумнівався..
Сьогодні ранок був менш приємним аніж вчора. Дощ, прохолодний вітер та багнюка під ногами зустріли Павука надворі. Але він був впертим. Тому одягнувши чорні гумові чобітки, чорне пальто та чорний капелюх взяв з собою свою улюблену рожеву парасолю.
Знову перевізник та думки на мушлі.. І через годину він був коло офісу Міража. Павук стояв перед дверима офісу та ще добре думав чи варто йому лізти в цю справу.. Але все ж зайшов до середини. Його одразу зупинили два жуки олені в чорних костюмах з серйозними мінами.
-Тихо, тихо я свій.- Павук показав злотий браслет з видавленими *007*.
Жуки переглянулися та лишень хмикнули.
-Вам до пана Міража?- Спитався один з них.
-Так. Але я сам пройду.
-Ні, ні.. Ми проводимо.
Павук не був радий такій компанії але все ж пішов. Зупинився перед дерев'яними дверима що вели в кабінет Міражу.
Жуки стали з двох боків від дверей позираючи на Павука як на щось другосортне. А от Павук спокійно зайшов до кабінету. Одразу побачив горобця в сорочці та брюках, що сидів на кріслі за столом та читав якісь документи. Міраж одразу підвів очі на Павука.
-Доброго дня Міраж.- Впевнено та трохи навіть нагло сказав Павук.
-Гм.. Ну доброго Павук.- Горобець поклав документи на стіл та підняв брову відкинувшись на крісло.- Що такі поважні особи забули в такої скромної особи як я?- З іронією говорить Міраж.
- Міраж, перестань клеїти дурня. Я знаю що ти тут не хрестиком вишиваєш. Я прийшов по ділу. Де ти був позавчора?- Павук без дозволу сів на крісло перед горобцем.
-А тобі яке діло? Тут стирчав, роботи стільки що забув коли дома був.
-Велике діло. Намистинку не впізнаєш?- Павук поставив на стіл намистину з місця крадіжки.
Міраж скептично подивився на намистину..
-Чому ж не впізнаю.. Біжутерія.. напевно східна, не якісна підробка агату.- Сказав він позираючи на намистину.
Павук помітив що прикраса Міража в повному порядку.. Тоді хто?
-Почекай... Ти мене в чомусь підозрюєш? Так?.. Так. Звичайно, я ж як цап -відбувайло. Що на цей раз?
-Ти не в курсі?- Трохи підійняв брову Павук.
-Ні.
-Вкрали кристали природи з палацу.
Міраж присвиснув та сперся ліктям на стіл:
-Вкрали? Як?.. Почекай ти хочеш сказати що зараз цей кристал в руках якогось..- Міраж хотів сказати не дуже культурне слово але Павук перебив його.
-Так.. І вся наша природа під питанням адекватності того психа хто це зробив.- Міраж потер потилицю та видихнув.. Ця ситуація не вигідна і для нього. Не буде природи на буде його продукту.. А це не вигідно. Павук продовжив- Ти напевно не знав.. Але можливо чув щось від своїх підозріле?
-Та ні, по районах все тихо.. Бунтів немає.. Це не з моїх точно.. А ще якісь зачіпки є?
-Є хустина та на мою думку до зали міг потрапити або той хто має крила або хтось з плазунів.
-А покажи хустинку..
Павук простягнув Міражу волошкову хустинку з вишитою літерою *М*.
Міраж уважно обдивився хустину.
-Шовк, хустинка старовинна, жіноча і ще її часто бризкали парфумами, бо бачиш які є плями?
Павук придивився, і справді там були плями. Він хотів щось сказати та Міраж його опередив:
-Чуєш.. Я хочу стати твоїм напарником, ситуація не вигідна для мене тому і хочу допомогти.. А я молодий, моторний тай зв'язки хороші маю. Ну то як?
Павук дивиться на Міража з підозрою але беручи намистину до рук він говорить:
-Так.. Добре я згідний але слухаєш мене.
-Ну подивимося кого варто слухати.-Міраж швидко встав зі стільця та накинув пальто на плечі, мить і він стояв в дверях.- Ну що ідемо?
-Та ідемо, та тільки куди?
-До тих хто може знати чия це хустина. Пішли Павучку.
Павук стиснув зуби і пішов за горобцем. В лапках ще крутив намистину.. Щось вона йому нагадувала, щось важливе та давно забуте.
Ці двоє прийшли до бару на нижньому поверсі, там відпочивали та пили настоянки з трав вся свита Міража.
Горобець повів Павука до столика в кутку бару, там сиділа два комари та грали в карти за чаркою настоянки з кульбаби.
-Які люди спустилися... Відпочити вирішив?- Спитався в Міража один комар.
Павук відчував себе не своїй тарілці, лишень позирав з дивиною на все навколо. Не для таких місць він народжений.
-Та ні, я по справі.. А ну хлопці чи я б це могла бути цяцька?
Міраж поставив на стіл хустинку. Комарі подивилися на неї.
-Ну-у.. Така була в мурахи Матильди що торгувала за рогом табаком.. Ще в тої старої черепахи.. як її там..- Почав перший комар.
-Анжеліка.. А ще в того мотилька Івана.. Ну він такий з цвяхом в голові.. Тай давно його на нашому світі немає, душу місяцю ясному віддав..- Продовжив другий.
-А тобі то нащо? Кого шукаєш?- Спитався перший прискіпливо дивлячись на Міража.
-Та нікого.. Дякую- Сказав він та забрав з стола хустинку та злегка потиснув плече комарю.
Павук щось задумався знову про намистинку. Тому Міраж довго не думаючи схопив його зо рукав плаща та потягнув з бару.
Зупинилися вони аж на вулиці.
-Павук! Ти де? Прийди до себе, чув? – Міраж трохи тріпнув Павука за плечі.
-А.. А так.. Але ніхто з тої трійці нам не підходить. Треба шукати можливих свідків.- Павук сховав намистину в кишеню пальта.
-Так.. Я пошукаю, ти щось не дуже в порядку може іди додому? Я зараз перевізника викличу.
Міраж пішов до охорони щоб ті викликали перевізника.
З Павуком справді було щось не те, розсіяний та розгублений.. Дивився як краплинки падають на землю та вдивлявся в даль в намаганні щось розгледіти. Але там нікого не було, лишень дерева, трава та туман-серпанок..
Горобець повернувся та став за спиною Павука, поклав лапку йому на плече.
-Минуле не відпускає?- Тихо спитався він.
-Та чомусь так.. Деколи минуле як кислота пропалює дірки які залишаються на все життя.. – Хмикнув Павук.
-А особливо кохання..
Павук повернувся до нього та подивився в очі.
-А особливо кохання.- Сказав Павук і його очі опустилися до низу.
Пройшов деякий час, вони стояли в тиші, в кожного своя драма в душі. Один дощ їх об'єднував.
Вже дома Павук не зміг сидіти на місці. Відкрив стару скриню яку не відкривав від тоді, відколи зникла вона.. Там були її подарунки, квітка з її волосся, три фотографії та шпилька та для її каштанового волосся яке як водопад спадало з плечей.. О яке то було волосся! Які очі.. Які вуста..
Павук сів на підлогу та приклав до серця її чорно-білу фотографію де вона сміялася гойдаючись на саморобній гойдалці.. ЇЇ посмішка з ямочками на щоках була найкращою зброєю проти його незламності та гордості.
-Манюня.. Моя квітка.. Моя мила.. Чому так склалося життя? Чи варті ті всі мої нагороди щастя?..
Одразу згадав останню зустріч.. Вона так гірко плакала на його плечі. Її видавали заміж за нелюба, за того хто був вигідний для батьків. Як вона просила його стати тим хто буде нести справедливість в світ, той хто допоможе таким як вона.. Нещасним.
На очі Павука на-бігли сльози, перший раз за стільки років гарячі та живі сльози пробігли по його сірих щоках.. В повітрі застигло її ім'я, таке ніжне та лагідне.. Його Манюня..
Через пару днів до Павука завітав Міраж. З текою документів під крилом та цигаркою в дзьобі.
Вони обидва сиділи за круглим столом, на білій скатертині були розставлені документи та фотографії..
-Так.. Що в нас є?- Більш сам для себе сказав Міраж поклавши руки за голову та хитаючись на стільці.
-Є підозра на таку собі Муху-Марину.. Та свідчення вужів.. Щось ця муха не викликає в мене довіри.
-В мене теж.. Пропоную завітати до неї зараз же.. І випробувати теорію вужів.
-*... Крадій повертається туди де крав, якщо знає що там є ще..*- Процитував Павук.
-Так.. Тому ідемо до Маринки.. А тоді зробимо висновки.
Після цієї фрази ці двоє зібралися та вийшли з будиночка.
-А який адрес?- Спитався павук готовий вже ловити перевізника.
-Ожинова 106.
-Та це ж інший край міста! Та равлик поки дочалапає туди то вечір буде!- Голосно сказав Павук.
-А хто каже на равлику? Залізай на плечі дідуганчику.- Пожартував Міраж розправляючи крила.
Очі Павука збільшилися і він отетерів.
-Ну що стоїш? Кажу залізай. Обіцяю що не скину по дорозі... Якщо бурчати не будеш.
-Не по-лізу.
-Ти сикло?
-Та ні..
-Значить лізь. І хапайся за плащ.
Павук попри сумніви заліз на спину Міража та вчепився в плащ горобця.
-Ну що? Як казав класик полетіли!- Міраж розігнався та злетів, в нього перехоплювало дух від швидкості та вітру, тому він почав робити сальто в польоті.
Павук почав верещати з страху та адреналіну.
-Ти здурів?! Припини! Перната ти голова! Йолуп! АААА..
Міраж реготав та продовжував поки йому не надоїло.
-Павуче! Ти не розумієш краси небес бо боїшся, страх закрив тобі очі!-Захоплено вигукнув горобець.
-За те ти в нас безстрашний!- Гаркнув Павук.
-Ні не безстрашний. Всі ми чогось боїмось. Я боюся і ти боїшся. І це нормально. От чого ти боїшся найбільше в житті?
Павук задумався те чого він найбільше боявся сталося.
-Не знаю.. А ти чого боїшся?
-Самотності. Боюся залишитися самотнім на цьому великому світі, світ великий в ньому так багато погані та бід.. А я хочу мати свій оазис де мене б любили... Тай я б любив.
-То чому не шукаєш?
-Шукаю.. Та знаєш.. Не виходить, все не те. Оболонка є, така гарна. А от в середині пусто. Як кулька. Деколи думаю що цей мій оазис просто не існуючий.. І я витрачаю час на дурню.
- Знаєш ще гірше коли ти знаєш про свій оазис, любиш, плекаєш але війти та турбуватися про нього не можеш.. Двері зачинені.
Настала тиша. Вони знову думали кожен про своє.. Міраж зупинився перед будинком мурахи Марини.
Та тут вони побачили що її немає. Сусіди її сказали що вона поїхала геть тиждень тому, до тітки.
Міраж та Павук пішки пішли до річки сіли та дивилися як тече вода.
-Знаєш Павуче.. А ти комашка хороша.. Порядний, розумний але самотній. Чому так легко покинув свій оазис?
-В мене забрали оазис.. Видали заміж за іншого насильно та вивезли на батьківщину того.. того негідника... Як вона плакалася мені.
Міраж мовчки слухав та дивився на Павука.
-З нею було так солодко.. Кожні обійми чи торкання були як мед.. солодкі та тягучі.. От в тебе таке було що ти обіймав когось і не хотілося відпускати?
- Та ні.. не було.. Павук.. Ти геній- Міраж пожвавішав.- Мед! Мед! Крадій прийде ще на місце де ще є добич!
Павук подивився на нього сумною посмішкою.
-Так.. Сьогодні в вечері, робимо засітку, в залі з амулетом. Думаю злодій прийде туди..
-А мед звідки візьмемо?- Спитався енергійно Міраж.
- В мене так само є свої зв'язки..- хмикнув Павук встав та похлопав по плечі горобця.
Вечір. Зала з амулетом пишно прикрашена. Мармур, дорогоцінне каміння, ліпнина, картини, та сам амулет на оксамитовій подушці.
Павук та Міраж сховалися за скульптурою Громовика, ще одного бога.
Мед давно розлитий на підлозі, світло вимкнене, один місяць світить в скляну стелю в вигляді куполу.
Міраж постійно на по готові, тримає в крилі міцно зброю а Павук на диво спокійний.
Тиша, метва та тягуча. В ній чути кожен подих та стукіт серця.
В якісь момент вони почули скрип дверей про які знали одиниці та спокійні кроки.
Міраж готовий будь-якої миті підірватися та напасти.
-Ой Марічко чичері, чичері розчиши мені кучері..
Пролунав жіночий тихий голос в залі та легке тріпотіння крильцят. Павукові аж в серці защемило.. Голос.. Такий рідний та знайомий.
Павук став на всі свої шість лапок та в одну мить махнув головою Міражу що означало операція почалася.
Мить і зала засяяла від світла лампочок, Міраж навів дуло пістолета на того хто був коло амулета..
Павук застиг, серце застигло а очі округлилися.
Коло підставки з амулетом стояла павучиха. Каштанове волосся нижче плечей тепер з вкрапленнями сивини поміж волосся були різнобарвні стрічки , на лиці було добре видно мімічні зморшки, великі зелені очі дивилися на Павука а на коралових вустах була посмішка з ямочками на щоках. А за спиною механічні крила..
-Ну привітик сонечко.- Ніжно промовила вона до Павука.
Міраж завмер в нерозумінні що тут відбувається.
-Ма..Манюня? Це справді тут?.. А як?
Манюня натиснула на кнопочку на крилах та підлетіла до Павука.
-Так милий це я.. До речі ти стримав обіцянку.- Манюня показала лапкою на золотий браслет з витисненими *007*.
Павук мовчки обійняв її на очі накотилися сльози радості..
-Манюня.. Моя дівчинка.. Квітка, зірка.. Душа моя, як я скучив.. Боже.. дякую..- Шепотів він.- Але пташко моя, нащо була ця вся гра?.. Нащо красти?
-Хм.. Те що це гра це частково правда.. Хотіла провірити чи ти стримав обіцянку і як швидко знайдеш мене.. А в цьому мені допомогла Мураха.. Тому я нічого не крала. Просто взяла та перенесла..
Павук не зміг знайти правильних слів тому поцілував її. Поцілував так як цілують лишень коханих та єдиних.
Міраж засоромився та відвернувся щоб не заважати закоханим та тихо вийшов в коридор.. Де його чекав його оазис.. Але він ще цього не знав...
Кінець...
