Пограємо в хованки.
Озерце мале позирає здаля,
Кроки заснули, пригасла земля,
Завмерли ми…
Де серце твоє?
Куди ж утече?
Я тихо рахую,
Приклавши чоло до шибки сумної,
Вівці біжать під небесною грою —
Мене ведуть за собою
В степи до надій, до спокою.
Батьку, не бреши,
Ми не діти сонця й весни,
Ми в сни зійшли,
Коли опустилась рука твоя —
Ніжна, сумна.
В лазарет ступаю я,
сповідь про втрату, самотність і примирення з болем. Ліричний герой звертається до друга чи, можливо, до частини самого себе — до того, хто залишився поруч у спільному “човні” життя
Текст про глибокі емоції, втрати та спогади. Він передає відчуття смутку і самотності, коли тіло і душа переживають труднощі. Відстань між людьми створює напругу, але спільні спогади допомагають зберегти зв'язок, навіть у важкі часи.
Цей вірш — про тремку рівновагу між втраченими шансами і надією розпочати знову. Як сповідь митця перед самим собою: про розлад всередині, про шторми, що минають, і про внутрішній компас, що веде далі — крізь сумніви, крізь безмовну ніч — до нового аркуша.
Цей вірш — про тремку рівновагу між втраченими шансами і надією розпочати знову. Як сповідь митця перед самим собою: про розлад всередині, про шторми, що минають, і про внутрішній компас, що веде далі — крізь сумніви, крізь безмовну ніч — до нового аркуша.
