Привіт усім! Я обожнюю рубрику «балачки», бо саме тут можу просто висловити свою думку, розповісти давні історії й просто поділитися враженнями. Сьогодні ми поговоримо про книгу українського письменника, котра була написана російською мовою, але у 2024 році отримала український переклад – «Піко – Кришталеве Горлечко». Як на мене, це доволі цікавий момент нашого медіа. Можна сказати – «повертаємо своє».
Почну я з загальних відомостей про цю казку та її автора.
Микола Космін (справжнє прізвище — Слободянюк; 1951–2019) — український письменник, драматург і публіцист, уродженець Бердичева. Відомі твори: п’єса «Бог у душі твоїй» (за неї він отримав Європейську премію в галузі літератури), автобіографічна п’єса «Журавлик золотий», оповідання «Сльоза Господа» і, звісно, казка-роман «Піко — Кришталеве Горлечко».
Анотація казки. Розповідається про пригоди маленького дрозденяти, на ім'я Піко, чиє крихітне серце вміщає стільки доброти, що здатне змінювати країни та континенти. Одного дня пташка отримала особливість – її горлечко стало кришталевим. І дрозденя могло говорити лише правду й переносити лише її.
Сама казка була написана у 1993 році, але у 2023 активісти з Бердичева взялися за переклад. У 2024 році відбулася перша презентація перекладу.
Не так давно я згадала про неї, але чітко не пам’ятала назву. Лише «Кришталеве горлечко» (російською мовою, бо в мене вдома була ця книга саме російською). Вирішила загуглити й пошукати її. Як виявилося є дві казки з подібною назвою. Одна за авторством росіянина, а інша «Піко — Кришталеве Горлечко». Коли побачила обкладинку – відразу впізнала. Знаєте, я ніколи не замислювалася над тим, хто саме її написав... Тут гугл мені каже – письменник є українцем. А потім і новину, що її не так давно переклали на державну. Хоча поки в продажу саме українську версію неможливо знайти (а може, то я так шукала). Просто мене дивує той факт, що вона була написана українцем, але не українською. Хоча, тримаючи у себе в голові думку про часи в яких жив письменник, це і не так вже дивно. Але відразу постає питання – скільки ще талановитих «наших» людей по генах та нації, але чужих по слову є в світі? Якщо ви питаєте, чому його називаю українським письменником, якщо він писав окупантською мовою, то це спірне питання на яке я не можу дати чітку відповідь. Чи можна вважати цього чоловіка «нашим» лише через те, що він народився в Україні? І так, і ні. Знаю, тут зараз буде трошки заплутано, але спробую пояснити. З одного боку він народився тут та навчався, а з іншого – його оповідання «Слеза Господа» відкриває 16-томну антологію «Шедевры русской литературы ХХ века». З одного – він сидів у таборах за антидержавну діяльність або інакомислення, а з іншого боку про нього дуже мало інформації в українських джерелах. Але все ж таки я вважаю його більше «нашим». Далі вставлю цитату зі статті «Знайомий і незнайомий письменник Микола Космін: сплетіння спогадів, думок та почуттів на зустрічі в Музеї історії Бердичева»:
«Оповідання «Сльоза Господа» (первісна назва – «Бандит») було опубліковано в часописі «Дружба народів» у 1991-му році. Твір, де йдеться про Голодомор в Україні 1932–1933-х, приголомшив художнього керівника Театру ім. Івана Франка Богдана Ступку силою емоцій, щирістю і болем: «Я прочитав його на одному диханні… Це написала небайдужа людина, у якої загострене почуття генетичної пам’яті»».
Я сама це оповідання не читала, тому вставила цитату зі статті. Вірити чи ні це вже інше питання. Якщо говорити про казку-роман з якої всі ці наші балачки й почалися, то вона теж не така проста. Це буквально про революцію. Головного персонажа постійно намагаються заткнути усіма способами: насильство фізичне та психологічне, підкуп, зрада близьких тощо. Змусити або повірити місцевій владі, або змиритися з цим режимом. Все це мені нагадує майже усю історію України. Звісно у мене немає підтвердження теорії, що це алюзія на «стосунки» Радянської влади та українських митців (які часто і були революціонерами), але це суто моє бачення.
Далі піде сегмент з моїми дитячими спогадами, які пов’язані з цією книгою. Ви попереджені.
Мені «Піко — Кришталеве Горлечко» перед сном читала старша сестра. Щоб ви розуміли це було не 2 чи 10 разів, а набагато більше. Я обожнювала сидіти поруч з нею й розглядати картинки. Вони були дуже гарними. Не скажу, що сама казка мене цікавила. Хоча динаміка сюжету та подача моєї сестри змушувала з інтересом слухати до кінця про небезпечні пригоди маленького пташеняти. Але найулюбленіша частина читання була кінцівка. Річ у тому, що книга закінчувалася на тому, що дрозденя було в небезпеці. Якщо правильно пам’ятаю, то його горлечко намагалися залити розпеченим металом. І все. Не було ні щасливого кінця, ні навіть поганого. Просто все обривалося без розуміння чи вдалося йому уникнути поганої участі. На цьому моменті ми з сестрою придумували власний сюжет і власну кінцівку. Після кожного прочитання книги наші варіації завершення були різними. Знаєте, це ніби ти будуєш теорії, як Піко логічно (або майже) зуміє таки дійти до хорошого фіналу. Або до поганого. І таке в нас було. До чого це я? Ця казка змушувала мислити, ставити під сумнів наші попередні думки про неї. Текст був одним і тим самим, але кожного разу ми звертали увагу на різні деталі, що або доповнювали наші попередні теорії, або перевертали все з ніг на голову. Незвичайний експіріенс.
Як завершення наших балачок, поставлю декілька питань:
1. Чи хтось з вас читав «Піко — Кришталеве Горлечко»? Які ваші враження або спогади про цю книгу?
2. Як ви вважаєте, коли митця можна назвати українським (при яких умовах)?
3. Чи правильно «повертати» подібні твори (наприклад, як в нашому випадку, коли мова оригіналу не українська) до нашої скарбнички культури?
З приводу останнього питання трохи напишу детальніше. Чому я його задаю? Розумієте, з одного боку це виглядає, як «хвіст причеплений до подушки», тобто, вимушено. Якщо пам’ятаєте, ще до повномасштабного був один тренд – шукати відомих іноземців з українськими коріннями. Типу «дивіться – українці не якість там невдахи, бо ось хто серед нас є» (хоча вони навіть на території держави ніколи не були, а їх «українство» - це дуже далекий родич, який колись іммігрував). І ось таке «повернення» я не вважаю моральним. Серед українців багато талантів, так чому треба, щоб вони були умовним Леонардо Ді Капріо? Або цікавий факт про Малевича (так, так, саме про того художника), що він теж українець (він народився в Києві). Тут теж виникає відчуття, що це не зовсім правильно й вже ближче до нашого сьогоднішнього описаного випадку. Тобто, повертаючись до попереднього питання, чи можна його вважати українським митцем і разом з цим його твори українськими? Як завжди – питань багато, а чітких відповідей майже нуль. Але мені буде цікаво почитати ваші думки в коментарях.
