Пограємо в хованки.
Озерце мале позирає здаля,
Кроки заснули, пригасла земля,
Завмерли ми…
Де серце твоє?
Куди ж утече?
Я тихо рахую,
Приклавши чоло до шибки сумної,
Вівці біжать під небесною грою —
Мене ведуть за собою
В степи до надій, до спокою.
Батьку, не бреши,
Ми не діти сонця й весни,
Ми в сни зійшли,
Коли опустилась рука твоя —
Ніжна, сумна.
Сповідь солдата, яка перетинає різні часи, включаючи звуки з недалекої католицької церкви, дітей, вибухи — це лякає когось, але кому, як не йому, це бачити і відчувати? Недовго залишилося, скоро кінець, щось зробив — щось ні. Як би Бог був, чому він мені це дозволив? Де ваш мир?
У вірші йдеться про надію та відновлення. Вітри символізують зміни, а лелеки — тепло і підтримку. Незважаючи на втому, серце наповнене щемливими почуттями, сподіваючись на те, що світанок принесе нові можливості і не зникне в темряві.
У вірші розмірковується про життєвий шлях, згадуючи про пройдений час, любов та спогади про рідне село. Спогади про перше кохання, яке стало важливою частиною його життя, і прагне віднайти ті місця, де виростав.
