На думку фахівців, керівництво в Пекіні використовує можливості, що виникли в нього внаслідок агресії Росії проти України, для зміцнення позицій Китаю у світі.
Китай своїми зовнішньополітичними кроками протягом одного тижня дав декілька протилежних оцінок і коментарів. Приводом для них стали присутність представника Пекіна на зустрічі в Джидді 5-6 серпня з коментарями китайських керівників після неї, а потім спільні з Росією військово-морські навчання в Беринговому морі – у нейтральних водах неподалік Аляски.
Приїзд спеціального представника Китаю у справах Євразії Лі Хуея в Джідду для розмови про мирний план, запропонований Києвом, став головною зміною у форматі, започаткованому на червневій зустрічі в Копенгагені. Розмови за участю Лі Хуея, радника президента США з національної безпеки Джейка Саллівана та голови офісу президента України Андрія Єрмака дали велику їжу для припущень, що Пекін дещо втомився від жорстоких та безрозсудних дій Москви в Україні, тому починає потроху збільшувати дистанцію з Кремлем та скорочувати – з Києвом.
Різниця в прес-релізах про розмову міністрів закордонних справ Китаю і Росії (Москва заявляла про «єдність або широке співзвучність підходів Москви і Пекіна», тоді як Пекін заявив, що «з питання української кризи Китай збереже незалежну і неупереджену позицію») ) додала підстав для міркувань про те, що Китай починає переглядати свою мовчазну підтримку російської війни в Україні.
Газета The Washington Post навіть випустила редакційну колонку, яка пропонувала найоптимістичніше налаштованим спостерігачам судити не за словами Китаю, а у його справах. Начебто підтверджуючи посил публікації в одній з найвпливовіших газет США, Пекін лише через день після участі у зустрічі в Джидді почав спільно з Росією широкомасштабні військово-морські навчання в Беринговому морі.
Міноборони Росії повідомило, що з обох сторін у навчаннях брали участь досить потужні кораблі, і два угруповання тісно взаємодіяли, відпрацьовуючи вирішення найрізноманітніших завдань – від «відбиття атаки повітряного нападу» до «пошуку та знищення підводного човна умовного супротивника».
Пентагон на ці маневри відреагував спокійно, але військові експерти в США відзначили безпрецедентну близькість району спільних навчань до території Сполучених Штатів, а медіа та коментатори, близькі до політичних опонентів адміністрації Байдена, наполягали, що «Білий дім, Конгрес та американські військові мають підходити більш активно до можливості того, що Росія може боротися на стороні Китаю за Тайвань чи Південно-китайське море».
Спільні навчання як ознака практичного союзництва
Словом «союзництво» називає спільні військові навчання Росії директор Берлінського центру Карнегі з вивчення Росії та Євразії, фахівець із політики Китаю Олександр Габуєв:
«Це союзництво зміцнюється в будь-якому разі, і його мета полягає в тому, щоб створити можливість для реальної практичної взаємодії, щоб флоти двох країн могли взаємодіяти за єдиними протоколами, командами тощо, і всі ці спільні дії були відпрацьовані. Це займає набагато більше часу і зусиль, ніж просто поставити підпис під якимось оборонним союзом… Якщо вони щось вчитимуться робити разом — це загроза, тому що так Китай це робить один, а тут він це робить разом із партнером у якого є Тихоокеанський флот».
Олександр Габуєв звертає увагу на ядерний компонент Тихоокеанського флоту Росії та його важливість для обох країн:
«Могутність російського Тихоокеанського флоту — це, звичайно, флот підводний: усі ці підводні ракетоносці, які на Камчатці стоять з ядерною зброєю, — це серйозно. Так, надводний флот, справді, не дуже великий і застарілий, і так далі, проте два — це більше, ніж один плюс йдеться про дві ядерні держави. І тут є ядерний елемент у стримуванні: тобто, будь-який інцидент, який призводить до потоплення не лише китайських кораблів, а й російських, одразу змушує Пентагон задуматися про сценарії ескалації та про те, що десь на якомусь із витків цієї спіралі ядерна зброя обов'язково може з'явитися».
Помістити навчання Росії та Китаю в контекст їхньої зростаючої співпраці у всіх галузях закликає в інтерв'ю «Голосу Америки» та експерт Eurasia Group з Китаю Елі Вайн (Ali Wyne):
«Я б розглядав ці навчання у ширшому контексті поглиблення військового та загалом багатостороннього співробітництва Росії та Китаю. Якщо ви подивіться на 2005 рік, тобто на час, коли Китай і Росія провели свої перші спільні військові навчання, і порівняйте з тим, що відбувається зараз, тобто через 18 років, у 2023 році - на кількість спільних навчань і на регіони, де Китай і Росія проводять ці військові навчання, то і кількість навчань зросла, і кількість регіонів, у яких вони намагаються досягти більшої оперативної сумісності, також зросла».
Спільні маневри, на думку експерта Eurasia Group, «є частиною ширшої картини: Китай і Росія поділяють спільні образи та претензії до Заходу, які вони мають».
«Кількість та інтенсивність цих навчань зростає, і тому я припускаю, що які б зауваження не мали у Китаю щодо агресії Росії проти України, співпраця Китаю та Росії зростатиме у військовому, економічному та дипломатичному плані» - робить висновок Елі Вайн.
Спільне протистояння США - важливіше за можливі розбіжності по Україні
Памела Кеннеді (Pamela Kennedy), заступник директора програми вивчення Китаю в Центрі Стімсона, в інтерв'ю Російській службі «Голосу Америки» нагадує, що російсько-китайські навчання на морі – явна демонстрація пріоритетів Пекіна за всіх його розмов про участь у пошуках миру для України:
«Китай, можливо, і був би готовий продемонструвати своє невдоволення деякими діями Росії, – наприклад, Китай напевно хотів би, щоб Росія дозволила експорт зерна з України через Чорне море, – але китайсько-російські навчання біля Аляски, як і попередні спільні навчання біля берегів Японії всього кілька тижнів тому, показують, що Китай не збирається відвертатися від Росії. Для Китаю війна в Україні просто не переважає ширшу користь від його відносин із Росією, особливо в той час, коли напруженість у відносинах між США та Китаєм досягла історичного максимуму».
Як зазначає Памела Кеннеді, «Китай готовий підтримувати якісь спільні зусилля щодо досягнення миру, але не збирається прямо засуджувати Росію, як і не збирається, зважаючи на все, однозначно приймати її сторону в цій війні».
Взяти участь у мирній конференції по «формулі миру» України в Джідді, на думку співробітниці Центру Стімсона, Пекін вирішив тому, що, на відміну від попередньої наради в Копенгагені, яка проходила в країні-члені НАТО, розмова в Саудівській Аравії була організована країною, нейтральнішою з погляду китайського керівництва.
Олександр Габуєв також вказує на те, що протистояння зі США для Китаю є домінуючим мотивом у його міжнародній політиці, і в Пекіні переконані, що так буде завжди.
«Китай виходить із того, що США мають намір Китай задушити, не дати йому можливість стати «наддержавою номер два» або гегемоном в Азії, і намагаються загальмувати його розвиток. А якщо так, то все, що робить Китай у зовнішній політиці, розглядається через призму цього протистояння. Все, що робить Росія, спрямоване на утиск американських інтересів, її політика – це не прагматизм з метою забезпечувати безпеку за мінімально достатні гроші та вирощувати економіку, а «ніби насолити США». Таким чином, Росія бореться із спільним для неї та Китаю ворогом – так, методами, які Китаю доставляють репутаційні ризики або якось розбурхують світові ринки, від яких Китай залежить, але це ті проблеми, з якими Китай цілком може жити».
Наскільки російська війна в Україні вигідна для Китаю?
«Дії Росії, – продовжує директор Центру Карнегі у Берліні, – так чи інакше послаблюють США з погляду Китаю: відволікають на себе величезну кількість ресурсів, величезну кількість уваги, частково розколюють єдність між США та Євросоюзом у міру того, як конфлікт в Україні стає все більш затяжним і все більш ризикованим, і там можуть з'явитися тріщини, хоча зараз ця єдність лише зміцнюється».
Про вигоду від російської війни в Україні для Пекіна говорить і експерт Центру вивчення Азії в організації Heritage Foundation Майкл Каннінгем (Michael Cunningham):
«Китай навряд чи хотів такої війни Росії проти України, але оскільки сталося те, що сталося, то тепер він намагається отримати від неї вигоду. Він спостерігає за тим, як США посилають велику кількість різного озброєння та військового обладнання в Україну, і, крім того, бачить, як Росія – яка зараз є партнером Китаю, але становить для нього загрозу у довгостроковому плані – просто відправляє свою армію на бійню до Україна, тобто дуже серйозно послаблюється. Також Китай, відправивши Лі Хуея в Джідду, ніби каже країнам, що розвиваються: «Це ми відповідальний міжнародний гравець, а не США, які підливають олії у вогонь, забезпечуючи одну зі сторін конфлікту зброєю, це ми реально прагнемо миру». Цей сигнал добре сприймається країнами, що розвиваються, хоча для розвинених демократій Заходу він звучить абсурдно».
Майкл Каннінгем упевнений, що в принципі Китай припускає, що Росія в дальній перспективі може виявитися не партнером, а конкурентом: «З погляду багатьох у Китаї, Росія не буде задоволена домінуючим становищем Китаю в Азії, якого хоче досягти. Росія - найбільша країна світу в сенсі території, вона присутня і в Європі, і в Азії. Китай, звичайно, дуже хотів би, щоб Росія просто змирилася з тим, що Китай в Азії хоче бути головним, але це, на думку китайців, навряд чи станеться, хоч зараз Москва в принципі не проти таких устремлінь Пекіна. Власне тому у довгострокових інтересах Китаю бачити армію Росії ослабленою».
Китай, вважає Майкл Каннінгем, хоче виявитися головним гравцем у разі, якщо російська агресія в Україні затягнеться так надовго, що від цього конфлікту втомляться усі сторони: «Тоді Пекін зможе сказати: «Ми говорили про мир весь час і тепер можемо організувати переговори» .
Елі Вайн з Eurasia Group, у свою чергу, не цілком погоджується з тим, що вигода для Пекіна від російської агресії проти України збережеться і в перспективі:
«Ця війна йде не тільки інакше, ніж її задумувала Росія, а й інакше, ніж очікував Китай, і нескінченна війна шкодить національним інтересам Китаю. Вона дезорганізує продовольчий та енергетичний ринки, вона підриває позиції Китаю на Заході. Пекін ще не почав добре відчувати негативні наслідки цієї війни, але, я думаю, він їх враховує, намагаючись зараз балансувати між Москвою і Заходом. Я думаю, що в лютому 2022 року Путін, зустрічаючись із Сі Цзіньпіном, дуже загальними словами повідомив китайському лідерові, що він збирається зробити щось в Україні, і, можливо, головною частиною меседжа Путіна було те, що все буде закінчено дуже швидко. Знай Китай, що це все так затягнеться – цілком можливо, жодних заяв про «безмежне партнерство» і не було б».
При цьому Елі Вайн поділяє думку Майкла Каннінгема про те, що Росія і Китай не є природними союзниками: «Росія і Китай - дуже різні країни, з різними матеріальними можливостями, різними устремліннями у зовнішній політиці, з різним підходом до міжнародних справ. Вони не є природними партнерами, і історія їхніх стосунків дуже різноманітна: варто згадати, що за часів холодної війни вони стояли на межі військового конфлікту. Органічних засад для партнерства вони не мають».
Чи зможе Захід розділити Росію та Китай?
США у ХХ столітті досить успішно вбили клин між СРСР та Китаєм, налагодивши контакти з китайським керівництвом у 1970-ті роки. Однак тепер, вважає Елі Вайн, настали інші часи, і хоч би що посварило Пекін і Москву в майбутньому, навряд чи це будуть дії Заходу:
«Траєкторія наростаючого зближення Росії та Китаю може не завжди йти вгору, і деякі фактори можуть вплинути на це зближення. Але я не думаю, що Заходу вдасться якимись конкретними діями розвести Росію та Китай: якщо їхні стосунки реально зміняться, то це може бути лише результатом їхнього перегляду самими сторонами, незалежно від Заходу. Якщо Москва вважатиме, що суто підлеглий статус у цих відносинах її не влаштовує, що він надто принизливий, щось може змінитися. Але її свобода маневру дуже обмежена, набагато сильніша, ніж свобода маневру у китайської сторони. Отже, якщо Пекін вирішить, що його відносини з Москвою є непереборною перешкодою для розвитку його відносин із Заходом, він може їх серйозно змінити. Але в короткостроковому плані передумов до цього не бачу».
Памела Кеннеді із Центру Стімсона також переконана, що на нинішнє партнерство Росії та Китаю Заходу вплинути не вдасться.
«Я не думаю, що Сполучені Штати можуть вбити клин між Москвою і Пекіном саме в контексті війни в Україні, і зробити так, що їхнє ставлення до цієї війни помітно відрізнятиметься. США у двосторонніх відносинах з Китаєм мають більш термінові проблеми, які потребують вирішення. Є й області, в яких США хоче зберегти співпрацю з Китаєм, про що сказано при контактах нашої адміністрації з китайським керівництвом. До них відноситься, наприклад, боротьба з наркотрафіком та змінами клімату. Ці проблеми торкаються обох країн і є менш політично чутливими, ніж війна в Україні чи проблема Тайваню».
Автор Данило Гальперович Репортер Російської Служби «Голосу Америки» у Москві. Співпрацює із «Голосом Америки» з 2012 року. Довгий час працював кореспондентом та ведучим програм на Російській службі Бі-Бі-Сі та «Радіо Свобода». Спеціалізація – міжнародні відносини, політика та законодавство, права людини.
Джерело Голос Америки
