Провокативний заголовок, чи не так? Ні, автор не збирається заперечувати очевидних економічних успіхів КНР за останні 45 років під проводом КПК. Але я хочу поговорити про те, що ми часто плутаємо економічні прориви з нормалізацією ситуації. Або з банальним виходом зі стану абсурду. Так от, сьогодні ми поговоримо про Китай, талановитого державного діяча Мао Цзедуна й ефект низької бази. Але почнемо з короткого екскурсу.
Глава 1. Економічна могутність Китаю — це норма.
Якщо ви думаєте, що промислова революція могла відбутися тільки в Британії рубежу 18 і 19 століття, то ні. Ще в 10 столітті китайська імперія Сун підійшла впритул до промислової революції. Що було логічним розвитком економічного лідерства і технологічного лідерства китайської цивілізації в регіоні.
Так ось, в часи династії Сун в традиціоналістському і консервативному китайському суспільстві (а тоді всі суспільства були консервативними, власне) відбувалися доволі цікаві процеси:
Держава продовжувала утримувати монополії на чай, вино і сіль, але більшість інших галузей були віддані на відкуп приватним купцям та ремісникам.
Економічний розвиток дозволив спробувати вперше повністю монетизувати податкову систему (замінити обов'язкові роботи на державних об'єктах на плату монетою). В 11 столітті Сун стали першою державою, яка випустила паперові гроші.
Сунський Китай був першою державою, де функціонували регулярні акціонерні суспільства (за півтисячоліття до перших європейськи).
Китай став торговельним домінатором регіону, а про китайських мореплавців ми знаємо від арабів, які торгували з ними по всьому узбережжю Індійського океану.
В 11 столітті потреби економіки довели китайську металургію до використання кам'яного вугілля замість дерев'яного. Це було справжньою технологічною революцією, яку європейська металургія переживе ще не скоро. Кайфин, столиця Сун, могла б сміливо називатися “металургійною столицею” світу того часу.
Але Сун не пощастило. Надто великий тиск степових народів, яких приваблювало в тому числі неймовірне багатство й успіх держави, змушував приділяти забагато уваги питанням оборони. І часу на суспільні перетворення не вистачило. Поступово Сун відступала під тиском степу, хоча використовувала навіть перші зразки порохової зброї. Зрештою, Південна Сун — другий етап існування цієї держави — обмежувалася лише південним Китаєм, хоча і лишалася надпотужною й успішною державою. Настільки, що навіть Чингісхан на Сун не наважився рушити. Обмежившись знищенням держав інших кочівників, які витіснили династію з Північного Китаю.
А ось онук Чингісхана — Хубілай — наважився. До 1260 року він зумів завоювати всю Сун і заснувати династію-державу Юань. Яку ще за 130 років змінила династія Мін. Але всі ці військово-політичні зсуви і катастрофи, і навіть епідемія чуми не змінювали статус Китаю як головного центру світового виробництва. Крім торгівлі в Південнокитайському морі та в Індійському океані почалася справді масова торгівля з Європою.
З 16 століття до Китаю пливли кораблі з американським сріблом та золотом. Свого масового виробництва в Європі ще не було, а приплив коштовних металів мав кудись каналізуватися. По-перше — він каналізувався в інфляцію і “революцію цін”. По-друге — у шовк, чай і інші китайські товари. Хоча був і третій наслідок, який прилетить і в Китай — у Нідерландах, Англії та у Франції почали розвиватися перші мануфактури. Але їм знадобиться 150 років, щоб хоча б зрівнятися за рівнем технологічного розвитку з китайськими. А тодішній європейський індустріальний лідер — Італія — страждала від постійних війн і зовнішньої агресії.
Та династія Мін теж пала на фоні гострої політичної кризи, голоду (який став наслідком серії виверження вулканів і “малого льодовикового періоду” 17 століття) і вторгнення останнього покоління кочівників. Вже озброєних пороховою артилерією чжурчженів, які перейменують себе у маньчжурів.
Але це завоювання доведе китайське економічне домінування до піка. За 18 століття — вік політичної стабільності, коли Китаєм правило лише 3 імператори — населення зросте майже до 400 млн людей, а економіка (за оцінками британського історика Ангуса Медісона) з 82 млрд доларів 1700 року до 228 млрд доларів 1820 року (в цінах 1990). Для порівняння, економіка всієї Західної Європи зросте з 81 млрд до 160.
Ось, наприклад, графік оціночного обсягу економіки 4 регіонів світу за 1000 років.
Та там де великий успіх, там починається розслабленість. Поки в Європі відбувалася промислова революція, а Британія підкорювала Індійський субконтинент, китайська імперська бюрократія поступово робила країну все більш консервативною і неповороткою. А Британія, вкрай розчарована від'ємним торговельним балансом (бо ніяких цікавих товарів Європа Китаю запропонувати не могла, та й митні бар'єри були потужними), знайшла ідеальний товар для коригування балансу — опіум, який Ост-Індська компанія вирощувала в Індії. Поступово в Китаї почалася справжня наркотична епідемія, особливо на надрозвиненому півдні. Опіум споживало до третини всіх дорослих чоловіків.
Коли китайські чиновники, яких імператор направив на південь розібратися з ситуацією, притиснули торговців компанії, Британія скористалася єдиною перевагою яку мала — флотом. 1840 року почалася Перша опіумна війна, яку Китай програв. В результаті втратив Гонконг і був змушений відкрити кілька портів для торгівлі опіумом.
Другою зброєю проти Китаю раптово виявилося християнство. Опіумна епідемія занурила південь Китаю у злидні, і тут проповіді британських священників поєдналися з місцевими віруваннями, особливо з народним даосизмом. В результаті виникла секта, яку очолював Хун Сюцюань. І 1850 року вони підняли повстання за побудову Царства Небесного — Тайпін тянь го. Війна тайпінів за Царство Небесне тривала до 1864 року, забрала життя 10% населення і підірвала як політичну, так і економічну могутність Китаю.
За наступні 50 років Китай рвали на шмаття Британія, Франція, Німеччина, Росія, Японія, США, Австро-Угорщина. У підсумку, Китай від світового виробничого лідера, яким він був з 14 до 18 століття, яким він був у епоху Тан чи Хань, перетворився на напівколонію, яку розглядали виключно як ринок збуту. Це був тріумф колоніалізму. І велика трагедія усіх народів, що жили в китайській державі.
Сіньхайська революція 1911 року поклала край монархії. У наступні 40 років Китай занурювали на дно громадянські війни, епоха варлордів, японська окупація та геноцид. Цей жах біль-менш мав завершитися 1949, коли завершилася громадянська війна на континенті. Але попереду ще був Мао Цзедун.
Глава 2. Як Мао стримував Китай?
Для початку треба розуміти, що Мао був не єдиним лідером комуністів. Крім нього у партії вистачало більш адекватних і зважених людей — в тому числі Ден Сяопіна. Їхні погляди на економіку і суспільство вели до розуміння, що Китай потребує індустріалізації та технологічної модернізації за радянським зразком. Щоб можна було захиститися від посягань злих капіталістів.
Але спочатку треба було відновитися. В перші роки нового режиму економіка відновлювалася доволі швидко — вже 1952 досягла рівня 1936 (який приблизно дорівнював рівню пікового доіндустріального 1820). Головними акцентами перших років влади КПК були стабілізація цін (щоб приборкати інфляцію, нова влада провела грошову реформу і націоналізувала банківську систему), відбудова інфраструктури та проведення земельної реформи. Приватна торгівля не була скасована, натомість держава навіть стимулювала дрібних торговців купувати у виробників товари по більш дорогим цінам, щоб хоч якось відновити виробництво. Звісно, майно прихильників Гоміньдану націоналізували, але близько 60% промисловості ще лишалися приватними.
Земельна реформа і зміни в сільському господарстві були не менш важливими. Хоча в Китаї жила кожна п'ята людина на планеті (понад 90% — у селах), країна вирощувала лише 7% світового врожаю. Протягом перших років КПК перерозподілило 45% землі на користь безземельних або малоземельних селян, а такоє допомагало з посівним матеріалом.
Крім того, ще уникаючи “радянської колективізації”, організовувало дрібних фермерів у “спільноти взаємодопомоги”. Це коли до десятка фермерів створювали такий собі виробничий кооператив, що дозволяло більш ефективно вести господарство і менше залежати від удачі. В підсумку питання голоду було знято з порядку денного.
1953 у Китаї стартувала перша пʼятирічка під лозунгом “Вчитися у Радянського Союзу”. Вчилися шляхом націоналізації промисловості та торгівлі, в сільському хазяйстві кооперативи стали домінантною формою організації, а держава встановила монополію на закупівлю зерна. Але при цьому в країні було збудовано сотні великих промислових підприємств, а десятки тисяч радянських інженерів і спеціалістів допомагали Китаю створювати свою інженерну школу. За 5 років кількість промислових працівників збільшилася майже вдвічі — з 5.5 до 10 млн людей (лише 2% населення).
Під тиском поміркованих Мао був змушений піти на експеримент — децентралізацію планування. Чжоу і Ден резонно думали, що надцентралізація в країні з населенням в 500 мільйонів людей — це доволі дурна ідея. І на певний час Мао поступився.
На фоні розколу з СРСР через “викриття культу особи Сталіна” 1956 керівництво КПК ініціювало програму “хай квітнуть 100 квітів”, яка мала ініціювати “суспільне обговорення сильних та слабких сторін комунізму”. В підсумку було заарештовано десятки тисяч ідеологічно нелояльних китайців. У той саме час Мао Цзедун відчував, що зростання великої промисловості укріплює позиції “правого крила” КПК, яке виступало за подальшу ставку на радянський шлях, який для Мао, який намагався сформувати персональну диктатуру, ставав неприйнятним після 1956.
Тому Мао підтримав “ліве крило” КПК, яке виступало за пришвидшену модернізацію за рахунок “одного вирішального стрибка”. Так, я все ж акцентую на цьому. Мао не був божевільним. Цілком імовірно, він розумів, що “великий стрибок” не спрацює так, як думали “ліві комуністи”. Але послабити своїх внутрішньопартійних конкурентів він міг.
План пʼятирічки 1958-1962 віддавав безумством вже на рівні декларацій. Планувалося збільшити промислове виробництво у 6,5 разів, аграрне — у 2,5, а виробництво сталі з 10 до 100 млн тонн. І це вже без радянської технологічної та фінансової допомоги. Саме в ці роки демографічний вибух досяг піка, особливо на фоні перших успіхів післявоєнного відновлення — китайське населення наближалося до мільярда. Тому ставку було вирішено зробити саме на населення: цей величезний економічний стрибок планувалося здійснити завдяки кільком масштабним загальнокитайським кампаніям і парі реформ.
Давайте я далі я просто коротко розповім про перебіг реформ і результати.
Головною складовою реформи мала стати комунізація і ліквідація грошових відносин. Заміна розрахунків новою “валютою” — трудоднями. Основною ячейкою суспільства мала стати “комуна”. На селі — щось середнє між старою китайською селянською громадою та радянським колгоспом. У містах — трудові колективи, поєднанні ще й спільним побутом.
У сільських комунах розвиток аграрки планували поєднати з промисловим виробництвом. Так з'явилася та сама знаменита кампанія з домашньої виплавки сталі. На яку було витрачено і без того обмежені ресурси, а натомість країна отримала купу непридатного металу. На який пішла значна частина вугілля, в підсумку вже 1959-1960 у КНР почалися проблеми з електрикою. Бо не вистачало вугілля.
Селянам доводилося розділяти свій робочий час між аграркою і виплавкою металів, які в підсумку ні на що не годилися. Це призвело до того, що значна частина полів була занедбана. В той саме час було оголошено кампанію “війни з чотирма паразитами” — щурами, мухами, комарами та горобцями, які погано впливали на врожай. Перемога над горобцями відкрила фронт для сарани, яка з'їла значну частку врожаїв 1959-1960.
1958 очікувався чудовий врожай, але його спаплюжила “металургійна кампанія”. А 1959-1960 посухи на півночі та в центрі, а також понаднормові зливи на півдні наклалися вже на “горобцеву кампанію”, розлив річки Янцзи (загинуло 2 млн людей) і ідіотські менеджерські підходи. В результаті стався Великий китайський голод. Жертвами якого стало до 45 млн людей. Це досі найбільш масштабний злочин проти людяності з усіх зафіксованих. 1961 економічні експерименти на селі згорнули, Китай почав купляти зерно у Канади та Австралії.
Щоб ще більше погіршити своє становище, Мао остаточно розсварився з СРСР. У відповідь на дипломатичну і політичну агресивну риторику СРСР відкликав усіх спеціалістів, з КНР, а також згорнув постачання промислового обладнання. В результаті чого провалилася і промислова складова “великого стрибка”.
Великий стрибок став політичним крахом Мао. 1959 року під тиском військових (маршала Пен Дехуая) і партійних опозиціонерів (Лю Шаоци та Дена Сяопіна) Мао відмовився від посади Голови КНР, хоча залишився головою КПК та Вищої військової ради. Шаоци та Сяопін почали виправляти ситуацію, відмовившись від радикальної колективізації села і повернувши частину ринкових механізмів. Так, за 20 років до початку сучасних реформ. Китай трохи подихав і поїв.
Але Мао все ще лишався головним героєм революції та дуже впливовим партійним діячем. 1966 він запустив “культурну революцію”, яка стала його повноцінним політичним реваншем. Ден Сяопін і Лі Шаоци були репресовані. Ден дивом уникнув смерті, а от Лі помер у вʼязниці 1969. Хоча “культурна революція” була згорнута 1968, до смерті Мао 1974 у Китаї домінували радикально ліві настрої. Саме в ці роки досягли піка китайсько-радянські розбіжності, тому США вирішили скористатися можливостями та протягом 70-х налагодили стосунки з Китаєм. Але на економіці це мало відбивалося.
Глава 3. Завдання № 1. Вибратися з дупи та не здохнути.
Демографічний вибух (попри голод, тут Китай не відставав від світових трендів) і перший імпульс у 50-х дозволяли країні все ж зростати на 5-6% в період з 1952 до 1976. Зараз це може виглядати як солідне зростання, але насправді тоді і світ загалом, і післявоєнна Європа, і Корея з Японією, і СРСР зростали швидше. Тобто Китай, який і так відставав від світу після “століття ганьби” і громадянської війни, незважаючи на зростання, відстав ще сильніше.
В підсумку 1976 ВВП на душу населення в Китаї складав 160 доларів на особу в цінах 1975. Китай за цим показником в 50 разів поступався США, в 18 разів — СРСР, і 9 разів відставав від середньосвітового рівня. Тобто точкою старту Китаю була позиція десь позаду бідних країн Африки та на одному рівні з найбіднішими. Але вал все ж дозволяв Китаю мати економіку в ТОП 20, виробляти ядерну зброю, мати певні напрацювання в науці й технологіях.
Фундаментальні причини економічного розвитку за 10.000 років економічної історії (і навіть частково з переносом навіть на індустріальну добу) не сильно змінилися. Природні ресурси (протягом більшої частини історії — гарний клімат і земля), люди (чим більше — тим краще, але багато людей — наслідок першого зазвичай), складні соціальні відносини, що є продуктом складного господарства і породжують політику і державу. На 1976 рік, коли Мао нарешті здох, у Китаю все це було.
Розібравшися з політичними нащадками Мао з “банди чотирьох”, нове керівництво Китаю, яке фактично очолював повернутий з заслання Ден Сяопін, почало думати, що їм робити з напівголодною країною, у якій темпи зростання виробництва зерна ледь встигали за зростанням населення.
1979 було введено обмеження на кількість дітей (1 дитина у місті, максимум 2 у селах, за умови що перша дитина — дівчина). Це, звісно, вистрілить у Китай за 40 років, але тоді кращого рішення не знайшли.
Проте головні зміни на першому етапі відбувалися “на селі”. Спочатку було введено зміни у гірських та напівпустельних регіонах: було введено три рівні цін на аграрну продукцію — стандартну за продажі в межах нормативу, підвищену за понаднормове виробництво, і вільну ринкову — за торгівлю на ярмарках. Базова ціна закупівлі основних продуктів зросла на 22%. Після успішної реалізації експерименту він поширився на всю країну.
Встановлення трьох видів цін дозволило, з одного боку, стимулювати виробництво на початковому етапі, а з іншого — захистити селян від падіння цін, коли виробництво почало швидко зростати. Саме ця “страховка” забезпечила китайське село достатнім продовольчим бустом, щоб країна вибралася зі стану півголоду. Крім того, було зменшено інвестиції у важку промисловість, натомість легка промисловість і виготовлення товарів для аграрки забрали все зекономлене. Це пожвавило споживчий ринок і додатково підсилило аграрний сектор. Економіка за перші три роки подвоїлася. Китай вийшов на рівень Ефіопії.
1979 року також було дозволено створювати спільні підприємства з іноземцями, переважно з американцями заради пожвавлення експорту. Вже 1980 були створені спеціальні економічні зони у Шеньчжені, Чжухаї, Шаньтоу і Сиамині. Щоб підвищити довіру потенційних інвесторів, КНР знову почала виплачувати дивіденди від роботи підприємств колишнім власникам. Так, після націоналізації 1950-х і до “культурної революції” комуністи платили колишнім власникам підприємств дивіденди як компенсацію за націоналізацію. Але потім Мао це заблокував. А Ден повернув.
1984 було проголошено курс на поєднання ринкової та соціалістичної моделей. Підприємствам, в тому числі й державним, дозволялося працювати по прибутковій схемі, залишаючи після сплати податків гроші собі й на цьому будувати подальший розвиток. Всі ці перетворення дозволили лише за перші 7 років реформи підвищити роль зовнішньої торгівлі з 15-17% від ВВП до 35% ВВП.
Ще однією важливою фундаментальною основою подальших успіхів було повернення засланих під час “культурної революції” інженерів, викладачів, вчених, вчителів до великих міст. Мова про майже 7 мільйонів освічених людей. Вони закладуть основу технологічного прориву.
На 1984 аграрні зміни дозволили Китаю вперше за кілька десятиліть виробити зерна більше, ніж країні було потрібно. Для цього достатньо було лише залишити китайських селян у спокої та дати їм спокійно працювати. Вперше з моменту, коли імперія Цинь вступила в добу криз. Вся друга половина 80-х пройшла в дуже обережній подальшій лібералізації всього — від цін до фінансової системи. 1986 Китай достатньо реформувався, щоб долучитися до МВФ і Групи Світового банку.
Тут у вас може виникнути, нарешті, питання, чому це нове покоління керівників (часто колишніх соратників Мао Цзедуна) затіяло такі реформи. Які настільки не вписувалися у те, що складало фундамент ідеології КПК раніше.
Тут, як завжди, мотивація могла бути складною і була складною, поєднуючи і політичний прагматизм, і китайський патріотизм. Для Ден Сяопіна, якому 1979 було вже 75 років, це була реалізація його ідей ще кінця 50-х. І можливість відплатити найближчим спільникам Мао за приниження і репресії. Для багатьох представників молодшого покоління КПК — можливістю й утриматися у владі, й посилити систему, яка перебувала на межі краху.
Китай славиться своїми потужними традиціями народних повстань. І ситуація на кінець 70-х на фоні смерті кровожерливого, але авторитетного диктатора могла закінчитися для комуністів катастрофою. А будь-який авторитарний чи тоталітарний політичний режим практично завжди існує в першу чергу для збереження самого себе. Саме через зацикленість диктатур на збереженні влади як головній меті існування (існує заради того, щоб існувати) радикальні прогресивні реформи, зміни курсу чи революційні прориви такі рідкі. Бо зміни нечасто є потребою виживання режиму, але для Китаю це співпало.
Практично всі 80-і — це дуже жорстка конкуренція між прихильниками реформ і прихильниками консервативного шляху. Перші наполягали, що зупинитися на пів шляху — зробити гірше. Другі — на ризиках для режиму і Китаю. Ринкові зміни породжували як соціально-економічні (інфляція вперше з 40-х, зміни балансу на ринку праці через його лібералізацію), так і політичні ризики. Особливо на фоні краху соціалістичних режимів у Східній Європі. Крім того, на початку 90-х почалися і перші проблеми з сільським господарством — ціни на зерно просіли, а вартість добрив, води, електрики та обладнання — ні. Це почало штовхати населення до міграції у міста, а також вимагало від уряду або масово субсидіювати дрібних фермерів (що нереалістично з огляду на масштаби Китаю), або йти до корпоратизації сільського господарства. КПК обрало обережний другий шлях.
В цілому, Китай зумів дуже обережно поєднати лібералізацію економіки, децентралізацію партійного й адміністративного контролю з відсутністю серйозних політичних змін. А тих, хто їх вимагав, розчавили танки на площі, де нічого не відбулося.
Глава 4. Реформи й особливості політики в 90-х.
Для початку розберімося з завершенням базових реформ. 1993 року важка внутрішньопартійна дискусія завершилася перемогою лінії тодішнього Голови КНР Цзян Цземіня і заступника Премʼєра КНР з економіки, Чжу Жунцзи, які наполягали на подальшому посиленні ринкових механізмів при збереженні політичного контролю. Що було зроблено?
1993 було ухвалено епохальний Закон про корпорації. Та реформа, яку Україна досі не може довести до розуму. Закон зробив державні підприємства і підприємства з державною участю стандартними корпораціями, де держава виступає в ролі інвестора й акціонера, а не одночасно і власника, і управлінця. Це значно спростило залучення іноземних і місцевих приватних інвесторів у створення спільних підприємств з державою, яка залишалася ключовим інвестором.
1993 рік став роком народження сучасної банківської системи Китаю, а також податкової системи, наближеної до систем ринкових країн. Але там не минулося без специфіки — майже всі доходи від податків центральний уряд забрав собі (для будівництва інфраструктури, інвестицій в освіту тощо), але зобовʼязання місцевих бюджетів не було зменшено.
Щоб виправити цей перекос, центральний уряд дозволив місцевим адміністраціям залишати собі доходи від оренди землі, що спонукало їх вести ці справи більш ретельно. І ввело в додатковий економічний оберт для дрібного бізнесу величезні площі в селах і містах. Згодом міста почнуть використовувати доходи від землі як залоговий інструмент, під який вони будуть брати кредити у державних банках під реалізацію великих інфраструктурних проєктів. В 10-х це стане великою проблемою, але в період максимального зростання економіки це було вкрай корисно для створення в Китаї справді сучасних міст.
Ще однією особливістю 90-х стане принесення у жертву державного сектору на користь приватного й особливо іноземного. Державні підприємства обкладалися підвищеними податками заради нижчих для спільних з іноземцями та приватних, що зробило більшу їх частину збитковими. 1997 Цзян Цземінь оголосив, що більшість державних підприємств буде приватизована і до 2000 року план було виконано. Але при цьому частка держави на кінець 00-х складала 50% від ВВП, 47% від промисловості та приблизно третину від робочих місць в містах.
А тепер давайте докладніше про іноземні інвестиції. Звідки на ринку раптово з'явилося стільки грошей, щоб заживити китайське економічне зростання? Ми вже кілька разів у наших текстах і відео поверталися до доби Рональда Рейгана і його доволі специфічного і вкрай суперечливого внеску в американську і світову політику й економіку. Але саме ліберальні реформи Ронні та послаблення контролю за корпораціями й фінансовим сектором дозволили вільний рух капіталу і призвели до величезного експорту цих саме капіталів. А цей експорт (в тому числі перенесення виробництв з США до Китаю) зробив американські корпорації дуже могутніми та багатими (збільшивши норму прибутку), а Китаю забезпечив одні з базових факторів економічного зростання. Доволі обмежені інвестиції 80-х змінила справжня хвиля інвестицій у 90-і. Напряму зі США або зі США і інших країн Заходу через Гонконг і Британські Віргінські острови. Потім долучилися Японія, а з 00-х активними гравцями стали Південна Корея і Сінгапур. Повернення під контроль Гонконгу 1997 і вступ у Всесвітню торговельну організацію 2001 зіграли вирішальну роль для обмеженої економічної відкритості Китаю світу, що і штовхало економіку вперед.
Глава 5. А чи був хлопчик?
Ви можете помітити, що серед перелічених китайських реформ чи перетворень немає буквально нічого революційного. Насправді доволі стандартні перетворення з командно-адміністративної на частково ринкову економіку. Місцями дуже обмежені. Наприклад, за рівнем економічної свободи Китай займає почесне 100 місце. Створення вільних економічних зон під промисловість — теж не новина. Туреччина ще в 80-і почала робити приблизно те саме і теж досягла видатного зростання. Але у Китаю був ресурс, співставний за економічним ефектом з нафтою - китайці, дуже молоді китайці.
Китайські селяни виявилися настільки ефективним інструментом економічних перетворень: 150 років виживання на рівні “від голоду до голоду” навчили бути не дуже вибагливими. Демографічний вибух 20 століття, який в Китаї стався так само як і по всьому світі підживлювався критичною необхідністю мати здорових і сильних працівників, для того, щоб вирощувати ті мінімальні врожаї, на яких виживало 90% населення країни. А 150 років виживання на рівні, який ми не бачили з 30-х, посилюють і без того сильну для “рисових культур” трудову етику.
Все, що треба було зробити, щоб Китай відстрибнув від дна, на яке він опустився на кінець 19 століття і не відстрибував до 1979 року, — трохи зменшити державну участь в економіці, і дати доступ іноземним інвесторам і своїм приватним підприємцям до свого найбільшого ресурсу — людей. А щоб ці люди мали більший попит — дати їм якусь прийнятну професійну освіту. Для цього дуже допоміжним стала уніфікація мови, яку провели комуністи та дуже стара традиція писемності аж до рівня сільських громад.
Далі логіка розвитку дуже проста: пожвавлення сільського господарства і виробництва веде до зростання продуктивності праці, підвищення продуктивності праці — до зростання доходів, останнє — до зростання споживання, це розвиває внутрішнє виробництво і збільшує попит на робочу силу. А через те, що в тебе цього населення більше мільярда і на 1990 рік лише 20+% живуть у містах, потенціал для залучення людей в індустрію — величезний.
А тепер давайте про цифри та графіки.
Перший графік — той, який люблять демонструвати: як Китай нестримно випереджав всіх.
Другий графік демонструє зростання ВВП на душу населення в золоті роки зростання - 2000-і - відносно інших країн. Вже не так вражає динаміка, правда?
Третій графік — зростання населення Китаю. Весь період економічного вибуху - це дорослішання і доєднання до ринку праці поколінь, які народилися під час демографічного вибуху або їх діти, які народилися у 80-х.
А ще сюди треба додати вже згадану урбанізацію. А також ще один фактор — обмеження народжуваності та поступова механізація сільського господарства призвела до зростання частки жінок, залучених до економіки з приблизно 40 до 80%. Що було ще однією величезною інвестицією у ринок праці.
Чевертий графік — динаміка робочої сили - похідний від третього. В 00-х, коли китайська економіка продовжила нестримне зростання і з початку 20-х, коли економіка продовжила номінальне зростання, але переживає гостру боргову кризу.
Що стало результатом економічного дива? З 1978 до 2000 року ВВП Китаю зріс у 4 рази. Це багато, але ще раніше зі значно меншою часткою іноземних інвестицій Японія і Корея досягали подібних чи навіть більших темпів економічного зростання.
Лише 2017 року ВВП на душу населення в Китаї вперше досяг середньосвітового показника, і з того часу перебуває десь на цьому ж середньосвітовому рівні. Щоб досягти цього результату, Китаю знадобилося 40 років. І відразу почалися проблеми. До речі, Кореї для досягнення аналогічного рівня (а стартувала вона з приблизно таких саме позицій однієї з найбідніших країн світу) знадобилося близько 25 років.
Чому саме китайське економічне зростання привернуло стільки уваги? Все дуже просто — коли ви бачите в кімнаті слона, котик в кутку навряд буде у фокусі вашої уваги. Крім того, сам по собі формат “історія Попелюшки, яка здобула успіх всупереч всьому” приваблює увагу. Плюс піар КПК і її інвестиції у політичну владу.
Але життя доводить що всі “історії успіху”, здобутого всупереч реальності, або фейкові, або перебільшені, або спотворені. Китай — не виключення. Країна мала багато факторів, які визначають її успіх - не дарма майже всю свою історію була №1-№2 у світовій економіці. Що це за фактори?
Неймовірний демографічний потенціал найбільшого у світі ринку праці та внутрішнього ринку.
Людей так багато, тому що сприятливі умови для аграрного господарства з кліматом і ґрунтами, де збирається по два врожаї на рік. Потрібен був талант, щоб занурити цю землю у стабільний голод.
Купа природних ресурсів (понад 80% рідкісноземельних металів досі видобуваються у Китаї), а ще - широкий вихід до світового океану.
Розвинена культура писемності й інженерна школа.
Стала політична система (яка теж не з'явилася в вакуумі, бо спиралася на довгу історію державності.
Стрибок від дна до середнього рівня доходів, якщо в тебе немає ніяких катастрофічних стримувальних факторів (війна, демографічна катастрофа, несприятлива природа, політична ізоляція), це, як правило, — програма мінімум. Такий стрибок потребує зрозумілих і багато разів перевірених рішень. Особливо коли в тебе є унікальні ресурси — наприклад, нафта чи дуже дешева робоча сила, яку ти можеш надексплуатувати. Головне — не заважати бізнесу й іноземним інвесторам “купити” ці ресурси та використати їх для власного збагачення й економічного розвитку країни.
Справді складним завданням стає перестрибнути з середніх доходів до високих. І тут багато країн зазнають невдачі. Недарма існує навіть спеціальний термін “пастка середніх доходів”, бо її подолання потребує іншої якості інституцій і зовсім іншої частки підприємницької й інноваційної складової розвитку. Так, апологети “китайського шляху” скажуть, що в Китаї дуже багато інновацій. Але весь час треба робити поправку на масштаб країни та глибину проникнення цих інновацій. З азійських країн, якщо не рахувати нафтових країн, це вдалося Японії, Південній Кореї, Тайваню і Сінгапуру.
Зараз Китай повернувся на те місце, яке по праву займав 2 тисячі років — одного з лідерів по обсягах і впливу. Але економічний шлях країни після 2008 року почав звертати не туди, коли поступово почали згортатися раніше створені ринкові механізми. З того часу китайський уряд наплодив стільки суперечливих і волюнтаристських рішень, що зараз швидкість накопичення економічних і політичних бомб під китайською економікою лякає не тільки керівництво КПК. Вона лякає увесь світ, який знову так залежний від китайських товарів і грошей. Від китайської стабільності та передбачуваності. Які стають все більш сумнівними.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
