Сьогодні я опублікую історію моєї подруги.
Вітаю, я мама п’ятирічного хлопчика на ім’я Юра, і сьогодні хочу поділитися своєю історією. Можливо, я говоритиму трохи хаотично, можливо, моя історія нічим не відрізняється від тисяч інших. Але я дуже сподіваюся, що вона допоможе іншим мамам зробити крок назустріч своїй дитині й дати їй шанс на життя, у якому є прийняття, а не постійна боротьба.
Найважчим для мене стало визнання проблеми. До чотирьох років я виховувала, здавалося б, абсолютно звичайну дитину. Юра рано почав ходити, рано заговорив, був кмітливим, цікавим, любив інших дітей, дивився в очі, сміявся, обіймав мене. А потім ніби хтось непомітно вимкнув світло. Одного дня він замовк. Замкнувся в собі. Почав ходити колами по кімнаті, тихо, майже пошепки повторюючи фрази з улюбленого мультфільму, знову і знову, ніби заїжджену платівку. Дільничний педіатр сказав: «Він росте, не вигадуйте, залиште дитину в спокої». Я послухала. Залишила. Минув місяць — нічого не змінилося.
Зовсім випадково мені до рук потрапила візитівка приватної логопедки-дефектологині. Вона швидко глянула на Юру і сказала фразу, від якої у мене перехопило подих: «Вам спочатку до психіатра. У вашої дитини аутизм». Те, що я відчула, складно описати словами. Заперечення, страх, злість, відчай. Я була впевнена, що вона помиляється, що такого не може бути з моєю дитиною. Я просто пішла додому. І лише згодом зрозуміла, скільки часу тоді було втрачено.
Юра дедалі більше віддалявся від мене. Він перестав відгукуватися на своє ім’я, перестав дивитися в очі, ніби опинився у власному світі, куди мені не було доступу. Саме тоді я все ж звернулася до психіатра. Почалися нескінченні походи по лікарях, обстеження, аналізи, лікарняні коридори. Коли я почула діагноз «високофункціональний аутизм», я сприйняла його як вирок. Я шукала винних. Шукала відчайдушно і болісно. Я питала себе, чи винна я, чи це через щеплення, екологію, стрес під час вагітності, ґаджети, лікарів. Мені дуже хотілося знайти одного конкретного винуватця, бо тоді було б легше жити — злість іноді простіша за невідомість.
Форуми, поради знайомих і незнайомих людей, фрази на кшталт «та він у тебе нормальний», «це ти просто перебільшуєш», «переросте» — усе це тільки посилювало відчуття самотності. Я бачила, що Юра не вередує і не маніпулює. Він ніби живе у світі, де сигнали доходять до нього спотвореними.
Переломним моментом стало знайомство з нейропсихологинею. Вперше фахівець говорив не лише про дитину, а зі мною. Ми довго розмовляли — про діагноз, про страхи, про моє почуття провини, про майбутнє. І саме тоді я усвідомила: аутизм є, він не зникне і не «вилікується дивом». Але це не означає кінець життя. У той момент до мене прийшло ще одне, дуже важливе розуміння — ніхто не винен. Ні я. Ні Юра. Ні лікарі.
Я почала читати наукові дослідження, а не поради з форумів. І так я вперше серйозно замислилася над темою, про яку раніше майже не говорили в контексті дітей, — нанопластик. Пластик не зникає, він лише розпадається на дедалі дрібніші частинки. Спочатку на мікро-, потім на наночастинки — настільки малі, що вони проходять крізь легені, кишківник, кров, навіть крізь захисні бар’єри мозку. Вони накопичуються в органах, у тканинах, у мозку. Дослідження показують, що ці частинки здатні викликати хронічне запалення, порушувати передачу електричних сигналів між нейронами, втручатися в роботу клітин. А мозок дитини — особливо вразливий, бо він лише формується і налаштовується.
Фільм Нанопластик. Загроза життю став для мене не просто науково-популярною стрічкою, а точкою, з якої почали складатися розрізнені шматочки мого власного досвіду. Це не фільм-страшилка і не теорія змови. Це спроба чесно й доступно пояснити, що відбувається з нашим тілом у світі, де пластик став фоном життя.
І тоді я вперше подумала: а що, якщо це не «поломка» дитини? Що, якщо це вплив середовища, яке змінилося занадто швидко? Ніби радіоприймач, який намагається впіймати чистий сигнал, але навколо — суцільні перешкоди. Можливо, наука просто ще не врахувала цей фактор повністю.
Я перестала шукати винних. Перестала ненавидіти себе. Перестала воювати з діагнозом. Аутизм мого сина — не чиясь помилка і не покарання.
P.S.
Виходить, що нанопластик може потрапляти майже в усі органи нашого тіла. Нещодавно вчені з Чжецзянського університету виявили частинки нанопластику в спермі та фолікулярній рідині людини — біологічному середовищі, у якому відбувається дозрівання і ріст яйцеклітини.
