Автор: Michael McFaul and Evan S. Medeiros | Foreign Affairs
Переклад: t.me/in_factum
Багато американських політиків у сфері зовнішньої політики мріють стати новим Генрі Кіссінджером. Хочуть вони цього чи ні, вони вважають його взірцем виваженого розрахунку національних інтересів, геополітичної проникливості та відданості дипломатії. Кіссінджер був лідером, який укладав масштабні угоди з глобальними наслідками. Жоден дипломатичний маневр не асоціюється з ним так, як відкриття США для Китаю в 1972 році.
У часи, коли конкуренція між великими державами знову загострюється, сучасні американські політики можуть спокуситися ідеєю повторити цей успіх, організувавши «зворотного Кіссінджера» — зближення з Росією, щоб врівноважити висхідний вплив Китаю. Це протилежність тому, що Кіссінджер зробив у 1971 році, бувши радником із національної безпеки президента Ніксона. У впливовій статті, опублікованій у 2021 році Atlantic Council, анонімний автор, колишній урядовець, запропонував Вашингтону «перебалансувати відносини з Росією», адже «в інтересах США запобігти подальшому поглибленню московсько-пекінського альянсу».
У перші місяці роботи адміністрація Трампа, видно, прихильно поставилася до цієї ідеї. Держсекретар Марко Рубіо закликав США «мати відносини» з Росією, щоб вона не стала «повністю залежною» від Китаю. «Зворотний Кіссінджер» також ідеально виправдовує залицяння Трампа до Путіна. Американці не люблять Путіна, але якщо симпатії Трампа до російського диктатора подати як прагматичний real politic у стилі Кіссінджера, це може мати підтримку.
На перший погляд, ідея відтягнути Росію від Китаю, щоб змінити баланс сил на користь США, звучить привабливо. Та в реальності це погана ідея. Найголовніше, що аналогія з Холодною війною 1970-х хибна. Тоді Вашингтон не створив, а лише використав глибокий китайсько-радянський розкол, щоб покращити відносини з Пекіном. Сьогодні такого розколу немає, а Пекін і Москва — справжні стратегічні партнери. І Путін, і китайський лідер Сі Цзіньпін вважають США найбільшою загрозою для своїх країн і вибудували відносини, засновані на збігу матеріальних інтересів і спільних авторитарних цінностей. У Путіна немає причин відмовлятися від широкої, конкретної та надійної підтримки Китаю для російської економіки й оборонної промисловості заради зв’язків із Вашингтоном, які можуть не пережити завершення терміну Трампа в 2028 році.
Ба більше, навіть якщо США якимось чином відірвуть Росію від Китаю, нове зближення з Кремлем принесе американцям мало реальних вигод і коштуватиме дорого для інших інтересів США. Путін ніколи не допоможе США стримувати чи протистояти Китаю. Натомість він використовуватиме американську зацікавленість у покращенні відносин, щоб маніпулювати Вашингтоном і Пекіном, відновлюючи російську економіку та армію. Сам процес залицяння до Москви буде шкідливим, адже будь-яка прихильність до Росії відштовхне Європу. Військово Росія пропонує США значно менше, ніж НАТО, а як торговий та інвестиційний партнер вона поступається Європейському Союзу. Спроба завоювати Росію означатиме заміну сильних, багатих і надійних союзників на слабкого, бідного й ненадійного партнера. Це обмін, якого Кіссінджер ніколи б не зробив.
Історія не завжди повторюється
Ідея зближення з Китаєм належала Ніксону, а не Кіссінджеру. У 1967 році, ще до президентства, Ніксон писав у Foreign Affairs, що «будь-яка американська політика щодо Азії мусить терміново врахувати реалії Китаю», адже Вашингтон «не може дозволити собі залишити Китай назавжди поза сім’єю націй, де він плекає свої фантазії, ненависть і загрожує сусідам».
Ніксон міг розмірковувати про примирення, бо Мао Цзедун, лідер Китаю, також був у цьому зацікавлений. Хоча Вашингтон підозрював, що Пекін і Москва таємно координуються, насправді китайсько-радянський альянс розпався ще наприкінці 1950-х через гострі розбіжності між Мао та радянським лідером Микитою Хрущовим. Наприкінці 1960-х Китай і СРСР фактично були у стані війни: бої на північно-східному кордоні біля острова Чженьбао, розташованого на річці, що розділяла дві держави, були настільки інтенсивними, що в серпні 1969 року Мао навіть евакуював політичних лідерів із Пекіна. Водночас Китай страждав від внутрішнього хаосу через Культурну революцію. Тож коли Кіссінджер уперше прибув до Пекіна в 1971 році, Китай був бідним, ізольованим, дисфункційним і воював із Радянським Союзом. Кіссінджеру не довелося переконувати китайських колег дистанціюватися від Москви — партнери вже розійшлися.
Сьогодні відносини між Росією та Китаєм кардинально інші. Немає розколу, який можна було б використати. Звісно, Пекін діяв обережно у відповідь на повномасштабне вторгнення Путіна в Україну в 2022 році: він утримувався від голосування проти резолюцій ООН, що засуджують війну, не визнав анексію українських територій Москвою, уникав постачання повноцінних озброєнь Росії та обережно обходив західні санкції. Ці позиції розчарували Кремль, але не спричинили серйозного розриву. Зрештою, те, що об’єднує Путіна та Сі, значно переважає те, що їх розділяє.
Російський і китайський лідери мають спільне бачення глобальної політики, засноване на відданості авторитаризму та спільній ворожості до США. Обидва відчувають загрозу від демократичних країн і демократичних ідей. Путін і Сі постійно критикують США за підтримку «кольорових революцій» у їхніх регіонах і за спроби стримувати російську та китайську владу в Європі та Азії відповідно. Вони вважають, що США становлять найбільшу загрозу для внутрішньої стабільності та зовнішньої безпеки їхніх країн. На їхню думку, Вашингтон має забагато влади у світі й перевищує свої повноваження, просуваючи демократію та права людини. Вони прагнуть послабити економічний, військовий і політичний вплив США, а також підірвати ліберальний міжнародний порядок, який Сполучені Штати підтримують після Другої світової війни. Трамп, можливо, не відданий просуванню демократії чи підтримці ліберального порядку, але Путін і Сі вважають, що один президент не змінить десятиліть американської стратегії та зовнішньої політики.
Путін і Сі не лише хочуть зробити світ безпечним для автократій, вони також прагнуть формувати міжнародні правила, норми та інституції, щоб автократія та державний розвиток стали такими ж легітимними, як демократія й капіталізм, якщо не більше. Для просування свого бачення лідери діють через багатосторонні організації, що виключають США, як-от група BRICS із десяти країн чи Шанхайська організація співробітництва (ШОС), де Росія та Китай є засновниками.
Тісні особисті зв’язки між Путіним і Сі сприяють і зміцнюють співпрацю їхніх країн. Путін вважає Сі своїм найважливішим партнером у світі, а Сі, чий батько керував китайсько-радянським альянсом за Мао, має особливу прихильність до Росії. Лідери зустрічалися десятки разів. Вони подобаються один одному — або, якщо ні, то майстерно це приховують. За інших лідерів історія зрад і недовіри між Росією та Китаєм, позначена російськими загарбаннями китайських територій, конфліктами сфер впливу, культурними відмінностями та прикордонними суперечками, могла б завадити двостороннім відносинам. Але особисті зв’язки Путіна та Сі нейтралізують ці потенційні джерела напруги. Поки обидва лідери при владі, розколу між їхніми країнами не буде.
Це також сприяло швидкому розширенню економічних і військових інтересів між Росією та Китаєм. Останніми десятиліттями країни дедалі більше співпрацюють у сфері енергетичних продажів, інвестиційних угод, постачання зброї, оборонних проєктів і спільних військових навчань. Залежність Росії від Китаю значно зросла після повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році. У 2023 році двостороння торгівля сягнула рекордних 240 мільярдів доларів. Після втрати європейських ринків для нафти й експорту Росія стала залежною від доходів від енергетичних продажів Китаю для фінансування війни. Російські оборонні компанії отримують критично важливі компоненти з Китаю для створення нової зброї. А Китай різко наростив експорт споживчих товарів до Росії, заповнюючи прогалину, залишену західними товарами. За даними дослідницької фірми Rhodium Group, лише в автомобільному секторі частка Китаю на російському ринку зросла з 9% до 61% між 2021 і 2023 роками.
Марна справа
Погрожуючи анексіями та новими тарифами, Трамп із шаленою швидкістю ускладнює конкуренцію між великими державами, налаштовуючи проти себе найближчих союзників США, особливо в Європі та Північній Америці. Трамп також намагається завоювати прихильність Путіна, знявши з порядку денного членство України в НАТО, голосуючи разом із Росією, Північною Кореєю та іншими державами-ізгоями за резолюції ООН щодо війни в Україні, наполягаючи на поступках української території Росії для завершення війни та натякаючи на зняття санкцій із російських компаній ще до укладення мирної угоди. Безпідставне відчуження союзників послаблює владу та вплив США у світі — і прямо суперечить принципам real politic в стилі Кіссінджера. Нетерплячість Трампа надавати широкі поступки Путіну також сигналізує, що він вважає відносини США з Росією важливішими за зв’язки з Україною чи рештою Європи.
Путін, як і очікувалося, уже використовує бажання Трампа до дружби. У березні, після того, як Трамп запропонував Росії низку поступок як стимул для підписання угоди про припинення вогню, Путін зажадав більшого, зокрема припинити постачання зброї та обмін розвідданими з Україною, а також усунути президента України Володимира Зеленського від влади. На приватних зустрічах із посадовцями адміністрації Трампа Путін і його команда можуть фліртувати з ідеєю співпраці зі США для врівноваження Китаю. Але це буде лише гра. У Сі Путін має стабільного ідеологічного, військового та економічного партнера. Він не відмовиться від цих відносин заради туманних обіцянок кращих зв’язків зі США.
Сприйняття Путіним США як головного ворога формувалося десятиліттями й навряд чи зміниться. Його помічники та пропагандисти досі просувають ту саму фундаментальну позицію. Хоча російський лідер може вірити, що Трамп хоче тісніших зв’язків, він не думатиме так про американський зовнішньополітичний істеблішмент. Він розуміє, що президент США має значний вплив, але не повний контроль над формуванням зовнішньої політики. Він бачив, як Трамп за першого терміну не зміг принести Москві відчутних вигод, таких як зняття санкцій чи припинення військової допомоги Україні. Після повномасштабного вторгнення Путіна в Україну американська громадськість стала ще більш недовіряти російському автократу. Якщо Трамп спробує відірвати Путіна від Сі, сильний внутрішній опір обмежить його можливості.
Путін також знає, що Трамп буде президентом лише чотири роки й може контролювати Конгрес лише два, тоді як Сі може керувати Китаєм ще десятиліття чи більше. З огляду на слабку підтримку проросійського повороту в США поза Трампом, Путін очікуватиме, що будь-яке зближення швидко завершиться. Навіть сам Трамп ненадійний. Він значно непередбачуваніший, ніж Сі. Наприклад, проголошена Трампом симпатія до північнокорейського лідера Кім Чен Ина за першого терміну не пішла далі бучних листів і двох невдалих самітів, не змінивши суттєво американо-північнокорейські відносини.
Путін знає, що Трамп не може запропонувати йому стільки, скільки Сі. Вашингтон не зможе заповнити прогалини, які залишаться в Росії, якщо вона розірве стратегічне партнерство з Китаєм. Наприклад, США не замінять китайські контракти на російську енергію, адже країна вже самодостатня в цьому. Американські політики та оборонні компанії також будуть дуже неохоче відновлювати російські військові та оборонно-промислові потужності. А з огляду на втрати від попередніх інвестицій у Росії, слабке верховенство права в країні та страх нових санкцій, якщо Путін знову нападе на Україну чи іншу країну, американські банки та компанії вагатимуться з поверненням на російський ринок.
Якщо Трамп буде успішним у діалозі з Путіним, Сі має козирі, щоб утримати Росію в орбіті Китаю. Китай може швидко розширити співпрацю у сфері видобувного палива, наприклад, завершивши проєкт газопроводу «Сила Сибіру 2», який відкладався роками. Пекін також може збільшити підтримку російської оборонної промисловості. І є безліч способів, якими Китай може посилити дипломатичну співпрацю з Росією в ООН і в ключових регіонах спільних інтересів, як-от Близький Схід і Латинська Америка.
Дороговартісний поворот
Коли Кіссінджер і Ніксон у 1970-х зблизили Китай зі США, це дало Вашингтону важелі в переговорах із Радянським Союзом щодо контролю над озброєнням, ширшої розрядки тощо. Пізніше, після нормалізації американо-китайських відносин (і вторгнення Москви до Афганістану в 1979 році), США та Китай створили спільний об’єкт для моніторингу радянських ядерних і ракетних випробувань і почали співпрацювати в оборонній сфері. Коли Китай відкрив свою економіку для світу в 1980-х, американські компанії та споживачі виграли від зростання китайського виробничого сектора. Сьогодні партнерство з Росією не має подібних вигод.
Путін і Росія мають мало що запропонувати для безпеки США, а те, що мають, не використають. Мета залучення Москви — послабити позиції Пекіна, зокрема його здатність проєктувати військову міць у регіоні. Але російські збройні сили, які ледве тримаються в Україні, навряд чи зможуть суттєво стримувати Китай. Навіть якщо Росія наростить свою армію, Путін ніколи не розгорне її проти Китаю. Він також не розмістить додаткових солдатів, ракет чи кораблів для стримування китайської агресії в Азії.
На дипломатичному фронті Путін знає, що повна переорієнтація на США неможлива. Західні партнери Вашингтона ніколи не погодяться запросити Росію до ЄС чи НАТО або навіть повернути її до G7. Через це Москва не відмовиться від своєї нинішньої позиції, вийшовши з BRICS, ШОС чи інших клубів, де головує Пекін. Політики, які мріють про нове американо-російське партнерство, можуть вважати, що Путін допоможе ізолювати Китай у Раді Безпеки ООН. Але це саме по собі не має великої цінності для США, адже Пекін усе ще має право вето в цьому органі.
Москва також не може зробити Вашингтону привабливу економічну пропозицію. США є експортером палива й не потребують додаткового імпорту енергії з Росії. Путін міг би запропонувати американським фірмам нові інвестиційні можливості, але ці фірми вже обпеклися, намагаючись вести бізнес у Росії. Наприклад, нафтогазова компанія ExxonMobil підписала багатомільярдну угоду з російською державною компанією «Роснефть», але вона розвалилася після вторгнення Путіна в Україну в 2022 році. Історій про американських бізнесменів, які боролися за захист своїх прав власності та, подекуди, особистої свободи в беззаконній російській системі, купа. Тож дипломатичне потепління навряд чи принесе значні матеріальні вигоди найближчим часом.
Як показали переговори про припинення вогню в Україні, Путін не зацікавлений поступатися чимось безоплатно чи навіть після значних поступок. Він, безумовно, вимагатиме багато від Вашингтона, щоб відвернутися від Пекіна. Передача Росії контролю над усією Україною може бути однією з умов. Виведення американських військ із Європи та послаблення, а можливо, й відмова від НАТО — іншою. Підписавши у 2024 році нову оборонну угоду з Північною Кореєю, Путін може навіть вимагати змін у військовій присутності США в Південній Кореї – питання, яке Трамп уже розглядав за першого терміну.
Погоня за тіснішими відносинами з Росією дорого коштуватиме відносинам США з їхніми надійнішими та спроможнішими партнерами. Повне зближення з Москвою спричинить шок у союзників США в Європі та Азії, ще більше підірвавши довіру до цих альянсів у час, коли багато країн уже стурбовані зобов’язаннями США. Союзники можуть припинити купувати американську зброю, ділитися розвідданими, скоротити торгівлю та інвестиції в США. Європейські країни можуть навіть створити новий альянс, що виключає Вашингтон. Деякі країни без ядерної зброї, особливо в Азії, можуть вирішити розробляти власні ядерні арсенали, якщо вважатимуть, що зближення США з Росією свідчить про те, що Вашингтон більше не ставить пріоритетом безпеку країн під своєю ядерною парасолькою.
Зрештою, спроба відірвати Росію від Китаю є як необачною, так і хибною. Вона погана, тому що надасть Путіну небезпечну владу. Москва стане ключовим гравцем у конкуренції між Пекіном і Вашингтоном, маючи зв’язки з обома та простір для маневрів на свою користь. США вирішать одну з ключових геополітичних проблем Путіна: його надмірну залежність від Китаю та обмежений вплив на Пекін. Зближення з Москвою також буде хибним. Воно означатиме схвалення насильницьких дій Путіна як в Україні, так і вдома, де він поглибив свою диктатуру, арештовуючи протестувальників, активістів і опозиційних лідерів, включно з Олексієм Навальним. Зближення з таким лідером не варте вигод для використання їх для врівноваження Китаю. Що швидше американські політики зрозуміють, що ця стратегія не спрацює, то краще для інтересів США та цілісності американських цінностей.
